Чай із Віктором

Ще трохи таких снів, і я зовсім не лягатиму спати. Настільки реалістичні відчуття там. І так чітко все запам’ятовується. Кольори, запахи, дотики, слова – все. Сьогоднішній сон хоч і змусив мене прокинутися від власного крику, але й приємне відчуття залишив. Це вперше за всі роки мені наснився Віктор.

Високе вікно з мармуровим підвіконням. Ми сидимо на ньому. Поряд стоїть моя улюблена чашка з чаєм.

– Чому ти любиш осінь? – питає Віктор.

− Багато хто її любить…

− Але я питаю не багатьох, а тебе. Чому не весну, коли все відроджується, квітне й набирає свіжих кольорів? Не літо, коли так тепло, духмяно і сам лише вигляд сонячного неба піднімає настрій? Чому не зиму, коли сніг та іній перетворюють звичайний сірий світ на дещо фантастичне – так, холодне, але захоплююче. 

− Всі ці пори року я теж люблю.

− Але осінь – найбільше. Що тебе приваблює? 

− А ти не знаєш? – посміхаюся я. – Тобі ж про мене все відомо.

Віктор не зводить з мене погляду, мовляв, однаково не відкрутишся від відповіді. Доведеться говорити. Ох, і чому свої справжні почуття, навіть не до когось, а всього лише до пори року, так важко описати словами? Чому ці слова застрягають десь у горлі, наче соромляться пролунати вголос? Чому таке не відбувається з тими дурнуватими фразами, які часом кидаєш не замислюючись? І лише потім (яке іноді настає одразу) думаєш, що краще було би змовчати. Але осінь варта того, щоб про неї говорити. 

− Запах осіннього листя, палітра червоного, жовтого, помаранчевого та їхніх численних відтінків. А ще прохолода, така приємна після літньої спеки. Відсутність комах. Чарівна ніч Самайну. І дощ, − перелічую вголос, намагаючись не оминути увагою чогось вартісного для мене.

Ми обоє дивимося у вікно. Краплі відбивають свій особливий ритм. Дощ не ллє як з відра, але й не моросить. Він розмірений і, здається, нескінченний.

– Так, осінній дощ особливий, − погоджується Віктор. 

− Він заспокоює, − я роблю перший ковток зі своєї великої чашки. − Як і чай. 

Напій не просто терпкувато-гіркий, його гіркота не лише від листя, а й від додавання перцю. Кориця та імбир також присутні зі своїми неперевершенми нотками. Такий напій справді заспокоює, вимиває з думок усе зайве й допомагає зосередитися на дійсно важливому. От тільки відчуття несподіваної туги накриває мене височенною хвилею. Туги чи передчуття? Може, страху? 

− Чого ти боїшся? – питає Віктор. 

Певно, щось із моїх нових почуттів вималювалося на обличчі.

− Втратити тебе, − мій страх набуває словесної форми. – Не пам’ятаю точно, ти казав чи я сама собі навигадувала, що назавжди залишишся зі мною. Але щойно мені подумалось… Якщо раптом… Ні! Скажи, що ти завжди будеш поряд…

− Завжди – це дуже довго, − Віктор усміхається самими кутиками губ. – Колись твоя душа покине це тіло, − він простягає до мене руку. Подаю йому свою. – Всесвіт перебуває у постійному русі. Щось поєднується, щось роз’єднується. Вічно сталих форм не існує. Як не існує й вічно сталих сполук. 

− Але доки я живу в цьому тілі, ти будеш зі мною? – допитуюся я, бо його розмита відповідь анітрохи не заспокоює мене.

− Безглуздо витрачати час на страх втрати. Краще насолоджуйся тим, що  маєш зараз. 

Його рука повертається на коліно. Моя – до чашки.

Чому він ухиляється від відповіді?

− Ми ще не договорили про осінь, − Віктор змінює тему. 

− Про неї можна говорити безкінечно, − дивлюсь у напівпорожню чашку – колір мого чаю теж осінній. 

Я написала «напівпорожню»? Ну, звісно. Ось вам справді найдієвіший метод діагностики песимізму.

− Згоден. Але, повертаючись до того, що тобі подобається в осені, дивись, що виходить: ти любиш запах осіннього листя, − він загинає великий палець. – Осіннє листя – це листя, що помирає, розкладається. Отже, тобі подобається запах смерті. 

− Ні, − протестую я. – Трупні смороди не викликають у мене ніякого захвату, а вони більше уособлюють собою смерть, ніж опале листя. 

− Поза тим, це один із запахів смерті. В неї багато облич і багато запахів, − Віктор відкидає мої заперечення. – І один з них тобі подобається. Дивимось далі. Ага, кольори осені, − загинає другий палець.

− Ти стверджуєш, що мені подобаються ще й кольори смерті? – дивуюся. 

− Це стверджуєш ти. Що там іще? Прохолода. Ти знаєш, що навіть при +16ºС людина може насмерть застудитися? Хтось за триваліший час, комусь достатньо й кількох хвилин. А це навіть не найнижча температура для осені.

− Температура смерті – це зимові морози, − заперечую я. – От вони спричиняють незворотне руйнування клітин людського тіла дуже швидко. І навіть якщо не вбивають організм, то у деяких його частинах обмороження може призвести до незворотних процесів. 

− Жодним чином не заперечую, − посміхається Віктор. – Але, визнаєш ти це чи ні, − температура осені також є температурою смерті. Що, по-твоєму, змушує дерева скидати листя?

Я розумію, що він має рацію, тому мовчу. Але ж до чого всі ці докази?