Талісман

Ольга сидить на краю мого ліжка, Артем застиг біля вікна. 

− Це я покликала їх, − говорить Ем Ді. 

− Мала вчасно помітила, що ти зникла, − Артем підходить ближче.

− Що з тобою сталося? – Ольга бере мою руку й кладе великий палець на вену, туди, де чутно пульс. 

− Просто поганий сон, − мені зовсім не хочеться все переказувати.

− Ти не мала бачити снів, − заперечує Артем. – Те печиво… − він робить паузу, перехопивши застережливий погляд Ольги, але таки продовжує. − Воно для міцного сну без сновидінь. Ми вирішили, що тільки так ти зможеш повноцінно відновити сили.

Згадую, як ми сиділи у вітальні. Кожен взяв собі по «гарбузику», але я не бачила, щоб вони їли їх. 

− Ви нагодували мене снодійним? – вириваю руку з пальців Ольги. 

− Лише трохи трав і плоди глоду, − виправдовуючись, говорить подруга.

− Ти мала спокійно проспати вісім годин. Більше жодних побічних наслідків.   

− Що тобі наснилося? – в голосі Артема звучить пом’якшена вимога. – Коли ми прийшли, ти була схожою на труп.

− Та й зараз не набагато краща, − докидає Ем Ді. 

− Гм-м, − прокашлююсь я. – Дякую. 

− То що це було? – допитується Ольга. 

Я не знаю, як це розказати, як пояснити, тому просто мовчу, опустивши очі й стискаючи в руках кінчик ковдри. 

− Вона була біля Табору мерців, − говорить замість мене Ем Ді. – І думаю, ми зустрілися з Мертвим коханцем. Він хотів використати її дар, щоб повернути собі живе тіло. Наскільки я розумію, коли Яна ще тільки засинала, він перехопив її. 

− Як? – не розуміє Ольга, якій Артем поспіхом переказує слова Мертвої дівчинки. 

Я б теж хотіла це знати. Якби справа стосувалася лише моєї  свідомості, це ще можна було б якось пояснити, але ж там, у тому холодному синьому степу було моє тіло з усіма фізичними відчуттями. 

− Мабуть, він затяг тебе у перехід, − пояснює Ем Ді, дивлячись мені в очі. 

Ох, я досі не витримую довго її чорного погляду. 

− У напівсонному стані людину можна швидко перенести крізь простір, настільки швидко, що її мозок не встигне нічого зафіксувати, − продовжує вона.

− Ніколи б не подумав… − голос Артема ще більше виказує його враження, ніж слова. 

− А я чула про таке, − говорить Ольга. – Але не практикувала. Для цього потрібно ще більше енергії, ніж для переходу на шабаш у ніч Самайну. 

− Як ти витягла мене звідти? – питаю в Ем Ді. І доки вона не встигла відповісти, мене раптом осяває прекрасне і втішне розуміння: цього разу Мертва дівчинка з’явилася в моєму житті зовсім не для того, щоби попередити про смерть когось із близьких. Її місією тепер є вберегти мене саму від смерті.

− Існує одне закляття, якому мене навчили в моєму першому таборі. Воно відганяє мертвих від живих. Проблема була в тому, що на деякий час через нього і я не могла до тебе наблизитися. Та ти цього не пам’ятаєш, бо була непритомною. Думаю, твоє тіло добряче промерзло. 

− Нічого, − посміхаюся якомога бадьоріше, хоча відчуваю, що в мене вже крутить коліна й трохи дере в горлі. – Застуда – це все ж таки трохи краще, ніж те, що пропонував Айгор, − мене струшує від самої лише згадки про поцілунок із черепом. 

− Ой, справді, ти ж перемерзла, − Ольга підхоплюється з ліжка. – Я на кухню, приготую тобі трав’яного чаю.

− Ем-м, може, не треба? – обережно питаю я, згадуючи печиво з травами.

− Не хвилюйся, від нього ти не заснеш, − запевняє Ольга. – Він лише зігріє кров і зніме запальні процеси, які вже неминуче почалися в тебе.

Саме цієї миті я не втримуюся і гучно чхаю, прикрившись ковдрою. Ольга зводить брови, ніби кажучи: «Ну от». 

Завдяки чаям моєї подруги-відьми застуда не розгулялася в моєму організмі. У понеділок я спокійнісінько вирушила на пари. Ем Ді зникла ще в неділю ввечері. Як завжди, без попередження і прощальних записок. 

Тиждень промайнув непомітно. І от уже п’ятниця. Я біжу після пар, щоб завершити останні приготування. Сьогодні день народження моїх кузенів. Ми з Ліною взялися все організувати. У мене найпочесніша місія – забрати з кондитерської торт та без пригод донести його до квартири Руслана і Ліни – саме там і буде наша велика-маленька гулянка. 

І ось я вже з трикілограмовим тортом у красивій коробочці, перев’язаній міцною червоною шворкою, поспішаю, щоб устигнути до призначеної шостої вечора. Світлофор знущається з притаманною йому несвідомою жорстокістю. Здається, він відраховує червоні секунди втричі повільніше, аніж мав би. 

– Дівчино, у вас із сумки щось випало! – чую позад себе.

«Чорт! Чорт! Чорт!» – тут мимохіть згадаєш рогатого.

Озираюся. Мене наздоганяє хлопець і простягає мій загублений дерев’яний талісман. Його подарувала мені Ольга, коли нарешті доправила додому після наших насичених вихідних. Сказала, що він допоможе знайти кохання. Талісман був прикріплений до ручки сумки брелоковою застібкою, і хто його зна, з якого дива відірвався.