Мертвий коханець

Цього разу чай подано у вітальні. Розкішні золотаві гардини, меблі в червоно-чорній барві, натяжна чорна стеля, до якої метрів чотири від підлоги. В такій кімнаті, наче в готичному соборі, почуваєшся маленьким і нікчемним.

Сервіз той самий, але чай інший. Теж чорний, та не настільки міцний. І з присмаком якихось кислуватих ягід. Та це його не псує. Обіцяне геловінське печиво має форму маленьких гарбузиків і вкрите помаранчевою глазуррю, на якій чорним намальовані лячні посмішки та очиська. На вигляд цікаво, але їсти його не дуже хочеться.

Ем Ді одразу підіймає над своїм краєм столу кілька монстро-печив і починає гратися з ними. Артем посміхається й бере собі та передає Ользі. Я обираю печивко, яке здається мені найбільш симпатичним. Воно досить важкеньке, та й за розміром не менше звичайного вівсяного печива. 

− Не бійся, всі барвники натуральні, − каже Артем.

Мабуть, на моєму обличчі занадто чітко читається недовіра, якщо не відраза.

− Пам’ятаєш, такі були й минулого року? – Ольга розламує своє печивко навпіл. 

− Якось не запам’яталися, − трохи соромно це визнавати, але я зовсім не пам’ятаю, щоб минулого року бачила це печиво. Якби бачила, воно б так не лякало мене сьогодні.

Вмочую свого «гарбузика» у чай і ловлю на собі здивований погляд Артема.

− Звичка, − на виправдання всміхаюся я.

Печиво виявляється смачнючим. Пісочне, з присмаком гарбуза та ароматом кориці. Навіть не помічаю, коли встигла з’їсти всі «гарбузики» з тарілочки, що стояла найближче до мене.

− Звідки в Петра такий перстень? – питаю, коли дворецький вже прибрав зі столу.

− Останній скарб його роду, − відповідає Артем. – Петр має дворянські корені, але тепер це лише корені. І сапфіровий перстень. 

− Петр? Я думала, Петро, − говорить Ем Ді.

− Ні, це болгарський варіант імені. 

− То він болгарин? 

Артем киває.

− А він не носить у тому персні отруту? – сама дивуюся, як поставила це безглузде питання. Але я почуваюся якоюсь наче трохи сп’янілою. Щоки горять, всі думки одразу з язика зриваються. 

− Не носить, − запевняє Ольга. – Я колись попросила його ближче подивитися на перстень, і можу запевнити – то справжнісінький чистий сапфір у золоті. У чистому золоті, без домішок. 

− Як ти знаєш? 

− Вона ж відьма! – сміється Артем. – І жінка, до того ж. У вас же вроджене чуття на коштовності.

За вікном дуже швидко смеркло. Це ж листопад, тому нічого дивного. 

− З тобою все гаразд? – питає Ольга.

− Та-а-ак, − не дуже переконливо протягую я. 

− Може, спати вже хочеш? – Артем теж наче занепокоєний моїм станом.

− Мабуть, − повіки справді стають якимись дуже важкими. Й очі трохи печуть, як при температурі чи після кількох годин поспіль за монітором. Востаннє зі мною таке було, коли я за одну ніч написала курсову. 

− Ходімо нагору, − говорить Ольга. – Приймеш душ і ляжеш там, де й цієї ночі.

− Біля тієї шафи? – навіть згадувати про неї не хочеться.

− Вона тебе не з’їсть, − Артем подає мені руку.

Невже я схожа на таку немічну, що можна подумати, наче мені важко підвестися з канапи? Але мені справді важко. Та я ігнорую подану руку і встаю, спираючись на бильце. 

− Взагалі-то я збиралася додому…

− Туди ти завжди встигнеш, − Ольга бере мене під лікоть. – Минулої ночі ти занадто виснажилася. Тобі треба добре виспатися. А до твого дому не менше сорока хвилин на таксі. 

− Все-все, − здаюся я. – Мене двічі вмовляти не доведеться. Справді, таке відчуття, що можу відключитися просто тут.

Ольга проводжає мене до гостьової ванної кімнати на другому поверсі. Купаюся на автопілоті. Потім прямую за Ем Ді до своєї спальні. 

− Артем та Ольга бажають тобі солодких снів, − говорить вона. 

− А де вони самі? – чую свій голос наче з батискафа.

− Пішли на вечірню прогулянку.

Ось і величезна кімната з особливою шафою. Та байдуже мені до шафи. Найбільше мене цікавить ліжко. 

Трав’яне море, залите місячним світлом. Все навколо неймовірно синє: від матово-тернового до насиченого джинсового. Холодно, навіть прохолодніше, ніж минулої ночі. Оглядаю себе – лише футболка і короткі бавовняні шорти, які я знайшла на ліжку. Босі ноги відчувають нічну вологість трави. 

− Ем Ді?! – гукаю в темряву.

Від мого подиху вгору здіймається маленька хмаринка. Мертва дівчинка не відповідає. Де ж вона? І де я?

− Сарін? – чую натомість інший голос. Чоловічий, низький, колись знайомий, але вже забутий. − Я відчув, що ти прийдеш! 

Озираюся – Айгор! 

За мить я опиняюся в його обіймах.

− Який же я радий тебе бачити! 

− Минулого разу ти так не радів, − відсуваюся й намагаюся видивитися в його очах підставу для такої теплої зустрічі. Але там просто лякаюча чорнота.