Чужа шафа − темний ліс

− Ти не можеш зійтися з живим, бо тебе не пускає мертвий, − рипучий голос у темряві.

− Він не відпустить тебе, доки ти не станеш його, − хрипкуватий старечий.

− Піддайся йому, − тоненький дитячий, − і зможеш жити далі.

Темрява розрізається високим яскравим полум’ям. Обличчя жінок пролітають переді мною шаленим калейдоскопом. Краса і юність зривається з них, наче осіннє листя під поривом вітру. Їхнє волосся сивіє, шкіра зморщується, біля очей провисають темні складки, блакитні очі бліднуть, зелені тьмяніють, і тільки карі залишаються більш-менш незмінними. Сміються всохлі губи, перемащені червоною чи то глиною, чи то помадою, чи, найімовірніше, кров’ю. З ротів випадають почорнілі зуби, але обличчя відьом продовжують сміятися. Худербезні руки, обтягнуті жовтуватою обвислою шкірою, тягнуться до мене, дряпають обличчя брудними нігтями, заплутуються у волоссі, смикають, виривають його.

− Будь гарною, коли підеш до свого Мертвого коханця, − кричать врізнобій найнеприємніші у світі голоси. – Будь гарною! Піддайся! Якщо хочеш, щоб він відпустив, піддайся!

Я прокидаюся від власного крику. 

− Все добре, – хтось обіймає мене й пошепки повторює: − Все добре. 

Мої руки притиснуті до тіла цими обіймами, тому я навіть не можу прибрати з обличчя волосся й побачити, хто ж це біля мене. 

− Уже все добре, − замість мене це робить Мертва дівчинка.

Прохолодний дотик її пальців – і ось мої руді пасма вже закладені за вуха. 

Обійми, котрим належало заспокоїти мене, або ж витиснути з моїх легень геть усе повітря, послаблюються і, врешті, розтискаються. 

− Привіт, − посміхається мені Артем. Він у чорній футболці й такого ж кольору джинсах. Волосся виголене на скронях і лише посередині голови чорніє короткою версією «оселедця». 

− Привіт, − луною повторюю я. 

Нічого не розумію. Чому зі мною Артем? Я обводжу поглядом кімнату: десь у метрах трьох наді мною натяжна чорна стеля. Широке ліжко, на якому ми сидимо, стоїть посеред величезної кімнати, вікно закрите розкішними вишневими гардинами із золотим візерунком. Невже це дім Артема? І що я тут роблю? 

− Ти тут спала, − говорить Мертва дівчинка.

− І прокинулася, − продовжує Артем. – Ольга зараз прийде. Вона відправила мене наглянути за тобою. 

Не те, щоб я розуміла, чому за мною треба наглядати, але й таке пояснення краще, ніж власні домисли. 

− Я пам’ятаю тільки ліс… − треба якось зібрати докупи свої спогади про цю сумбурну ніч. 

− Ліс і шабаш, − провадить Мертва дівчинка. 

− І ті дурнуваті поради відьом, − знову він наче продовжує її фразу. 

Я дивлюся на дівчинку, потім на Артема, але питання якось не може остаточно сформулюватися в моїй голові.

− Дивуєшся, що я її бачу? – здогадується він. – Мабуть, Ольга далеко не все тобі про мене розказувала − кутик його губ здіймається догори, формуючи милу напівусмішку. Ні, насправді не милу, а більше схожу на джокерівську, тільки не таку широку. І трохи менш навіжену. Є в ній певний шарм, але є і щось відштовхуюче.

− Ти продовжуєш сімейний бізнес, − пригадую той мізер інформації, який Ольга видала минулого Геловіна. – У тебе кілька салонів ритуальних послуг у Полтаві. 

− І в кожному з обласних центрів України, − додає він.

Цього я не знала. Що ж, тоді цей величний дім-наче-замок – зовсім не дивина. Ритуальні послуги – бізнес, який завжди матиме попит. 

− І в Криму? – навіщось питаю я. Хіба це мене наразі хвилює найдужче?

− У Криму продав одразу після їхнього так званого референдуму. Краще було відкрити кілька додаткових салонів на Сході, ніж морочитись із новою владою півострова. 

− То ти знав, що там теж почнеться… − мені дуже не хочеться вимовляти слово на «в». Коли я згадую про нього, всі мої проблеми з мертвими коханцями, дівчатками, таборами видаються просто якимось скороминущим нічним кошмаром. А от на Сході кошмар, що починається на «в», триває вже не один рік.

− Для цього не треба бути видатним пророком, − знову напівусмішка, але в очах холодна серйозність. 

Я проводжу руками по візерунковому простирадлу, яким досі наполовину вкрита. А що це на мені? Якась широка біла футболка…

− Ольга одягла тебе, − Артем, вочевидь, простежив за моїм поглядом. 

− Це її? – мені стає трохи ніяково. 

− Так, − хлопець підводиться і йде до височенної, майже до самої стелі, дерев’яної шафи. Через лакове покриття й, можливо, відблиск гардин вона має вишневий відтінок. – Твій одяг тут, − він відчиняє одне з широких дверцят і дістає блискучий металевий тремпель з моєю вчорашньою сукнею. − Повішу на ручку, − Артем чіпляє його на зовнішню ручку шафи. – Бо там, усередині, ціла Нарнія. Можна заблукати, перш ніж щось знайдеш. 

О, він знає про Нарнію! Наша людина.

− І ще кажани, − Мертва дівчинка зістрибує з ліжка й підбігає до Артема. – Кажанів пошукай! – вона сіпає його за рукав, дивиться на нього знизу догори. Її погляд сповнений нетерплячості.