Танець душі

Наш танцювальний колектив називається «The dance of Soul» – «Танець душі». Якщо намагатися визначати жанр, в якому ми танцюємо, то краще, щоб довго не мучитись і не сперечатись, назвати його просто ф’южн. В колективі нас семеро. І кожна має певні цікаві особливості. Алана – наш хореограф. Хоч як завчасно я б не прийшла на тренування, вона вже робить розминку в залі. Висока, тонка, з довгим платиновим волоссям, зібраним в тугий пучок. Нею неможливо не захоплюватися. У свої двадцять чотири вона вже об’їздила півсвіту: навчалася балету в США, потім танцювала у Канаді, Бразилії та Китаї, далі перейшла в інший колектив, з яким побувала в Австралії, Сингапурі, Росії, ПАР та ще кількох країнах. Але минулої осені Алана вирішила повернутися у своє рідне місто і створити там власну танцювальну групу − «Танець душі». 

Практично, як завжди, приходжу за десять хвилин до початку тренувань. Цього часу достатньо, щоби спокійно перевдягтися та трохи потеревенити з дівчатами. Найбільше подружилися ми з Ліною, шатенкою середнього зросту з очима, кольору гречаного меду.  Вона на рік молодша за мене, навчається на психологічному факультеті в одному університеті зі мною. Я теж свого часу думала про те, щоби піти вивчати психологію, але, все ж таки, мене більше приваблювали іноземні мови. Хоча, цікаво було б дізнатися, як психологія пояснює наявність маленької Мертвої дівчинки у житті дівчинки цілком дорослої. А ще той факт, що колись, десять років тому, я втратила свою улюблену тітку Лізу. А потім ще декого. І кожній з цих втрат передувала зустріч з Мертвою дівчинкою.

На моєму факультеті теж був курс психології, правда, короткий, лише півроку. Часом я, слухаючи лекторів, уявляла, як навпроти мене у високому шкіряному кріслі сидить той чи інший видатний психолог і з розумним виразом обличчя надає мені поради. 

«Тобі потрібно визначитися з власним архетипом, – сказав би Юнг. – Ти зовсім заплуталася в казках і легендах, які колись чула і читала».

«Юна леді, та ж Вам просто не вистачає сексу», – повністю переконаний у власній правоті заявив би дідусь Фрейд. 

«У своєму прагненні до індивідуальності ти й не помітила, як стала самотньою, – такий діагноз міг би поставити Фромм.  – Та це проблема всього Західного світу, не лише твоя».

«Самотньою?» – обурено перепитала б я свого останнього уявного співрозмовника. 

«Саме так, – кивнув би він головою. – Все ж почалося після розлучення твоїх батьків, чи не так? Щоб легше пережити цей стрес, ти вигадала собі Мертву дівчинку, а щоб полегшити біль втрати родички – Табір мерців. Адже наявність такого табору означає для тебе, що твоя тітка не зникла назавжди з твого життя. Свідомо чи ні, але ти сподіваєшся, що ви ще колись зустрінетесь».

Я заходжу в роздягальню і вітаюся з Ліною. Далі, просуваючись до вільного табурета, − з Мариною та Вітою. Вони сестри, з роком різниці у віці, проте схожі одна на одну ну майже як близнючки. У них каштанове волосся однакової довжини, трохи нижче лопаток. Марина саме зав’язує Віті тугу косу. На табуреті Анна поправляє чорні гетри. Чорний у Анни абсолютно ввесь гардероб, виключення вона робить лише для танцювальних костюмів. Але ми всі швидко зрозуміли, що до готів дівчина не належить, просто вона художниця і у неї своєрідні відносини з кольорами. Анна вважає чорний кольором Космосу, першим і найбільш істинним з усіх кольорів. І, коли поряд зі мною Мертва дівчинка з її бездонною чорнотою очей, я розумію, що в цьому плані наші з Анною погляди співпадають. Білий вона навіть не рахує за колір, називаючи його просто основою. Всі ж інші кольори та їх численні відтінки присутні на її картинах, але у найбільш неочікуваних проявах. Ми всі ходили на виставку її робіт, і особисто мене вразили рожеві миші між блідо-зелених маків і темно-фіолетові ворони над ніжно-бузковим пшеничним полем. А ще було досить цікаве полотно з трьома червоними кіньми у золотавій збруї. От тільки я не дуже люблю червоний. Для мене це занадто агресивний колір. Колір крові, болю та смерті. 

В Анни так само своєрідне ставлення до власного імені. Вона нікому не дозволяє називати себе Анькою, Енні – на американський лад, Анютою. Її ім’я завжди повинно звучати повністю й лише в оригіналі ─ Анна ─ тільки так воно має найповнішу красу та силу. Я ж за те, щоб мене називали як завгодно, тільки не іменем з мого паспорту. Скільки б років я з ним не прожила, приємнішим для мого слуху воно не стане.

Останньою, як завжди, прибігає, захекавшись, Ольга. Її русяве волосся вибивається з напіврозпавшогося пучка. Рівно за дві хвилини вона натягує на себе все необхідне для тренувань, закручує хвіст нову зачіску і перетягує волосся широкою резинкою. Ольга в нас вважає себе відьмою, вона не соромиться і не приховує цього. З нею ми теж здружилися. Та, власне, ввесь наш колектив за рік став як своєрідна сестринська сім’я. 

– Сьогодні Самайн, – говорить вона мені, коли ми вже виходимо в танцювальний зал.

– Хіба сьогодні? – дивуюся я. У вихідні для мене не властиво дивитися на календар.

– Так! – голосним шепотом підтверджує Ольга. – Тридцять перше жовтня! Для когось – Хелловін, а для когось – Самайн. Але, добре, поговоримо після. Просто я так і знала, що ти забудеш.

Ми починаємо розминку, а я пригадую, що ж було минулого Самайну. 

Якщо в тебе є подруга-відьма, на Хелловін нудно вам не буде. Минулого року Ольга запросила ввесь наш танцювальний колектив на тематичну вечірку, яка проходила в домі її хлопця Артема. Один лише вигляд дому створював атмосферу містичності. То був величезний постмодерний замок, в якому готична середньовічність поєднувалася із сучасними скляними стінами, електричним та світодіодним освітленням, надсучасною технікою і вмеблюванням. Навколо дому було ще як мінімум десять соток саду, що здіймався схилом. У найвищій точці двору стояла бесідка, заплетена диким виноградом. На тлі його багряно-червоного листя були розвішані підсвічники з маленьких гарбузиків. Загалом, у кожній найменшій деталі відчувалося, що Артем і Ольга обожнюють Хеловін. Цілком можливо, це свято для них улюбленіше за Новий рік та власні дні народження.