Табір мерців

Ми стоїмо біля великого багряного намету з золотим оздобленням. Він такий великий, що в мене виникає підозра, чи не привели мене просто до якогось мандрівного шапіто. Та ж ні, поряд традиційні кочівні криті вози, звідкись здалеку чутно іржання коней. Пахне свіжоскошеною травою, конячими кізяками та розпаленим багаттям. Якби це було Середньовіччя, чи хоча б дев’ятнадцяте століття… Добре, навіть якби початок двадцятого… Але хіба ж сучасні цигани так живуть? Утім, я про них майже нічого не знаю.

Хлопець вже підіймає переді мною заслін шатра, а в моїй голові ще кружляють хороводи запитань. Як я опинилася перед цим шатром, хоч рівно до цієї миті не бачила ніякого табору? Звичайно, можна йти, замислившись про своє чи слухаючи музику, і не помітити когось знайомого, про що він потім тобі з докором нагадає. Але ж як можна не помітити коней, наметів, багаття і циган? 

Пригнувшись трохи, я заходжу досередини. І найперше бачу Лізу. Від цього одразу стає значно легше.

– Лізо! Ти теж тут! – я кидаюся до тітки й міцно обіймаю. Взагалі-то, обійматися мені не дуже властиво. Але тепер я знаю напевне, що це справді Ліза, не її привид чи голограма. Вона справжня, з плоті й крові – отже, й усе навколо має бути справжнім.

– Запізнюєшся, – всміхається вона. – Ти обіцяла повернутися до темряви, а вже видно перші зірки.

– Ні, зовсім ні, – починаю виправдовуватися я. – Там тільки хмари дощові, а так, ще ж не ніч. 

Ліза, так само всміхаючись, киває на те місце, де циган, що супроводжував мене, чомусь досі притримує багряний заслін. 

Він що, за швейцара у них? Ой, я навіть не спитала, як його звуть. Як і він мене.

А надворі вже справді зовсім темно. Як? Я ж тільки-но прийшла. Мені захотілося почути щось від Мертвої дівчинки. Вона досі була єдиною, від кого я отримувала хоч натяки на пояснення. Але її не видно в наметі. 

«Де ти?» – питаю подумки, роззираючись навкруги.

Відповіді немає. 

Куди вона зникла? Чи, може, влаштувати мою зустріч з циганами було її єдиним завданням? То це «швейцар» міг би зробити й без неї. Мабуть.

Шерех опущеного заслону змушує мене знову повернути голову до входу.

В шатрі з’являються ще дві жінки. Одна висока, неймовірно струнка, здається, вона може обхопити власними долонями свою дивовижно тонку талію. Її чорне волосся перехоплене широкою зеленою стрічкою, у вухах поблискують сережки з малахітом. Друга циганка ще більш вражаюча. В неї довжелезне, майже по кісточки, густе хвилясте волосся, в яке вплетені червоні стрічки та монетки. Наші погляди зустрічаються, і на мить я відчуваю щось схоже на легке запаморочення, таке ж, яке виникло в мене, коли я більше п’яти секунд дивилася в очі Мертвої дівчинки. За ними топчеться на місці мій супровідник. 

Обом жінкам на вигляд можна дати років тридцять чи, може, трошечки більше. І то лише через їхні погляди – серйозні, проникливі і трохи лякаючі. Слідом за ними заходить і мій супутник циган. Дивно. Я думала, це буде винятково жіноче зібрання.

− Доброї ночі, Серо! Доброї ночі, Сарін! – в один голос вітаються жінки. І оскільки при цьому вони дивляться на нас із Лізою, та й крім нас у наметі більше жінок немає, очевидно, що звертаються вони до нас. 

Циганка з малахітовими сережками сідає навпроти мене, розправляючи складки своєї широкої довгої спідниці. Зблизька вона здається мені трохи схожою на Лізу.

– Сарін, дуже приємно, що ти нарешті з нами! – говорить вона, дивлячись мені в очі. 

Яка ще, в біса, Сарін?

– Дівчина ще не знає свого імені, – друга циганка опускається на підлогу навпроти Лізи. Її голос видає сильний характер очільниці, але звучить приємно. 

Хлопець теж сідає поряд з нами, між мною і першою циганкою. 

Що хоч він тут робить? Неправильне питання! Він циган у циганському наметі посеред циганського табору. Правильне питання: що я тут роблю?

– Сарін, – чорні очі циганки пронизують мене наскрізь, наче рентгенівські промені, – досі тебе називали лише тим ім’ям, яке дали тобі батьки при народженні. Але перше твоє ім’я – Сарін.

Перше ім’я? Якщо Яною мене назвали при народженні, то коли ж тоді вигадали це «Сарін»? Поки я ще була в утробі матері? Чи коли мене ще й в проекті не було?

– Це ім’я твоєї душі, – говорить перша циганка таким тоном, наче цим усе пояснюється.

– Ім’я, під яким ти жила раніше, але в іншому тілі, – додає друга.

– Пам’ятаєш, мама розповідала, що прабабусею тобі доводиться циганка? – питає Ліза.

Я киваю. Так, звичайно, я пам’ятаю цю історію. Мій прапрадідусь закохався в юну циганку, навіть хотів викрасти її з табору, але розпочалася Перша світова війна і йому довелося піти воювати. Назад він уже не повернувся. А от циганка принесла матері мого прадідуся − хлопчика-немовля. Вона сказала, що за всієї любові до новонародженого сина, не може залишити його собі, бо її виженуть із табору. А це означало б смерть для них обох. Прапрапрабабуся могла б засумніватися, чи справді це дитина її сина, але яскраво-рудий пушок на крихітній голівці розвіював усі сумніви. Вона була вже не молодою, та сивина ще не встигла цілком знебарвити її вогняну косу. Цей вогонь передався її сину й трьом донькам, а от тепер ще й онукові. Жінка пропонувала циганці залишитися жити з нею, щоби тій не довелося розлучатися з сином. Але та заперечила, що пов’язана зі своїм табором і не сміє розривати цей зв’язок. Прапрапрабабуся довго не наполягала, бо в обдертому військовими поборами селі зайвий рот був зовсім недоречним. Ще й циганcький. Лише одне дивувало мене в цій історії: як у циганки міг народитися рудий хлопчик? Хай я ще нічого не читала про гени, але ж за людьми спостерігала і бачила, що коли хтось із батьків темноволосий, дитина, найвірогідніше, теж вдається темноволосою. Втім, я сама була рудим винятком з усіх правил.