Табір мерців

Ми стоїмо біля великого багряного з золотим оздобленням намету. Він такий об’ємний, що в мене виникає підозра, чи не привели мене просто до якогось мандрівного шапіто. Та ж ні, поряд традиційні кочівні кібітки, звідкись здалеку чується іржання коней. Пахне свіжескошеною травою, продуктами кінської життєдіяльності та розпаленим багаттям. Якби це було Середньовіччя, чи хоча б дев’ятнадцяте століття… Добре, навіть, якби початок двадцятого… Але хіба ж сучасні цигани так живуть? Втім, я про них майже нічого не знаю.

Хлопець вже підіймає переді мною полог шатра, а в моїй голові ще кружляють хороводи запитань. Як я опинилася перед цим шатром, хоч рівно до цього моменту не бачила ніякого табору? Звичайно, можна йти, задумавшись про своє чи слухаючи музику і не помітити когось знайомого, про що він потім тобі з докором нагадає. Але ж як можна не помітити коней, кібітки, багаття і циган? 

Пригнувшись трохи, я заходжу всередину. І першою помічаю Лізу. Від цього одразу стає значно легше.

– Ліза! Ти теж тут! – я кидаюся до тітки й міцно обіймаю. Взагалі-то, обійматися мені не дуже властиво. Але тепер я точно знаю, що це справді Ліза, не її привид чи голограма. Вона справжня, з плоті й крові, а, отже, і все навколо має бути справжнім.

– Запізнюєшся, – посміхається вона. – Ти обіцяла повернутися до темряви, а вже видно перші зірки.

– Ні, зовсім ні, – починаю виправдовуватися я. – Там тільки хмари дощові, а так, ще ж не ніч. 

Ліза, не розлучаючись із посмішкою, киває на те місце, де циган, що супроводжував мене, все ще чомусь притримує багряний полог. 

Він що, за швейцара у них? Ой, я навіть не спитала його імені. Як і він мого.

А надворі вже справді зовсім темно. Як? Я ж тільки-но ввійшла. Мені захотілося почути щось від Мертвої дівчинки. Вона поки-що була єдиною, від кого я отримувала хоч натяки на пояснення. Але її не видно в наметі. 

«Де ти?» – питаю подумки, роззираючись навкурги.

Відповіді немає. 

Куди вона зникла? Чи, може, забезпечити мою зустріч з циганами було її єдиним завданням? Так це «швейцар» міг би зробити й без неї. Мабуть.

Шорох опущеного пологу змушує мене знову повернути голову до входу.

В шатрі з’являються ще дві жінки. Одна висока, неймовірно струнка, здається, вона може обхопити власними долонями свою дивовижно тонку талію. Її чорне волосся перетягнуте широкою зеленою стрічкою, у вухах поблискують сережки з малахіту. Друга циганка виглядає ще більш вражаюче. В неї довжелезне, майже по щиколотки, густе хвилясте волосся, в яке вплетені червоні стрічки та монетки. Наші погляди зустрічаються, і на мить я відчуваю щось подібне до легкого запаморочення, такого ж, яке виникло в мене, коли я більше п’яти секунд дивилася в очі Мертвої дівчинки. За ними топчеться на місці мій супровідник. 

Обом жінкам з виду можна дати років тридцять чи, може, трошечки більше. І то лише через їхній погляд – серйозний, вивчаючий і трохи лякаючий. Слідом за ними заходить і мій супутник циган. Дивно. Я думала, це буде виключно жіноче зібрання.

− Доброї ночі, Анрі! Доброї ночі, Сарін! – в один голос вітаються жінки. І, оскільки при цьому вони дивляться на нас із Лізою, та й крім нас у наметі більше жінок немає, очевидно, що звертаються вони до нас. 

Циганка з малахітовими сережками сідає навпроти мене, розправляючи складки своєї широкої довгої спідниці. Зблизька вона здається мені трохи схожою на Лізу.

– Сарін, дуже приємно, що ти, нарешті, з нами! – говорить вона, дивлячись мені в очі. 

Яка ще, в біса, Сарін?

– Дівчина ще не знає свого імені, – друга циганка опускається на підлогу навпроти Лізи. Її голос видає сильний характер головнокомандуючого,  але звучить приємно. 

Хлопець теж сідає поряд з нами, між мною і першою циганкою. 

Що хоч він тут робить? Неправильне питання! Він циган у циганському наметі посеред циганського табору. Правильне питання: що я тут роблю?

– Сарін, – чорні очі циганки пронизують мене наскрізь, наче рентгенівські промені, – досі тебе називали лише тим іменем, яке дали тобі батьки при народженні. Але перше твоє ім’я – Сарін.

Перше ім’я? Якщо Яною мене назвали при народженні, то коли ж тоді вигадали це «Сарін»? Поки я ще була в утробі матері? Чи коли мене ще й в проекті не було?

– Це ім’я твоєї душі, – говорить перша циганка таким тоном, наче цим усе пояснюється.

– Ім’я, під яким ти жила раніше, але в іншому тілі, – додає друга.

– Пам’ятаєш, мама розповідала, що прабабусею тобі доводиться циганка? – питає Ліза.

Я киваю. Так, звичайно я пам’ятаю цю історію. Мій прапрадідусь закохався в юну циганку, навіть хотів викрасти її з табору, але розпочалася Перша світова війна і йому довелося піти воювати. Назад він уже не повернувся. А от циганка принесла матері мого прапрадідуся − хлопчика-немовля. Вона сказала, що при всій любові до новонародженого, не може залишити його собі, бо її виженуть із табору. А це означало би смерть для них обох. Прапрапрабабуся могла б засумніватися, чи справді це дитина її  сина, але яскраво-рудий пушок на крихітній голівці позбавляв усяких сумнівів. Вона була вже не молодою, та сивина ще не встигла повністю знебарвити її вогняну косу. Цей вогонь передався її сину, й трьом донькам, а от тепер ще й онуку. Жінка пропонувала циганці залишитися жити з нею, щоби тій не довелося розлучатися з сином. Але та заперечила, що пов’язана зі своїм табором і не сміє розривати цей зв’язок. Прапрапрабабуся довго не наполягала, бо в обдертому військовими поборами селі зайвий рот був зовсім недоречним. Тим більше, циганcький.  Лише одне дивувало мене в цій історії: як у циганки міг народитися рудий хлопчик? Хай я ще нічого не читала про гени, але ж за людьми спостерігала і бачила, що коли хтось із батьків темноволосий, дитина, найвірогідніше, теж видається темноволосою. Втім, я сама була рудим виключенням з усіх правил.