Привид і циган

– Привіт! – я присідаю біля неї. – Дівчинко, ти не загубилася? 

Вона підводить на мене очі, чорні, неймовірно чорні, аж трохи моторошно від такого погляду. Волосся її теж смолянисто-чорне, підстрижене під каре. А от шкіра – неймовірно біла. Не просто світла, як у мене чи в тітки, а біла, як молоко або справжнісінька порцеляна. І як на морське узбережжя, це аж надто неприродно. 

– Це ти загубилася, – говорить дівчинка. І чомусь усміхається. 

Я розтуляю рота, аби щось відповісти… Але, глибоко вдихнувши, стуляю губи.

 – Та це нічого, – дівчинка продовжує посміхатися. – Ми тебе знайдемо.

Я переводжу погляд на її ляльок. Відкладені вбік, вони наче починають змінювати форму. 

«Ти перегрілася на сонці» – кажу собі. 

Але ляльки таки змінюються – вони стискаються і вицвітають, аби за кілька секунд перетворитися на купку пороху. Один легенький подих вітру – й від них не лишається жодного сліду.

–  Я зроблю собі нових, коли захочу, – говорить дівчинка. Її голос звучить так чисто, наче срібний дзвіночок. – Ти здивована? Розумію, – веде вона далі. – Якщо чесно, я теж. До мертвих дівчаток не часто приходять живі. Точніше, досі не приходили.

– До мертвих? – перепитую я, сподіваючись, що хибно її зрозуміла.

– До таких як я, – дівчинка підводиться на ноги. 

«Звичайно, вона мертва! – кричить мій внутрішній голос. – Ці очі, ця шкіра, іграшки з пилу, одяг…»

Так, одяг заслуговує особливої уваги – на дівчинці сукня із рюшами і якимось старовинним мереживним комірцем – все це сірого кольору. Він там темніший, тут світліший, але загалом – сірий. А от туфельки на її маленьких ніжках майже чорні, графітового відтінку. І все вбрання дівчинки видається ще й якимось напівпрозорим. Не в тому сенсі, що крізь нього проглядається тіло, – ні, крізь нього просвічується море. 

Я відчуваю, що не можу більше сидіти навприсядки і сідаю просто на бетон. Шорти на мені джинсові, за них не варто хвилюватися.  А от за свою голову − варто, бо в ній вочевидь починають відбуватися якісь хворобливі процеси. 

–  Це добре, що ти прийшла, – дівчинка робить крок до мене. 

Мені хочеться стиснутися в клубок, бажано, з голками, як у їжака, і кричати «Чур мене!». Натомість я витискаю з себе усмішку. Дівчинка торкається рукою моєї щоки. І… і нічого жахливого не стається. Дотик її нагадує прохолодний вітерець, невагомий, нематеріальний.

«Що ти як маленька! – подумки гримаю на себе. – Наче й не дивилася тисячу і один фільм про привидів, вампірів та зомбі! Не народилися ж вони всі в людській уяві на цілком безпідставному ґрунті?».

–  То я привид, вампір чи… як останнього? Зомбі? – питає дівчинка.

– Радше – привид, – одразу ж відповідаю я і лише після цього розумію, що та почула мої думки.

– Я питаю, бо ніколи не бачила фільмів, – пояснює вона. – Отже, такі як я, душі без тіла, називаються привидами. Так зручніше. І звучить непогано, – вона сідає навпроти мене, дублюючи мою позу. – Цигани називають мене Мертвою дівчинкою. 

– Не дуже приємна назва, – погоджуюсь я. Хтось там ще був невдоволений своїм ім’ям?

–  Мабуть, – киває вона. – Тому краще називай мене привидом.

– Але ж у тебе має бути ім’я. Якесь жіноче ім’я. Мене, наприклад, назвали Яною.

– Так, і тобі воно не подобається, – посміхається дівчинка. – Це нічого, цигани знають інше твоє ім’я.

– Цигани, цигани! – мої очі мимоволі закочуються догори. – Навіщо мені цигани?

– Ти дізнаєшся, коли ви зустрінетесь. Вони шукають тебе.

Мене шукають цигани? І я чую це від Мертвої дівчинки? Приїхали! Зачекайте, я тільки-но викличу «швидку»!

У наш час цигани начебто не крадуть дітей. У них своїх завжди вистачає. Та і я вже не дитина. Ну й навіщо ж я їм?

– Озирнися, – шепоче дівчинка. 

– А чому пошепки? – нахилившись до неї, так само питаю я.

– Озирнися, – повторює вона. 

Я озираюся. І мені хочеться провалитися крізь бетон. Переді мною стоїть чорнявий хлопець, той самий, що всміхався мені з хідника. 

– Ти слухаєш шепіт моря? – питає він. 

Моє горло стискається судомою і я кілька довгих секунд не можу вичавити з себе хоч якесь слівце.

– Так, – нарешті вилітає з моїх вуст, коли я підводжуся на ноги. Не казати ж йому, що я шепочуся з Мертвою дівчинкою? 

«Циган», – чую її голос у своїй голові.

Від цієї новини в мене трохи здригаються коліна, я ледь не падаю на місці. Та хлопець вчасно притримує мене за руки.

– Ноги затерпли, – чомусь виправдовуюся.

Очі цигана такі ж чорні, як у дівчинки, але  живі. Стрижка наче й коротка, однак передні чорнильні пасма звисають на півобличчя, прикриваючи загострені вилиці. У правому вусі виблискує золота сережка-кільце. На сережці − незрозумілі символи. Одяг теж доволі дивний: зелена сорочка з широкими рукавами, які звужуються лише біля манжетів, заправлена в чорні штани з якоїсь грубої тканини. Невже він був так вбраний і тоді, коли я бачила його з пляжу? Як же я не помітила?