Привид і циган

– Привіт! – я присідаю біля неї. – Дівчинко, ти не загубилася? 

Вона піднімає на мене очі, чорні, неймовірно чорні, аж трохи моторошно від такого погляду. Волосся її теж смолисто-чорне, підстрижене під каре. А от шкіра – неймовірно біла. Не просто світла, як у мене чи в тітки, а біла, як молоко або найсправжніша порцеляна. І на морському узбережжі це виглядає більше, ніж нездоровим. 

– Це ти загубилася, – говорить дівчинка. І чомусь усміхається. 

Я розтуляю рота, щоби щось відповісти… Але, глибоко вдихнувши, закриваю його назад.

 – Та це нічого, – дівчинка продовжує посміхатися. – Ми тебе знайдемо.

Я переводжу погляд на її ляльок. Відкладені в сторону, вони наче починають змінювати форму. 

«Ти перегрілася на сонці» – кажу собі. 

Але ляльки таки змінюються – вони стискаються і вицвітають аби за кілька секунд перетворитися на купку пороху. Один легенький подих вітру – й від них не лишається жодного сліду.

–  Я зроблю собі нових, коли захочу, – говорить дівчинка. Її голос звучить так чисто, наче срібний дзвіночок. – Ти здивована? Розумію, – веде вона далі. – Якщо чесно, я теж. До мертвих дівчаток не часто приходять живі. Точніше, досі взагалі не приходили.

– До мертвих? – перепитую я в надії, що зрозуміла щось не так.

– До таких, як я, – дівчинка підводиться на ноги. 

«Звичайно, вона мертва! – кричить мій внутрішній голос. – Ці очі, ця шкіра, іграшки з пилу, одяг…»

Так, одяг заслуговує особливої уваги – на дівчинці сукня з рюшами і якимось старовинним мережевним комірцем – все це сірого кольору. Він десь темніший, десь світліший, але загалом – сірий. А от туфлі на її маленьких ніжках майже чорні, графітового відтінку. І все вбрання дівчинки виглядає ще й якимось напівпрозорим. Не в тому сенсі, що через нього проглядає тіло, ні, через нього просвічується море. 

Я відчуваю, що не можу більше сидіти навшпиньки і сідаю просто на бетон. Шорти на мені джинсові, за них не варто хвилюватися.  А от за свою голову − варто, бо в ній явно починають простежуватися якісь нездорові процеси. 

–  Це добре, що ти прийшла, – дівчинка робить крок до мене. 

Мені хочеться стиснутися в клубок, бажано, з голками, як у їжака, і кричати «Чур мене!». Натомість я витискаю з себе посмішку. Дівчинка торкається рукою до моєї щоки. І… і нічого жахливого не стається. Дотик її нагадує прохолодний вітерець, невагомий, нематеріальний.

«Що ти як маленька! – подумки гримаю на себе. – Наче й не дивилася тисячу і один фільм про привидів, вампірів і зомбі! Не народилися ж вони всі в людській уяві на абсолютно безплідному ґрунті?».

–  То я привид, вампір чи… Як останнього? Зомбі? – питає дівчинка.

– Скоріше за все – привид, – одразу ж відповідаю я, і лише після цього розумію, що та почула мої думки.

– Я питаю, бо ніколи не бачила фільмів, – пояснює вона. – Отже, такі, як я, душі без тіла, називаються привидами. Так зручніше. І звучить непогано, – вона сідає навпроти мене, дублюючи мою позу. – Цигани називають мене Мертвою дівчинкою. 

– Не дуже приємна назва, – погоджуюсь я. Хтось там ще був невдоволений своїм ім’ям?

–  Мабуть, – киває вона. – Тому краще називай мене привидом.

– Але ж у тебе має бути ім’я. Якесь жіноче ім’я. Мене, наприклад, назвали Яною.

– Так, і тобі воно не подобається, – посміхається дівчинка. – Це нічого, цигани знають інше твоє ім’я.

– Цигани, цигани! – мої очі мимоволі закочуються догори. – Навіщо мені цигани?

– Ти дізнаєшся, коли ви зустрінетесь. Вони шукають тебе.

Мене шукають цигани? І я чую це від Мертвої дівчинки? Приїхали! Зачекайте, я тільки-но викличу швидку!

В наш час дітей цигани, начебто, не крадуть. У них своїх завжди вистачає. Та і я вже не дитина. Ну й навіщо ж я їм?

– Обернись, – шепоче дівчинка. 

– А чому пошепки? – нахилившись до неї, так само питаю я.

– Обернись, – повторює вона. 

Я обертаюсь. І мені хочеться провалитися крізь бетон. Переді мною стоїть чорнявий хлопець, той самий, що посміхався мені з тротуару. 

– Ти слухаєш шепіт моря? – питає він. 

Моє горло стискається судомою і я кілька довгих секунд не можу видавити з себе хоч якесь слівце.

– Так, – нарешті вилітає з моїх уст, коли я підводжуся на ноги. Не казати ж йому, що я шепочуся з Мертвою дівчинкою? 

«Циган», – чую її голос у своїй голові.

Від цієї новини в мене трохи здригаються коліна, я ледь не падаю на місці. Та хлопець вчасно притримує мене за руки.

– Ноги затекли, – виправдально всміхаюся.

Очі цигана не менш чорні, ніж у дівчинки, але виглядають більш живими. Стрижка наче й коротка, але передні чорнильні пасма звисають на півобличчя, прикриваюч гоструваті скули. У правому вусі виблискує золота сережка-кільце. На сережці − незрозумілі символи. Одяг теж трохи дивний: зелена сорочка з широкими рукавами, які звужуються лише біля манжетів, заправлена в чорні штани з якоїсь грубої тканини. Невже він був так вбраний і тоді, коли я бачила його з пляжу? Як же я не помітила?