Блокнот Яни. Вересневі негаразди

У дитинстві я боялася підліжкового монстра, якого називала Хока. Від мого ліжка через дірочку у стіні тягнувся до іншої кімнати телефонний кабель у товстій чорній ізоляції. Це батьки називали ту штуку кабелем, щоб заспокоїти  мене, я ж точно знала – то хвіст Хоки. Іноді мій персональний монстр поводився тихо, іноді – шарудів і сопів, заважаючи мені спати, а іноді я прокидалася від дуже чіткого відчуття, що на мене сплячу хтось дивиться. Звичайно, варто було ввімкнути світло – той «хтось» зникав разом із темрявою. Особливо активним Хока був восени. А от взимку майже не давав про себе знати. Чому так? А Хока його зна.

Страх перед чорнохвостим монстром зник лише тоді, коли я переїхала до іншої кімнати, облаштованої для мене в мансарді нашого будинку. То було вже чотирнадцяте літо мого життя, і воно здавалося мені щасливішим за всі попередні. Але у вересні настали раптові зміни. Батьки сказали, що розлучаються, і відправили мене з тітонькою Лізою та її малими в Болгарію на вихідні, доки вони «все повирішують».

Я не плекала рожевих мрій щодо відпочинку – в Лізи двоє хлопців-близнюків, вони молодші за мене на три роки, і сама вона з ними вже не вправлялася. Так, малим пощастило ще менше, ніж мені, їхній батько втік з коханкою у невідомому напрямку, коли вони були ще в підгузках. Після того більше не з’являвся і жодним чином про себе не нагадував. Ліза намагалася його розшукати, щоб змусити платити аліменти, але це їй не вдалося. Можливо, він, передбачаючи її плани, змінив прізвище. Хай там що, Роман і Руслан росли без батька. А у мене він був цілих тринадцять років і три місяці. Не просто був, він навчив мене найкориснішим умінням: плавати, ходити на лижах, грати в теніс, виправляти оцінки в щоденнику (щоб мама зайвий раз не читала лекції про важливість високих оцінок), розпалювати багаття без сірників, орієнтуватися в лісі без компаса, готувати плов та равіолі (його улюблені страви). І останній батьків урок був теж корисним: ніколи не довіряй чоловікам, навіть якщо вони говорять тобі про вічну любов. Особливо, коли вони так говорять. 

Батько нагадував, що любить мене, ледве не кожен день. Та ні, таки кожен. Від матері я цих слів ніколи не чула, але її любов відчувалася й без них. Бо то була любов позасловесна, вона не втілювалася в коштовних подарунках, люб’язних дозволах не йти до школи, якщо дуже не хочеться, чи, навпаки, піти на вечірку, коли надто вже кортить. Силу її почуттів до мене я відчувала у теплі приготованої їжі, в ароматі випраного одягу, в умінні витягти мене з усіх халеп, що до них мені вдавалося встрявати у шкільні роки. Так, любов проявляється по-різному. Та жоден з її проявів не втримав разом нашу сім’ю.  

Взагалі-то, це добре, що Ліза забрала мене подалі від батьків. Краще вже побути нянькою при своїх кузенах (завжди їх так називаю, на західний лад, просто слово зручніше і приємніше, ніж наше довге пояснення «двоюрідні брати»). Спочатку я наївно сподівалася, що ще зможу переконати батька, намагалася допитатися в нього, в чому причина. Можливо, він покохав іншу жінку? Може, в матері з’явився інший чоловік? Можливо, в мені причина? Я знала, що батько дуже хотів сина, але, крім мене, мати більше не змогла народити дітей. Обоє запевняли мене, що я ні в чому не можу бути винною, і взагалі я – їхнє спільне творіння, яке вони любитимуть попри все. А питання розлучення назрівало вже давно з багатьох причин, до яких я не маю жодного стосунку. Ані мої пошуки істини, ані сльози, ані нагадування по всі наші щасливі родинні моменти абсолютно не мали успіху. 

Що ж, вони дорослі люди, владні робити все, що їм заманеться. А я вирішила робити те, що мені заманеться, просто з того самого часу. І спалила по одній всі наші спільні родинні фотографії. Не знаю, як вогонь не загасили мої дурні сльози, що просто-таки Ніагарським водоспадом текли безупину. Зате після того я забула про них на довгі роки. Ще я пофарбувала кілька пасем свого рудого волосся у зелений. Почала робити готичний макіяж. Ну, це мені він здавався готичним, а Ліза називала його «мейк-ап єнота». Як відреагували на це батьки? Відправили мене в Болгарію.

Море було прекрасним, як завжди. Це якщо дивитися на нього здалеку або з висоти балкону в готелі. Зблизька воно мало дещо інакший вигляд. Оксамитовий сезон у Болгарії видався по-справжньому оксамитовим. Люди обліпили пляжі, наче мухи медовик. Тітка Ліза була з того дуже тішилася. Вона їздила на море щороку з благородною метою «зміцнити здоров’я хлопчиків», які на нього й так ніколи не скаржилися. Але щойно поверталася назад, розповідала не про мальовничі краєвиди, чисте повітря чи цікаві екскурсії, а про черговий курортний роман, котрий, як завжди, закінчувався, коли її обранець дізнавався про двох чарівних малюків. 

Чому вона розповідала про це своїй неповнолітній небозі? Ну, років з одинадцяти я видавалася старшою, ніж була насправді. І завдяки високому зросту і, як казала Ліза, через страшенно серйозний вираз обличчя. Так, тітка добре знала, скільки мені років, але мала мене за цілком дорослу для того, щоб ділитися подробицями чергових своїх любовних пригод. Не знаю, чому саме мені, а не мамі, її рідній сестрі, випала така честь. Насправді я цим навіть пишалася. І щосили намагалася відповідати уявленням Лізи про дорослу всерозуміючу небогу.  

Роман з Русланом не збиралися витрачати час на засмагання і кинулися в море, щойно ми прийшли на пляж. Вони сміялися, плюскалися водою, кликали мене до себе. Але на моєму обличчі, певно ж, друкованими літерами читалося, що це марне зривання голосових зв’язок. Все ж я трималася ближче до води, щоби не випускати їх з поля зору. Ми не пробули на пляжі й п’ятнадцяти хвилин, як тітка Ліза вже познайомилася з якимось самотнім відпочивальником. Хто б міг докоряти їй? Вона ще зовсім молода жінка – їй лише тридцять один рік. А я б дала щонайбільше двадцять п’ять на вигляд. Шкіра в неї біла і гладенька, очі взагалі-то карі, але мені вони завжди здавалися золотими, волосся довге, майже до талії, руде, наче полум’я. Коли нас із тіткою бачать разом, мене неодмінно сприймають за її дочку. Зовні ми з нею схожі до найменших деталей, навіть зросту тепер однакового. Дивно, що я народилася рудою, в моєї матері волосся каштанове, батько темно-русявий. Але мені більше дісталося від дідуся – його живим я не застала, та фотографій з ним збереглося багацько: з рудою бородою і довжелезними вусами, а голова − під нуль, чисто виголене обличчя, але з густою вогняною шевелюрою, з короткою щетиною на обличчі та майже такої самої довжини волоссям… Наш із близнюками дід любив змінювати стиль, хоча самого цього слова, певно, й не чув за життя.