Блокнот Яни. Вересневі негаразди

В дитинстві я боялася підкроватного монстра, якого називала Хока. Від мого ліжка через дірочку в стіні тягнувся до іншої кімнати телефонний кабель у товстій чорній ізоляції. Це батьки називали ту штуку кабелем, щоб заспокоїти  мене, я ж точно знала – то хвіст Хоки. Іноді мій персональний монстр поводився тихо, іноді – шарудів і пихтів, заважаючи мені спати, а іноді я прокидалася від дуже чіткого відчуття, що на мене сплячу хтось дивиться. Звичайно, варто було ввімкнути світло – той «хтось» зникав разом із темрявою. Особливо активним Хока був восени. А от взимку майже не давав про себе знати. Чому так? А Хока його зна.

Страх перед чорнохвостим монстром зник лише тоді, коли я переїхала в іншу кімнату, облаштовану для мене на мансарді нашого будинку. То було вже чотирнадцяте літо мого життя, і воно здавалося мені щасливішим за всі попередні. Але у вересні настали різкі зміни. Батьки сказали, що розлучаються, і відправили мене з тітонькою Лізою та її малими в Болгарію на вихідні, доки вони «все повирішують».

Я не плекала рожевих мрій щодо відпочинку – в Лізи двоє хлопців-близнюків, вони молодші за мене на три роки, і сама вона з ними вже не вправлялася. Так, малим пощастило ще менше за мене, їхній батько втік з коханкою в невідомому напрямку, коли вони були ще в підгузках. Після того більше не з’являвся і ніяк про себе не нагадував. Ліза намагалася його розшукати, щоб змусити платити аліменти, але це їй не вдалося. Можливо, він, передбачаючи її плани, змінив прізвище. Хай би там як не було, Роман і Руслан все своє життя росли без батька. А у мене він був цілих тринадцять років і три місяці. Не просто був, він навчив мене найкориснішим вмінням: плавати, ходити на лижах, грати в теніс, виправляти оцінки в щоденнику (щоб мама зайвий раз не читала лекції про важливість відмінних оцінок), розпалювати багаття без сірників, орієнтуватися в лісі без компаса, готувати плов та равіолі (його улюблені страви). І останній батьків урок був теж корисним: ніколи не довіряй чоловікам, навіть якщо вони говорять тобі про вічну любов. Особливо, коли вони так говорять. 

Батько нагадував, що любить мене ледве не кожен день. Та ні, таки кожен. Від матері я цих слів ніколи не чула, але її любов відчувала й без них. Бо то була любов не на словах, вона не виражалася дорогими подарунками, люб’язними дозволами не піти в школу, якщо дуже не хочеться чи, навпаки, піти на вечірку, коли дуже вже кортить. Силу її почуттів до мене я відчувала у теплі приготованої їжі, в ароматі випраного одягу, в умінні витягти мене з усіх халеп, у які мені вдавалося встрявати у шкільні роки. Так, любов проявляє себе по-різному. Та жоден з її проявів не втримав разом нашу сім’ю.  

Взагалі-то, це добре, що Ліза забрала мене подалі від батьків. Краще вже побути нянькою при своїх кузенах (завжди їх так називаю, на західний лад, просто слово зручніше і приємніше, ніж наше довге пояснення «двоюрідні брати»). Спочатку я наївно думала, що ще зможу переконати батька, намагалася допитатися в нього, в чому причина. Можливо, він полюбив іншу жінку? В його сорок три роки було б дивно, але чим чорт не жартує? Може в матері з’явився інший чоловік? Це здавалося ще більш нереальним. Можливо в мені причина? Я знала, що батько дуже хотів сина, але, крім мене, мати більше не змогла народити дітей. У неї сталося три викидні, кожен з яких вона переживала дуже важко, після чого батьки відмовилися від ідеї подальшого продовження роду.  Обоє запевняли мене, що я ні в чому не можу бути винною, і взагалі я – їхнє спільне творіння, яке вони любитимуть попри все.  А питання розлучення назрівало вже давно з багатьох причин, до яких я не маю жодного стосунку. Ні мої пошуки істини, ні сльози, ні нагадування по всі наші щасливі родинні моменти абсолютно не мали успіху. 

Що ж, вони дорослі люди, владні робити все, що їм заманеться. А я вирішила робити те, що мені заманеться прямо з того самого часу. І спалила по одній всі наші спільні родинні фотографії. Не знаю, як вогонь не загасили мої дурні сльози, що просто-таки Ніагарським водоспадом текли без упину. Зате після того я забула про них на довгі роки. Ще я пофарбувала кілька пасем свого рудого волосся у зелений. Почала робити готичний макіяж. Ну,це мені він здавався готичним, а Ліза називала його «мейк-ап єнота». Як відреагували на це батьки? Відправили мене в Болгарію.

Море було прекрасним, як завжди. Це якщо дивитися на нього здалеку або з висоти балкону в готелі. Зблизька воно виглядало дещо інакшим. Оксамитовий сезон у Болгарії видався по-справжньому оксамитовим. Люди обліпили пляжі, наче мухи медовий пряник. Тітка Ліза була тому дуже рада. Вона їздила на море щороку з благородною метою «зміцнити здоров’я хлопчиків», які на нього й так ніколи не скаржились. Але коли поверталася назад, розповідала не про колоритні пейзажі, чисте повітря чи цікаві екскурсії, а про черговий курортний роман, який, як завжди, закінчувався, коли її літній обранець дізнавався про двох чарівних малюків. 

Чому вона розповідала про це своїй малолітній племінниці? Ну, років з одинадцяти я виглядала старшою, ніж була насправді. І через високий зріст, і, як казала Ліза, через страшенно серйозний вираз обличчя. Так, тітка добре знала, скільки років мені насправді, але сприймала мене як цілком дорослу для того, щоб посвятити в подробиці черговоих своїх любовних пригод. Не знаю, чому саме мені, а не мамі, її рідній сестрі випала така честь. Якщо чесно, я цим навіть гордилася. І з усіх сил намагалася відповідати уявленням Лізи про дорослу розуміючу племінницю.  

Роман з Русланом не стали витрачати час на засмагання і кинулися в море, щойно ми прийшли на пляж. Вони сміялися, плюскалися водою, гукали мене до себе. Але на моєму обличчі, певно ж, друкованими літерами читалося, що це марне надривання голосових зв’язок. Все ж я трималася поближче до води, щоби не випускати їх з поля зору. Ми не провели на пляжі й п’ятнадцяти хвилин, як тітка Ліза вже познайомилася з якимось самотнім відпочиваючим. Хто б міг докоряти їй? Вона ще абсолютно молода жінка – їй лише тридцять один рік. А я б дала від сили двадцять п’ять на вигляд. Шкіра в неї біла і гладка, очі взагалі-то карі, але мені вони завжди здавалися золотими, волосся довге, майже до талії, руде, наче полум’я. Коли нас із тіткою бачать разом, мене неодмінно приймають за її дочку. Ззовні ми з нею схожі до найменших деталей, навіть зросту стали однакового. Дивно, що я народилася рудою, в моєї матері волосся каштанове, батько темно-русий. Але мені більше дісталося від дідуся – його в живих я не застала, та фотографій з ним збереглося багацько: з рудою бородою і довжелезними вусами, але голова − під нуль, чисто виголене обличчя, але з густою вогняною шевелюрою, з короткою щетиною на обличчі та майже такої самої довжини волоссям  й інші варіації на тему. Наш із близнюками дід любив змінювати стиль, хоча самого цього слова, певно, й не чув за життя.