Розділ 11

Кована хвіртка розрізала вечірню тишу пронизливим скрипом. «Давно пора її змастити», — згадала Меліса, та за мить усі її думки зосередились на рудоволосому чоловікові у чорному камзолі, що крокував вулицею впевнено й розслаблено. Не так вона уявляла собі бунтівника, що прямує на зібрання спільників. Він мав би йти швидко, боязко озираючись, чи бува його хтось не переслідує.

Цієї миті вона як ніколи раніше хотіла перенестися назад у часі. П’ятниця наступила надто рано, а з нею прийшло нове завдання — вивідати, куди ходить Алістер Кадел, і довести його причетність до бунтівників. Як ніби цього мало, Мелісі не давала спокою її нещодавнє відкриття, прочитане в законах клану. Маркус очевидно бреше. Спитати правду нема в кого. Ізевель не збирається давати відповіді.

Ізевель... Краще б вона обрала іншого хлопця на святі. Та вже могла б і посидіти сама з тим вінком, аби не ловити зараз дурних метеликів у шлунку від кожного погляду на статного дала.

Сьогодні він був холодний мов сніг і, на диво, стриманий в словах, зовсім не схожий на веселого хлопця, що танцював із нею на святі Фоля. Біла сорочка ідеально випрасувана, на ній блакитний жакет, строгий і елегантний. Справжній дал, що тут скажеш. Меліса лиш не могла збагнути, чим викликана така зміна в поведінці її, здавалося б, друга.

— Ходімо, — шепнув Ізевель й узяв дівчину під руку. Попри холодний трепет, викликаний цим доторком, Меліса мусила визнати, що це вдале рішення. За геніальним планом Маркуса вона мала удавати з себе юну дальї — звичайну містянку в модній шовковій сукенці. Дівчина була змушена натягнути на лоба солом’яний капелюшок, а про всяк випадок Ізевель закрапав їй очі настоєм гірської мірни. Зіниці, звісно, трохи видовжились, але світ перед очима поплив у тумані.

— Як я маю щось бачити? — запитала Меліса, тамуючи бажання почесати потилицю під колючим капелюхом.

— Почекай трохи, зараз стане краще, — втішливо мовив Ізевель та переплів її пальці зі своїми.

Меліса відчула, як серце пропустило удар, а тоді озвалося радісною треллю. Попри всі негаразди, вона тішилась цій несподіваній виставі. Розкішний синій шовк лагідно торкався її шкіри, погойдуючись від кожного кроку. Погляди перехожих, якщо і затримувались на ній, то вже не мали зверхнього блиску. І нехай ця казка триватиме лише один вечір, та Меліса смакувала цю мить, відчуваючи себе вільною дальї, що прогулюється вечірнім містом під руку з привабливим хлопцем.

— Сподіваюся, він іде на ділову зустріч, а не до коханки, — тихо мовив Ізевель і враз зруйнував солодку ілюзію.

Меліса примружилась, силячись розгледіти високу постать, що поволі віддалялась від них. Невже цей чоловік може бути вбивцею? Брехуном —  так. Нечесним торговцем, що оминає податки — теж цілком можливо. Але вона ніяк не могла уявити Алістера Кадела із ножем в руці. Звісно, вбити можна по-різному. І все ж, Меліса не вірила, що цей невиправний романтик із тягою до пригод міг скоїти такий злочин. Або ж вона просто не бажала прийняти той факт, що її батько — злочинець.

— Обійдемо його з іншого боку, — ствердив Ізевель і Меліса скорилася його впевненості, досі не в змозі чітко бачити.

Вони швидко оминули таверну, що гуділа шумом немов вулик, а тоді пірнули у провулок і дивним чином опинилися на добрих двадцять кроків попереду Алістера Кадела.

— Не озирайся, — ледь чутно шепнув Ізевель.

Меліса тихо зітхнула. Їй не подобалось бути безпомічним кроликом, якого ведуть кудись за руку. Кадел тим часом завернув на сусідню вуличку, надто вузьку, щоб можна було слідувати за ним непомітно.

— І що далі? – запитала Меліса, коли чорний камзол зник за рогом кам’яниці, де продавали ліки. Вони поволі віддалялись від центральних алей в бік південних воріт. — Ми так його загубимо.

— Не загубимо, — відказав Ізевель. – Дали люблять користуватися парфумами. А вітер дме в наш бік.

Хлопець змахнув рукою, здіймаючи вітерець, що приніс запах кедру і кориці.

— Ти хочеш сказати, що ми підемо за його запахом? — перепитала Меліса. Їй би і на думку не спало, що так можна вийти на чийсь слід.

— Так, — хлопець кивнув, а тоді підсилив вітер, аж закружляв пил під ногами. — І взагалі раджу тобі звертати на це увагу. Парфуми часто видають свого власника. Вони лишаються в повітрі, на речах і особливо на папері. До того ж, кожен більш-менш знатний дал намагається відшукати унікальних аромат, щоб вирізнятися з поміж інших.

— Це вже схоже на тварин, — відзначила Меліса, пригадуючи, як собаки впізнають одне одного за запахом. Ізевель пирхнув зі сміху.

— Можемо йти далі, — мовив він.

Меліса відхилила криси капелюшка, роззираючись довкола. Вимощена стежка вела їх до пустинного скверу, де сумно височіли почорнілі напівзруйновані кам’яниці в товаристві голих стовбурів спалених дерев. Кілька тижнів тому весь Астур гудів про жахливу пожежу, що спалила приміщення друкарні та зачепила сусідні будівлі. Казали, ніби це один з працівників забув загасити каганець перш ніж піти додому. Якби ж лише це сталося удень, дали схопилися б швидше й загасили б вогонь. Та вночі, вони прибігли надто пізно, вискочивши зі своїх ліжок, прокволі й розгублені. А відновлення будівель потребувало коштів, які володар клану не поспішав виймати зі скарбниці.

 Знайоме руде волосся майнуло в дверях колишньої друкарні. Кадел зникнув у темряві коридору, лишивши по собі тонкий запах парфуму, що досі кружляв у повітрі.

— Це вже не схоже на зустріч з коханкою, — мовив Ізевель з ноткою радості.

— Ми підемо за ним?

Меліса обвела сквер затуманеним поглядом. Сутінки спускалися з гір м’яким покривалом, розквітаючи поодиноким світлом каганців у вікнах.

— Не думаю, що в нас є вибір, — сказав дал й замислено прикусив губу. — Нагору він не піде, там усе зруйновано. А ось у підвалі цілком можна облаштуватися, якщо хтось повиносив звідти сміття.

Меліса мовчки зітхнула й рушила вперед, назустріч темній пащі обвугленого коридору, що попри літо навіював зимовий холод. Вона зняла вже непотрібний капелюшок і тримала його в руках, мимоволі пригладжуючи гострі соломинки, що вибилися з плетива. Розписані стіни друкарні, навіть укриті сажею, досі нагадували про колишню розкіш. На брудно-білому тлі розквітали надписи й малюнки. Високе склепіння обвалилося, оголюючи вечірнє небо, а довкола виднілися кільця перил, подекуди спалені вщент.