Розділ 10

Кована хвіртка розрізала вечірню тишу пронизливим скрипом. «Давно пора її змастити», - згадала Меліса, та за мить усі її думки зосередились на рудоволосому чоловікові у чорному камзолі, що крокував вулицею впевнено й розслаблено. Не так вона уявляла собі бунтівника, що йде на зібрання спільників. Він мав би йти швидко, боязко озираючись, чи бува його хтось не переслідує.

- Ходімо, - шепнув Ізевель й узяв Мелісу під руку. До слова, це було вдале рішення. За геніальним планом Маркуса вона мала удавати з себе юну дальї – звичайну містянку у модній шовковій спідниці та легкій сорочці. Єдина деталь, що псувала образ – людські очі з круглими зіницями. Тож, дівчина була змушена натягнути на лоба солом’яний капелюшок, а про всяк випадок Ізевель закрапав їй очі настоєм гірської мірни. Зіниці, звісно, трохи видовжились, але світ перед очима поплив у тумані.

- Як я маю щось бачити? – запитала Меліса, тамуючи бажання почесати потилицю під колючим капелюхом.

- Почекай трохи, зараз стане краще, - втішливо мовив Ізевель та переплів її пальці зі своїми.

 Меліса відчула, як серце пропустило удар, а тоді озвалося радісною треллю. Попри усі негаразди, вона тішилась цій несподіваній виставі. Розкішний синій шовк лагідно торкався її шкіри, погойдуючись від кожного кроку. Погляди перехожих, якщо і затримувались на ній, то вже не мали зверхнього блиску. І нехай ця казка триватиме лише один вечір, та Меліса смакувала цю мить, відчуваючи себе вільною дальї, що прогулюється вечірнім містом під руку з привабливим хлопцем.

- Сподіваюся, він іде на ділову зустріч, а не до коханки, - тихо мовив Ізевель і враз зруйнував солодку ілюзію.

 Меліса примружилась, силячись розгледіти високу постать, що поволі віддалялась від них. Невже цей чоловік може бути вбивцею? Брехуном –  так. Нечесним торговцем, що оминає податки – теж цілком можливо. Але вона ніяк не могла уявити Алістера Кадела із ножем в руці. Звісно, вбити можна по-різному. І все ж таки, Меліса не вірила, що цей невиправний романтик із тягою до пригод міг скоїти такий злочин. Або ж вона просто не бажала прийняти той факт, що її батько – вбивця.

- Обійдемо його з іншого боку, - ствердив Ізевель і Меліса скорилася його впевненості, досі не в змозі чітко бачити.

 Вони швидко оминули таверну, що гуділа шумом немов вулик, а тоді пірнули у провулок і дивним чином опинилися на добрих двадцять кроків попереду Алістера Кадела.

- Не озирайся, - ледь чутно шепнув Ізевель.

 Меліса тихо зітхнула. Їй не подобалось бути безпомічним кроликом, якого ведуть кудись за руку.

 Кадел тим часом завернув на сусідню вуличку, надто вузьку, щоб можна було слідувати за ним непомітно.

- І що далі? – запитала Меліса, коли чорний камзол зник за рогом кам’яниці, де продавали ліки. Вони поволі віддалялись від центральних алей в бік південних воріт. – Ми так його загубимо.

- Не загубимо, - відказав Ізевель з дзвінкою впевненістю. – Дали люблять користуватися парфумами. А вітер дме в наш бік.

 Хлопець змахнув рукою, здіймаючи вітерець, що приніс запах кедру і кориці.

- Ти хочеш сказати, що ми підемо за його запахом? – перепитала Меліса. Їй би і на думку не спало, що так можна вийти на чийсь слід.

- Так, - хлопець кивнув, а тоді підсилив вітер, аж закружляв пил під ногами. -  І взагалі раджу тобі звертати на це увагу. Парфуми часто видають свого власника. Вони лишаються в повітрі, на речах і особливо на папері. До того ж, кожен більш-менш знатний дал намагається відшукати унікальних аромат, щоб вирізнятися з поміж інших.

- Це вже схоже на тварин, - відзначила Меліса, пригадуючи, як собаки впізнають одне одного за запахом. Ізевель пирхнув зі сміху.

- Можемо поволі йти, – мовив він й рушив далі.

 Меліса трохи відхилила криси капелюшка, роззираючись довкола. Вимощена стежка вела їх до пустинного скверу, де сумно височіли почорнілі напівзруйновані кам’яниці в товаристві голих стовбурів спалених дерев. Кілька тижнів тому весь Астур гудів про жахливу пожежу, що спалила приміщення друкарні та зачепила сусідні будівлі. Казали, ніби це один з працівників забув загасити каганець перш ніж піти додому. Якби ж лише це сталося удень, дали схопилися б швидше й загасили б вогонь. Та вночі, вони прибігли надто пізно, вискочивши зі своїх ліжок, прокволі й розгублені. А відновлення будівель потребувало коштів, які володар клану не поспішав виймати зі скарбниці.

 Знайоме руде волосся майнуло у дверях колишньої друкарні. Кадел зникнув у темряві коридору, лишивши по собі тонкий запах парфуму, що досі кружляв у повітрі.

- Це вже не схоже на зустріч з коханкою, - мовив Ізевель з ноткою радості.

- Ми підемо за ним?

 Меліса обвела сквер затуманеним поглядом. Сутінки спускалися з гір м’яким покривалом, розквітаючи поодиноким світлом каганців у вікнах.

- Не думаю, що у нас є вибір, - сказав дал й замислено прикусив губу. - Нагору він не піде, там усе зруйновано. А ось у підвалі цілком можна облаштуватися, якщо хтось повиносив звідти сміття.

 Меліса мовчки зітхнула й рушила вперед, назустріч темній пащі обвугленого коридору, що попри літо навіював зимовий холод. Вона зняла вже непотрібний капелюшок і тримала його в руках, мимоволі пригладжуючи гострі соломинки, що вибилися з плетива. Розписані стіни друкарні, навіть укриті сажею, досі нагадували про колишню розкіш. На брудно-білому тлі розквітали надписи й малюнки. Високе склепіння обвалилося, оголюючи вечірнє небо, а довкола виднілися кільця перил, подекуди спалені вщент.

 Меліса обережно ступила крок уперед, оминаючи груду зотлілого паперу, каміння іще невідь-чого. Дерев’яна підлого неодмінно скрипнула б під її ногами, проте кам’яні плити лишались мовчазними та нерухомими.

- Не думала, що тут було так гарно, - ледь чутно прошепотіла Меліса, та Ізевель усе одно зміряв її осудливим поглядом й приклав пальця до губ. Він пересувався тихо немов кіт, і клапті папірців разом із пилом кружляли за його спиною, підхоплені вітерцем. Кадел мав бути близько, в одному із темних проходів, що вели вглиб кам’яниці.