Розділ 9

Попри невдалі пошуки, загалом усе складалося добре. Кадел знайшов ґудзик і повірив, що до кабінету увійшов саме Ерік, який, до слова, десь подівся, доки решта родини спостерігала за феєрверками. Хлопець намагався виправдатися і у своїй звичній манері почав кидати саркастичні кпини. Батько цього не оцінив, тож до кінця місяця молодший син Кадела мусив сидіти за підручниками у власній кімнаті. 

Ізевель мав зустрітися з Маркусом одразу після пікніку. І, на щастя, хлопець лишився живим, що дуже обнадіювало. Меліса не приховувала свого полегшення. Їй не довелося виправдовуватись чи відповідати на сотню запитань, цей тягар повністю ліг на плечі блакитноокого дала.

Цікаво, як минула їхня зустріч. Чи вдалося Ізевелю викрутитися цього разу? Він справді як той вітер, як пустотливий бог Фоль у людській вірі. Такі ж золоті кучері і відкритий допитливий погляд.

Меліса мимоволі всміхнулась, та враз змусила себе схаменутися. Ні, краще вже думати про справи, аніж про якогось там дала, хай і симпатичного. Що означають знайдені цифри: дванадцять і шість? Чи це якась дата? Чи ця записка взагалі має сенс?

Кадели збираються покинути маєток за два тижні. План Маркуса висів на волоску. Ці два тижні — останній шанс взяти долю в свої руки.

— Агов, ти мене чуєш?

Зоряна помахала рукою перед її обличчям.

— Мелісо, ти спиш чи що?

Дівчина кліпнула з несподіванки.

— Не виспалась трохи, — мовила вона, а подумки додала: «Бо мусила чекати, поки хтось націлується з господарським сином, і доки можна буде повернутися до роботи».

Зоряна здавалася розсудливою дівчиною. Про що вона взагалі думала? Як довго тривають ці стосунки? Як далеко вони зайшли? Тепер вже ясно, чому він шукав її на кухні. Уявити тільки! Людська служниця і дал! Син господаря!

— Ми всі працювали вчора, — відповіла Зоряна, ніби з докором.

«Працювали всі, але по-різному», — ледь не сказала Меліса, пригадуючи вчорашню пристрасну сцену, що викликала в ній хвилю обурення, почасти через те, що їй довелося чекати, доки Артур не піде з кухні, почасти через згадку про матір, чиє нерозсудливе кохання завело її, Мелісу, у пастку далів.

На щастя, хоч день минув спокійно, і можна було повернутися у свою маленьку кімнату до тиші й спокою.

***

Ніжні стебла квітів приємно лоскотали пальці. Меліса плела свій вінок з такою ретельністю, ніби виготовляла його на замовлення. Дівчата вже давно закінчили цю справу й рушили шукати собі пару. На свято Фоля молодь йшла до лісу, співала й танцювала біля вогнища, потягуючи солодку медовуху. Незаміжнім жінкам в цей день можна було надіти свій вінок на будь-якого хлопця і, якщо він його прийме, відповість поцілунком.

Усі чекали на цю забаву цілий рік. Тільки Меліса досі вплітала конюшину в уже завершений вінок. Авжеж, добре красуні-Власті, в яку закохані всі хлопці. І Лана, її сором’язлива сестра, червоніє-червоніє, та вже знайшла кому віддати віночок. А Меліса тут досі чужинка. Ніби й усміхаються їй, ніби приймають, але невидима стіна нікуди не поділася. Що як їй відмовлять чи висміють? Кому взагалі принести цей віник з квітів?

— А ти досі тут? — цей голос вона впізнала одразу. Чорнокоса донька лісоруба з язиком жалючим, мов кропива. Треба ж з нею стрітися! — Це й не дивно. Ти ж з селища Вовче. До людей не звикла.

— Відчепися.

Меліса вже підвелася й краєм ока помітила Власту, яка направлялась в її сторону. Підтримка подруги зараз не завадить.

— А що таке, сирітко? Не навчила мама приворот робити? Треба було повчитися, бо щось без магії у тебе поганенько виходить.

Кров шугонула до голови. Меліса вже не чула, що сказала Власта, і не знала, чому чорнокоса язва скривилася й пішла. Цього разу шпилька була надто жалюча, і відступати дівчина не збиралась.

Під деревами згуртувалося коло хлопців. Серед них знайомі обличчя, усі без вінків. Син коваля, молодий пастух і... Марко.

— Куди ти? — запитала Власта, але Меліса навіть не озирнулась. Йшла вперед, поки не втратила сміливість. І з кожним кроком її нестримне серце підстрибувало все швидше.

— Марко, — покликала вона й торкнулась його плеча.

Даро Всемогутня, яка вона незграбна! Та ж Марко тепер сміятиметься з неї до кінця життя.

— Привіт, а я тебе не поба... — він завмер на пів-слові. Блакитні очі з подивом зупинились на сплетінні квітів.

— Це... , — почала Меліса, хоча сама не знала, що сказати.

— Це мій вінок, — закінчив хлопець і обережно надягнув її творіння.

«Невже», — крутилось в голові німе запитання, доки його вуста остаточно не накрили її. І в цю мить щось змінилось. Не просто друг. Не поцілунок заради розваги. Ось так усе почалось.

— Мелісо.

Блакитні очі вивчали її обличчя. Тепла долоня міцно стиснула плече. Чому цей вітерець здається їй знайомий? Щось не так...

***

— Мелісо!

Дівчина прокинулась різко, ніби на неї вилили відро води. Знайомі стіни кімнат служниці розвіяли залишки щасливих спогадів. Рука Ізевеля досі стискала її плече, а яскраві зміїні очі тривожно відслідковували її рухи.

— Вибач. Це було необхідно.

Дал відсторонився, але лишився сидіти на її ліжку.

— Що ти тут робиш? — врешті запитала Меліса. Здавалося, іще мить тому вона безтурботно цілувалася з Марком, а вже знову доводиться розбиратися з далами та їхніми інтригами. — Як ти взагалі сюди потрапив?

— Це не має значення. Слухай мене уважно, — Ізевель нервово скуйовдив світлі кучері. — Маркус має для нас нове завдання. Відсьогодні жодних порпань у документах, — Меліса зітхнула з полегшенням, а дал тим часом продовжив. — Кадел надто розумний. Він добре заховав усе, що могло б його видати. А часу обмаль, тож тепер доведеться зловити його на гарячому.