Розділ 8

Кухня видавалася пустою без гори кошиків, наповнених рум’яними пирогами, сиром, фруктами й канапками із різними начинками. Святковий пікнік саме мав починатися. Крізь вікно дівчина бачила поважних далів у парадних камзолах різних кольорів. Дальї убралися в легкі напівпрозорі сукні світлих відтінків, що грайливо оголювали їхні плечі. Власта вибігла на двір, ніби-то допомогти слугам, а насправді просто подивитися на гостей.

— Занеси іще серветки, бо Власта не скоро повернеться, — мовила Зоряна з неприхованим роздратуванням.

 Меліса кивнула й вийшла надвір, де побачила дуже знайому картину. Знову довгі столи, вкриті білими скатертинами, поважні дали в найкращих вбраннях. Тільки замість червоних стрічок висіли барвисті прапорці. Справжнє свято.

Раптовий подув вітерцю приніс свіжий деревний запах. Меліса впізнала його раніше, ніж встигла побачити Ізевеля. У святковому вбранні він видавався іще вищим та більш статним. Блакитний камзол підкреслював глибоку синь його очей, а тонка срібна вишивка чарівливо вигравала на сонці. Та, попри це, Ізевель не був схожий на поважного дала. Під дорогим убранням лишався простий хлопець, що нервово куйовдив волосся. Меліса мусила визнати, що засукані рукави й пом’ятини на колись ідеально випрасуваній тканині не псували ошатного виду, а навпаки робили Ізевеля більш привабливим, більш людським.

— Ти дістала те що треба?

Меліса кивнула. Спогади про ранкову пригоду нахлинули на неї мов холодний дощ, від якого вже не сховатися.

— Ти впевнений, що нас не викриють?

— Все буде добре, повір мені. Але, якщо будеш так нервуватися ввечері, ми з тобою нічого не знайдемо, — мовив Ізевель із дзвінкою веселістю в голосі. Він випромінював цілковиту впевненість. Меліса зачаровано спостерігала, як сонячний зайчик осів на його міцному передпліччі, як зблиснув срібний ланцюжок на шиї хлопця, як його довгі пальці зімкнулися на широкому шкіряному ремені.

«Про яких там гарних хлопців говорила Власта? Цікаво, чи вони хоч наполовину такі вродливі?» — подумала Меліса й ледь не згоріла від сорому. Добре, що дали не вміють читати думки.

— Нам краще зустрітися одразу під кабінетом Кадела. Як тільки гості почнуть сходитися надвір, ти маєш бігти туди. Але чекай на мене і сама не заходь.

— Добре, — зітхнула Меліса. Нескінченні пригоди й відкриття добряче виснажили її, а от Ізевель, здавалося, навпаки розважався.

— До зустрічі, крадійко.

— Перестань мене так називати! — спалахнула Меліса, та хлопець уже зник у коридорі.

*** 

— Ходімо, поглянемо на ті феєрверки, — змовницьки прошепотіла Власта. Кругленька служниця із посивілим волоссям вже нетерпляче визирала у вікно, звідки долинали приглушені голоси далів.

— Я також вийду, але ви на мене не чекайте. Я ще полум’я загашу, — відказала Зоряна, та Меліса на неї не зважала. Уже в коридорі дівчина обернулась до Власти:

— Мені ще треба забігти до кімнати — передягну фартух, а то негоже перед гостями в такому вигляді виходити, — вигадала вона на ходу.

— Тоді поспішай, а то все пропустиш.

Дівчина дочекалась, коли стихнуть кроки служниці, а тоді чимдуж побігла до кабінету Кадела. Знайома сутінь коридорів видавалась особливо зловіщою. Портрети на стінах зливались в одне суворе лице, що зміряло Мелісу осудливим поглядом. Серце билось мов божевільне, віддаючи гулом у скронях. Здавалося, вона пробігла всю відстань на одному подиху й дозволила собі видихнути лише коли опинилась перед масивними дерев’яними дверима.

 «І де ж цей Ізевель?», — простогнала вона подумки й ледь не підскакувала на місці в нервовому очікуванні. Кожна мить перетворилась на нестерпну вічність.

 Відлуння швидких кроків рознеслося пустим коридором. З –за рогу вигулькнула висока постать у блакитному камзолі, і Меліса гучно зітхнула, відчуваючи, як спав з душі тягар страху. На обличчі Ізевеля також промайнула тінь полегшення.

— Відмикай двері, — мовив він пошепки.

Меліса навіть не відчула болю, коли гострий кінчик ножа проколов шкіру. Масивні двері знехотя піддалися, впускаючи небажаних гостей у кабінет.

— Запали свічку, — наказав дал.

Дівчина рушила в бік вікна й мимоволі здригнулась, коли дерев’яна підлога противно скрипнула під її кроками, розрізаючи густу тишу. У блідому сяйві місяця вона врешті змогла відшукати свічку на столі. Червона пелюстка полум’я жваво затанцювала на тоненькому ґноті, відкидаючи довгі багряні тіні на обшиті шовком стіни. Високий годинник незадоволено цокав у кутку.

Ізевель, не гаючи часу, кинувся до громіздкого столу з темного дерева, де охайною купкою склалися ділові папери. За вікном прогриміли гучні постріли, перемішані з захопленими вигуками далів. Довгождані феєрверки розквітли в нічному небі.

— Трясця, — вилаявся хлопець. Довгі пальці спритно перебрали папери на столі, а тоді взялися за шухлядки. — Поглянь, що там у шафках.

Меліса слухняно підійшла до найближчої шафи, заставленої книжками. Маркус якось попереджав, що таємні папери можуть ховатися між сторінками грубих фоліантів, тож дівчина не придумала нічого кращого, як витрусити їх. Спітнілі руки лишали мокрі сліди на білому папері, а серце вискакувало з грудей.  

 За спиною пролунав гучний ляскіт металу, що змусив дівчину здригнутися. Ізевель якимось дивом відімкнув замок на тумбі під столом. «Так і посивіти можна», — вжаснулась подумки Меліса і продовжила свої пошуки. Вона перевірила кілька полиць, та не знайшла нічого. Феєрверки вже не вибухали, тривожна тиша за вікном нагадувала, що пора вшиватися.

— Нічого нема, — простогнав Ізевель й ляснув по столу зі злості.

—У мене теж, — зітхнула Меліса, і раптом з книжки, що вона перегортала, вилетів клаптик паперу.

—Що там?

— Дванадцять і шість, — прошепотіла дівчина, вглядаючись у вицвіле чорнило, що ледь проглядалось у слабкому сяйві свічки.