Розділ 8

Кухня видавалася пустою без гори кошиків, наповнених рум’яними пирогами, сиром, фруктами й канапками із різними начинками.

- Відпочила? – запитала Власта із м’якою усмішкою.

- Так, - мовила Меліса, силячись зобразити радість.

 Святковий пікнік саме мав починатися. Крізь вікно дівчина бачила поважних далів у парадних камзолах різних кольорів. Дальї убралися у легкі напівпрозорі сукні світлих відтінків, що грайливо оголювали їхні плечі. Власта вибігла на двір, ніби-то допомогти слугам, а насправді просто подивитися на гостей. Меліса не докоряла їй за надмірну цікавість, сама була такою ж, проте цього разу вирішила лишитися й, щоб не нудьгувати, взялася за прибирання.

 Не сказати, щоб кухня була надто брудною, та Меліса прискіпливо вимивала дерев’яну підлогу, драючи кожну дощечку до блиску, мов би намагалась змити усі тривожні думки, що поселились в її голові. Коли ж довкола усе сяяло чистотою, і, здавалося, навіть стіни посвітліли, спітніла дівчина упала на ослінчик і задоволено обвела поглядом прибраний простір. Приємна втома розлилась її тілом, у голові запанувала тиша, перервана лише противним дзижчанням мух над вікном.

 Меліса не знала, скільки часу минуло, доки вона отак розслаблено сиділа, насолоджуючись самотою. Очі заплющились самі, а потилиця притулилась до стіни. Жарке повітря відбивало будь-яке бажання підводитись. Вона, певно, задрімала, коли раптовий подув вітерцю доніс свіжий деревний запах, змусивши розплющити очі. Меліса впізнала його раніше, ніж побачила знайому постать Ізевеля, що ледь не стукнувся головою об одвірок, заходячи на кухню. Дівчина мимоволі пирхнула, вичерпавши запас здивування на цей день.

- Де ти була? – запитав теплий голос із ноткою занепокоєння. – Я всюди тебе шукав.

 У святковому вбранні він видавався іще вищим та більш статним. Блакитний камзол підкреслював глибоку синь його очей, а тонка срібна вишивка чарівливо вигравала на сонці. Та, попри це, Ізевель не був схожий на поважного дала. Під дорогим убранням лишався простий хлопець, що нервово куйовдив волосся, міряючи кухню широкими кроками. Меліса мусила визнати, що засукані рукави й пом’ятини на колись ідеально випрасуваній тканині не псували ошатного виду, а навпаки робили Ізевеля більш привабливим, більш людським.

- Вирішила прогулятися, - врешті відповіла дівчина втомленим голосом. Від спеки їй не хотілося навіть говорити.

- Як ти тут не зварилась? – обурився хлопець й розстібнув камзол, оголюючи сильний торс. Меліса відчула, як кров приливає до обличчя. Вона хотіла кинути щось на кшталт «уже давно спеклася разом з пирогами», як Ізевель почав виводити руками у повітрі, мов би приманював когось. Прохолодний вітерець лагідно торкнувся її щік й проникнув у легені живильною силою. - Так набагато краще, - мовив Ізевель із дзвіним задоволенням в голосі, а тоді остаточно скинув свій камзол на чистий стіл.

- Тепер є чим дихати, - з насолодою потягнулась Меліса, не відводячи погляду від міцних м’язів, що випиналися під золотавою шкірою. – Дякую.

 А він лише гмикнув у відповідь.

- Не забувай, що я можу тебе задушити.

 Певно, на обличчі дівчини промайнула тінь усвідомлення його страшної сили. І дал засміявся.

- Не бійся. Я ж обіцяв, що не душитиму тебе, - мовив він з усмішкою, а тоді споважнів. – Нам треба обговорити справи. Браслет у тебе?

 Меліса кивнула. Спогади про ранкову пригоду нахлинули на неї мов холодний дощ, від якого вже не сховатися.

- Ерік відчув, що хтось заходив до його кімнати. Він має закляття на дверях, - прошепотіла дівчина й закусила губу, зустрічаючись очима з зимним поглядом Ізевеля. Здавалося, він не розумів, у чому річ. І Меліса з відчаєм у голосі запитала: – А що як Ерік здогадається про мене?

 Багата уява послужливо представила жахливі картини: викриття, в’язниця, а, можливо, навіть страта. Дали ж страчують шпигунів? Маркус не розповідав про це, а варто було запитати його. Хоча яка з того користь? Тільки голова йде обертом від дурних думок. Вже й у руки почали тремтіти.  

- Не здогадається, - мовив дал зі сталевою впевненістю. - Він думає, що це матір зайшла до його спальні. – І побачивши сумніви Меліси, що відбилися на її блідому обличчі, грайливо усміхнувся. - Повір мені. Я розмовляв із ним після того.

 Меліса зітхнула, відчувши, як холодні лещата тривоги відпустили її серце.

- Якщо будеш так нервуватися ввечері, ми з тобою нічого не знайдемо, - мовив Ізевель із дзвінкою веселістю в голосі. Напівоголений, із пустотливим виразом обличчя, він випромінював цілковиту впевненість. Меліса зачаровано спостерігала, як соняний зайчик осів на його міцному передпліччі, як зблиснув срібний ланцюжок на шиї хлопця, як його довгі пальці зімкнулися на широкому шкіряному ремені.

 «Про яких там гарних хлопців говорила Власта? Цікаво, чи вони хоч на половину такі гарні», - подумала Меліса й ледь не згоріла від сорому. Добре, що дали не вміють читати думки.

- Що я маю робити далі? – запитала вона, порушуючи повислу тишу.

 Ізевель якусь мить мовчки розмірковував, не зводячи з дівчини замисленого погляду. Врешті в його блакитних очах зблиснуло осяяння.

- Можливо, - протягнув він, – нам краще зустрітися одразу під кабінетом Кадела. Як тільки гості почнуть сходитися надвір, ти маєш бігти туди. Але чекай на мене і сама не заходь.

- Добре, - тихо зітхнула Меліса, притулившись спиною до стіни. Нескінченні пригоди й відкриття добряче виснажили її, а от Ізевель, здавалося, навпаки розважався.

- І перестань витріщатися на мене, крадійко, - кинув він із лукавою усмішкою.

- Я не витріщаюся! – обурилась Меліса, заливаючись червоною фарбою.

- Аякже, - пирхнув дал, підхоплюючи свій камзол. – Прощавай, крадійко.

- Перестань мене так називати! – крикнула Меліса услід хлопцю, що вже зник у коридорі, мимохідь накидаючи камзол, ніби знехотя. Разом з ним утік і свіжий вітерець, навіяний чарами. Спека знову заполонила кухню, охопивши тіло Меліси колючим жаром. А, може, справа була зовсім не у спеці. Знайоме відчуття скинуло завісу давніх спогадів.