Розділ 7

Запах борошна нестерпно лоскотав ніздрі. Меліса голосно чхнула, схилившись над мискою, і хмара білого пилу миттю здійнялась у повітря.

- Обережніше, - захихотала Інес, вправно вимішуючи клейку масу, що невдовзі мала перетворитися на рум’яні пироги.

- Ненавиджу це, - зашипіла дівчинка ледь чутно, проте Мельниківна її почула.

- Звикнеш, - відказала вона. В блакитних очах промайнув лагідний блиск. – Учися, дитино, в житті згодиться.

- Не згодиться, - насупилась Меліса. – Ось побачите, ніколи в житті не пектиму ці дурнуваті пироги.

 Із печі донісся сердитий тріскіт палаючого дерева, ніби вогонь підтримував її бунтівний настрій.

- Прийде час, побачимо, - прорекла Інес із хитрою усмішкою на обличчі. Коли б хтось з хлопців почав так вередувати, то дістав би прочухана, однак добросерда жінка зжалилась над худеньким підрістком із колючим поглядом, на якого перетворилась Меліса після зникнення матері.

***

- Ніколи в житті, аякже, - хмикнула дівчина, розкатуючи чималий кавал тіста на пироги. Бачила б Інес як вона цілими днями працює на кухні, зайнята переважно випічкою.

- Ну що там? – забігла Власта чи не втретє за цей ранок й втупилась у Мелісу широкими очима, ніби очікувала якоїсь халепи. Відсутність Зоряни у день пікніку не на жарт стривожила її.  

- Усе майже готове, я зараз займуся пирогами. До полудня якраз спечуться, - спокійно мовила дівчина, витираючи рукавом борошно, що якимось дивом приклеїлось до щоки. Руді пасма як завше вибилися з очіпка. І, єдине про що вона мріяла, це скоріше умити руки й заплести їх назад аби не лізли в очі.

- Дивно, що господарі відпустили Зоряну у такий день, - скрушно похитала головою Власта й обвела кухню схвильованим поглядом. Її маленька округла фігура застигла в напруженні.

- Більшість була наготована ще з учора. Я тільки намастила канапки й замісила тісто на пироги. До обіду впораюся, - пояснила Меліса, хоча й сама була здивована таким перебігом подій. За весь день вона жодного разу не зустріла Зоряну, хоча та казала, що лишиться в маєтку. Можливо, вийшла на прогулянку.

 Зрештою це не мало значення. Меліса лише видихнула з полегшенням, опинившись на самоті. Після нічної вилазки вона мимоволі здригалась від самої думки про зустріч з Зоряною. Довелося б вигадувати пояснення й червоніти під проникливим поглядом служниці. А до завтра може все й забудеться.

 Власта не поспішала повертатися до роботи й далі стовбичила на кухні, переминаючись з ноги на ногу.

- Господарі найняли на сьогодні з десяток слуг. Там такі парубки, може ти собі кого приглянеш, - змовницьки підморгнула Власта.

- Може й так, - сказала Меліса щоб не сперечатися. Липке тісто з гучним ляскотом приземлилося на стіл.

- Добре, не заважатиму тобі, - кинула на останок служниця і вийшла. На кухні знову запанувала тиша, розріджена тихим булькотінням молока і лагідним шепотом вогню.

 Меліса, по лікоть у клейкій білій масі, сперлась на стіл і втупилась поглядом у вікно, з якого нещодавно так незграбно приземлилась. Сонячні промені відбивались від блискучого посуду пускаючи зайчиків на стінах. З вулиці долинали дзвінкі і зовсім незнайомі голоси.

 Новина про найнятих слуг сколихнула у серці дівчини хвилю тривоги. І зовсім не через гарних парубків. Нові люди – зайві очі, зовсім непотрібні у такий відповідальний день. Меліса ні на мить не могла викинути з голови шалену затію Ізевеля. Украсти браслет Еріка, прослизнути до кабінету Кадела й дістати невідомо-що, - ото вже список завдань. А ще й Зоряна нипає маєтком без діла. Певно, легше перепливсти гірську річку, ніж виконати цей безумний план.

 Замислена, вона не зчулась, як кипляче молоко підступно втекло з казанка, миттю втопивши кухню в блідому диму й пекучому смороді.

- Трясця, - ледь не проричала дівчина, схопивши ганчірку, й укотре пошкодувала, що вміє лише нагрівати й підпалювати, та зовсім не може остудити гарячу поверхню. Ця навичка придалася б їй на кухні. Пощастило хоч, що вогонь одразу ж принишк, сховавшись між вугіллям із буркотливим шипінням.   

- То кава сьогодні буде без молока? - пролунав за спиною чоловічий голос раптово як блискавка. Дівчина рвучко обернулась, зустрівшись із допитливим поглядом чорних очей. Золоті зінниці загадково звузились, коли грайливий сонячний промінь торкнувся знайомого порцелянового обличчя. Артур.

- Доброго ранку, - пробелькотіла Меліса і за мить додала, - шановний дале.

- Оце так вітання, - пирснув він зі сміху. – Тепер почуваюся володарем клану. То кава буде сьогодні з молоком чи без? – запитав він, бешкетно схиливши голову на бік.

 З молоком. Я лише мушу прибрати те, що втекло, - відповіла дівчина винуватим голосом.

 Кухня була її стихією, надійним прихистком з товстими стінами, що відділяли людей від далів. І несподівана поява Артура змушувала її почуватися безпорадним кроликом, загнаним у пастку.  

- Яке вредне молоко, - протягнув він із лукавою усмішкою. – А де ж твоя подруга?

- Зоряна? – перепитала розгублено Меліса. – У неї вихідний.

- Ясно, - кивнув Артур із ноткою розчарування. – Чекатиму тоді на свою каву.

- Так, дале, - мовила Меліса, злегка схиливши голову. Та хлопець лише пирхнув і покинув кухню. Здавалося, навіть стіни зітхнули з полегшенням, коли його смарагдовий камзол зник у темряві коридору, зблиснувши наостанок золоченою вишивкою.

 Що він забув на кухні? Невже так знудився за сніданком? Меліса не знала відповіді на жодне з цих питань, тому покірно повернулась до роботи. Сморід пригорілого молока раптом перестав бути найбільшою проблемою в її житті.

 Власта з’явилася саме вчасно. Цього разу Меліса не мала ані найменшого бажання підніматися до їдальні. Невдовзі її думки заполонило пакування кошиків.

- Ти сьогодні гарно попрацювала, - похвалила Власта, викликавши усмішку на обличчі дівчини. – Найважче вже позаду. Запакуємо кошики і далі най ті нові слуги ними займуться, а ми відпочинемо.