Розділ 7

Запах борошна нестерпно лоскотав ніздрі. Меліса чхнула, і хмара білого пилу здійнялась у повітря.

— Обережніше, — захихотіла Інес, вимішуючи клейку масу, що невдовзі мала перетворитися на рум’яні пироги.

— Ненавиджу це, — зашипіла дівчинка.

— Звикнеш, — відказала дружина мельника. В блакитних очах промайнув лагідний блиск. — Учися, дитино, в житті згодиться.

— Не згодиться, — насупилась Меліса. — Ось побачите, ніколи в житті не пектиму ці дурнуваті пироги.

Із печі долинув сердитий тріскіт палаючого дерева, ніби вогонь підтримував її бунтівний настрій.

— Прийде час, побачимо, — прорекла Інес із хитрою усмішкою на обличчі. Коли б хтось з хлопців почав так вередувати, то дістав би прочухана, однак добросерда жінка зжалилась над худеньким підрістком із колючим поглядом, на якого перетворилась Меліса після зникнення матері.

***

— Ніколи в житті, аякже, — хмикнула дівчина, розкатуючи чималий кавал тіста на пироги. Бачила б Інес, як вона цілими днями працює на кухні, зайнята переважно випічкою.

— Ну що там? — забігла Власта чи не втретє за цей ранок й втупилась у Мелісу широкими очима, ніби очікувала якоїсь халепи. Ще й Зоряна десь поділася, як на зло. 

— Усе майже готове, я зараз займуся пирогами. —  відповіла дівчина, витираючи рукавом борошно, що якимось дивом приклеїлось до щоки. Руді пасма як завше вибилися з очіпка. І, єдине про що вона мріяла, це скоріше умити руки й заплести їх назад аби не лізли в очі.

Власта не поспішала повертатися до роботи й далі стовбичила на кухні, переминаючись з ноги на ногу.

— Господарі найняли на сьогодні з десяток слуг. Там такі парубки, може ти собі кого приглянеш.

— Може й так, — сказала Меліса, щоб не сперечатися. Липке тісто з гучним ляскотом приземлилося на стіл.

— Добре, не заважатиму тобі, — кинула на останок служниця і нарешті вийшла. На кухні знову запанувала тиша, розріджена тихим булькотінням молока й лагідним шепотом вогню.

 Меліса, по лікоть у клейкій білій масі, сперлась на стіл і втупилась поглядом у вікно. Сонячні промені відбивались від блискучого посуду пускаючи зайчиків на стінах. З вулиці долинали дзвінкі і зовсім незнайомі голоси.

 Новина про найнятих слуг сколихнула у серці дівчини хвилю тривоги. І зовсім не через гарних парубків. Нові люди — зайві очі, зовсім непотрібні у такий відповідальний день. Меліса ні на мить не могла викинути з голови шалену затію Ізевеля. Певно, легше перепливсти гірську річку, ніж виконати цей безумний план.

Замислена, вона незчулась, як кипляче молоко підступно втекло з казанка, миттю втопивши кухню в блідому диму й пекучому смороді.

— Трясця, — ледь не проричала дівчина. Пощастило хоч, що вогонь одразу ж принишк, сховавшись між вугіллям із буркотливим шипінням.   

— То кава сьогодні буде без молока? — пролунав за спиною чоловічий голос. Дівчина обернулась, зустрівшись із допитливим поглядом чорних очей. Золоті зінниці звузились, коли грайливий сонячний промінь торкнувся знайомого порцелянового обличчя.

— Доброго ранку, — пробелькотіла Меліса і за мить додала, — шановний дале.

— Оце так вітання, — пирснув він зі сміху. — Тепер почуваюся володарем клану. То кава буде сьогодні з молоком чи без? — запитав він, бешкетно схиливши голову на бік.

— З молоком. Я лише мушу прибрати те, що втекло, — відповіла дівчина винуватим голосом. Кухня була її стихією, надійним прихистком з товстими стінами, що відділяли людей від далів. І несподівана поява Артура змушувала її почуватися безпорадним кроликом, загнаним у пастку.  

— Яке вредне молоко, — протягнув він із лукавою усмішкою. — А де ж твоя подруга?

— Зоряна? Не знаю.

— Ясно, — кивнув Артур із ноткою розчарування. — Чекатиму тоді на свою каву.

— Так, дале.

 Хлопець лише пирхнув і покинув кухню. Здавалося, навіть стіни зітхнули з полегшенням, коли його смарагдовий камзол зник у темряві коридору, зблиснувши наостанок золоченою вишивкою.

 Що він забув на кухні? І чого раптом шукає Зоряну? Меліса не знала відповіді на жодне з цих питань, тож повернулась до роботи. І так вистачало клопотів.

Власта з’явилася саме вчасно.

— Мені потрібно відійти на хвильку. Наглянь за пирогами, — сказала їй Меліса й вискочила з кухні. Зоряна її б точно не відпустила, та поки вона вештається невідь-де можна зайнятися іншими справами.

Попри ризик, затія Ізевеля була непогана. І роздобути речі синів Кадела виявилося неважко, принаймні для прислуги.

Меліса забігла на другий поверх, влітаючи в задушливу пральню, яка губилась у розвішеному одязі й кошиках з брудною білизною. Останнє якраз і згодилося.

Дівчина кинулась до більшого кошика, побачивши рукав червоного камзола, що виблискував золотою вишивкою.

«Будуть тобі ґудзики», — подумки мовила вона, згадуючи обличчя Ізевеля. Добре, що мала можливість кожного дня бачити родину Кадела, і більш-менш пам’ятала, хто що одягав.

— Агов, що це ти робиш? — гукнула служниця з іншого кута кімнати, коли Меліса зривала останнього ґудзика.

— А най тобі трясця, — прошепотіла дівчина, та вголос сказала зовсім інше. —  Я шукаю свій фартух. Бо цей вже геть замазаний.

— То чого ти риєшся в господарських речах? Візьми новий у шафі, якщо вже конче треба.

Меліса кивнула й дістала новий фартух, тамуючи тремтіння в пальцях.  Вона ледь не попалася. І лиш богам відомо, що сталося б, якби ця служниця справді запідозрила її.

Опинившись в коридорі, дівчина дозволила собі спинитися на мить, щоб перевести подих. З вікна виднілося зелене подвір’я, що перетворилося на кольоровий мурашник. Слуги бігали туди-сюди під чітким керівництвом Стелли. І Власта таки мала рацію, хлопці були гарні. Меліса всміхнулась, роззираючись далі.