Розділ 6

Іще одна пара грінок приєдналась до купки подібних. Меліса взяла круглу дерев’яну дощечку й почала відрізати хрусткі скоринки. Запах свіжого хліба, піджареного на смальці, заполонив усю кухню, змушуючи голодних дівчат ковтати слинку.

— Я зараз проковтну язика, — застогнала Зоряна, що саме викладала нову порцію грінок на пательню.

— Я теж, — підтримала її Меліса, відчуваючи тягучу пустку в животі. Вони стояли на кухні від рана, але про перепочинок не могло бути й мови — потрібно було наготувати іще з сотню хлібців на канапки. Кадели запросили чимало гостей на пікнік, тож роботи хоч греблю гати. — Принаймні наїмося скоринок, — сказала дівчина чи то собі, чи подрузі. — Що нам іще лишилося?

— Нарізати гору сиру, шинки, ковбаси й сушених грибів, наготувати паштету на сорок порцій; овочі треба порізати завтра, щоб не потекли, але сьогодні мусово їх перебрати і намити, — перелічила Зоряна, загинаючи пальці.

— О боги, — втомлено зітхнула Меліса, та служниця лише хитро всміхнулась із щирим наміром добити її.

— Чи варто нагадувати, що завтра на тебе чекають години біганини в саду. І не розраховуй на Власту, вона вже надто розбалувалась, тож навряд чи тобі допоможе.

— Ти — жахлива людина, — застогнала Меліса та все ж усміхнулась у відповідь.

— Можливо, але я завжди кажу те, що думаю. Не люблю брехню, — у словах служниці промайнула гірчинка. А, може, так лише здалося.

***

Меліса повернулась до своєї спальні, щоб не викликати зайвих підозр. Коли ж за вікном пролягла густа чорнота, усіяна зорями, а в маєтку стихли кроки й голоси, дівчина відважилась вислизнути сходами на низ. Спускалася боса, тримаючи туфлі в руках, як не раз робила в минулому. Врешті вона опинилась у довгому коридорі, освітленому лише скупим сяйвом жовтого місяця, що заглядав крізь видовжені вікна.

 Меліса прослизнула до кухні. Якусь мить вона не бачила нічого, та, коли очі призвичаїлись до темряви, дівчина попрямувала до дерев’яного столу, що притулився до стіни під самим вікном, й залізла на нього. Легенький порух відлунив брязкотом мисок. Стара шиба голосно рипнула й неохоче піддалася, впускаючи до кухні нічну прохолоду із запахом зелені й квітів.  

Меліса стрибнула. Різкий біль звів ступні судомою, але одночасно із ним прийшло полегшення. Найважче лишилося позаду.

Завжди живий Астур потонув у тиші й свіжому подиху вітерця. Лише подеколи долинали уривки розмов крізь відчинені вікна, що освітлювали нічні вулички мов квадратні жовті зірки. На центральних алеях у два ряди розквітли високі ліхтарі, охоплені м’яким теплим сяйвом.

Мрійливу красу сонного міста порушували поодинокі перехожі, чиї обличчя ховалися в пітьмі. Помічаючи темні фігури ще здалека, Меліса приспішувала крок й звертала на протилежний бік вулиці, сподіваючись лишитися непоміченою. Астур славився не лише мальовничими садами й вишуканими будівлями. Тут нерідко траплялися крадіжки чи навіть вбивства, а вночі блукали затяті гульвіси, що не поверталися додому навіть після закриття таверни. І, якщо з людьми можна було б сяк-так упоратися, то проти магів вона не мала жодного шансу. Тож, коли врешті наблизилась до знайомої вивіски з коліщатками, дівчина видихнула з полегшенням. На неї вже чекали.

— Привіт, — дал підійшов ближче. Зблиснули сині очі, що лишалися яскравими навіть у пітьмі, — Я тоді не встиг представитися. Ізевель, — мовив він і простягнув руку.

— Меліса, — пробелькотіла дівчина, потиснувши теплу долоню.

— Твоє ім’я я вже знаю, — відповів дал. Легенький подих вітерцю скуйовдив його світлі пасма і доніс до Меліси свіжий аромат парфуму. — Ходімо.

Дівчина мовчки кивнула й рушила вслід за ним.

Тихо скрипнули вхідні двері, впускаючи їх до майстерні, що тонула у запаху свіжого дерева й лаку. Велетенська родина годинників цокала на всі лади, мов птахи у дивному лісі механізмів та коліщаток.

— Ви саме вчасно, — вигулькнув з комірчини Ніко, тримаючи в одній руці киплячий чайник, а в іншій три кольорових кружки, трохи вицвілих і місцями надщерблених, проте хлопець на це не зважав, зрештою, як і його гості.

— Ми ненадовго. Лише обговоримо справи і мусимо повертатися, — із ноткою розчарування сказав Ізевель, а тоді обернувся до Меліси і раптом їй підморгнув. — Але без чаю не підемо, правда ж?

— Звісно, — погодилась дівчина і рушила до комірчини, крадькома роздивляючись Ізевеля. Хлопець був вищим від неї на дві голови, проте не таким кремезним як Етельстан чи більшість далів. Він мав виразний прямий ніс, високі вилиці, широке підборіддя, проте кожна лінія його обличчя м’яко заокруглювалась, видаючи змішане походження, а пухкі вуста взагалі не лишали сумнівів про присутність людської крові в його роду. 

У майстерні він рухався впевнено, мов у себе вдома, підходив до різних годинників, розглядав їх з блискучою цікавістю в очах. Тонкі довгі пальці обережно торкалися дерев’яних механізмів, затримуючись на химерних вигинах, які так любив вистругувати Ніко. Біла сорочка без жодних прикрас робила його схожим до звичайних людських хлопців, та, попри теплі усмішки й невимушену поведінку, Ізевель лишався далом, і його присутність тиснула Мелісі на плечі.

«Але це хоча б не Маркус», — втішилась вона подумки, не бажаючи навіть згадувати про жахливого дала, що втягнув її у чималу халепу.

— Сідайте поки, — клопотався Ніко. З його кишені стирчали викрутки, загрожуючи випасти у будь-яку хвилю.

Меліса обрала собі низенький ослінчик, змахнула з нього груду пожовклого паперу, що ймовірно слугував для обгортки пакунків, і підсунулась ближче до столика.

— Одразу до справи, — мовив Ізевель. — Завтра ми маємо проникнути в кабінет Алістера Кадела.

— Кепська затія, — зітхнув Ніко, та дал проігнорував його і продовжив:

— Уночі запускатимуть феєрверки. Усі зберуться надворі, тож ми зможемо прослизнути до кабінету непоміченими.

— Феєрверки? — із сумнівом запитала Меліса. — Це надто помпезно для звичайного пікніку.