Розділ 6

Іще одна пара грінок приєдналась до купки подібних. Меліса взяла круглу дерев’яну дощечку й почала відрізати хрусткі скоринки. Запах свіжого хліба, піджареного на смальці, заполонив усю кухню, змушуючи голодних дівчат ковтати слинку.

- Я зараз проковтну язика, - застогнала Зоряна, що саме викладала нову порцію грінок на пательню.

- Я теж, - підтримала її Меліса, відчуваючи тягучу пустку в животі. Вони стояли на кухні від рана, але про перепочинок не могло бути й мови – потрібно було наготувати іще з сотню хлібців на канапки. Кадели запросили чимало гостей на пікнік, тож роботи хоч греблю гати. – Принаймні наїмося скоринок, - сказала дівчина чи то собі, чи подрузі.

- Я вже не можу дочекатися початку. Не нарікатиму на роботу, але пора вже відпочити, - пролепетала Зоряна із радісним блиском в очах, який з’являється лише у людини, що отримала вихідний. Кадели зробили їй чималу ласку, звільнивши від роботи під час пікніку. І, хоч Меліса розуміла, що увесь клопіт звалиться на її плечі, усе одно відчула дрібку полегшення.

- Що робитимеш у свій вихідний? – запитала вона лише щоб порушити нетривалу тишу.

- Іще не знаю, - відказала Зоряна мрійливим голосом. - Певно, лишуся в маєтку, висплюся.

 «Лишитися в маєтку?» - промайнула у Меліси здивована думка. Коли б вона отримала вихідний, то намагалася б провести кожну хвилину подалі від Каделів, тож, не стримавши подиву, дівчина перепитала:

- Ти дійсно хочеш лишитися тут?

- Так, а що є кращі варіанти? – відказала служниця, суплячи чоло. Здавалося, вона не менш здивована почутим запитанням.

 Меліса саме хотіла сказати, що варто навідати друзів чи родичів, та вчасно прикусила язика. Вона не пригадувала, щоб Зоряна розповідала про близьких. Можливо, їй не було кого навідати, і тому дівчина вирішила змінити тему:

- Що нам іще лишилося?

- Нарізати гору сиру, шинки, ковбаси й сушених грибів, наготувати паштету на сорок порцій; овочі треба порізати завтра, щоб не потекли, але сьогодні мусово їх перебрати і намити,  - перелічила Зоряна, загинаючи пальці.

- О боги, - втомлено зітхнула Меліса, та служниця лише хитро всміхнулась із щирим наміром добити її.

- Чи варто нагадувати, що завтра на тебе чекають години біганини в саду. І не розраховуй на Власту, вона вже надто розбалувалась, тож навряд чи тобі допоможе.

- Ти – жахлива людина, - застогнала Меліса та все ж усміхнулась у відповідь.

- Можливо, але я завжди кажу те, що думаю, - у словах служниці промайнула гірчинка. А, може, так лише здалося.

- Що ж, це добре, - відказала Меліса, тікаючи у роботу від бентежних здогадок. Зрештою, їй було про що тривожитися.

 Важкий день пронісся швидко мов вітер, лишивши по собі невблаганну втому і повні миски наготованих заздалегідь харчів. Небо за вікном затягнуло темрявою, наближаючи момент її втечі. Загадковий дал із синіми очима чітко пояснив коли і де зустрітися.

 Меліса покинула кухню із важким серцем. Вибратися непоміченою з кімнатки на другому поверсі й доплентатися до майстерні Ніко у нічну пору – те ще завдання.

  Спершу вона повернулась до своєї спальні, щоб не викликати зайвих підозр, однак двері лишила прочиненими. Коли ж за вікном пролягла густа чорнота, усіяна зорями, а в маєтку стихли кроки й голоси, дівчина відважилась тихенько вислизнути сходами на низ. Спускалася боса, тримаючи туфлі в руках, як не раз робила у будинку Мельників. Врешті вона опинилась у довгому коридорі, освітленому лише скупим сяйвом жовтого місяця, що заглядав крізь видовжені вікна.

 Меліса обережно прослизнула до кухні й зупинилась на якусь мить, щоб очі призвичаїлись до темряви. Не хотілося випадково перечепитися чи змахнути щось зі столу й наробити шуму.

 Тут також було вікно, менше за розмірами, проте достатньо велике щоб Меліса могла прослизнути крізь нього. Це був єдиний вихід. Двері маєтку зачиняли на декілька замків, а ковані вікна коридорів не відчинялися взагалі. Тож, глибоко зітхнувши, дівчина попрямувала до дерев’яного столу, що притулився до стіни під самим вікном, й залізла на нього з колінами. Легенький порух відлунив брязкотом мисок, що розрізав нічну тишу мов грім.

 Меліса витерла спітнілі долоні об спідницю, обережно повернула скрипучу ручку й потягнула на себе, одночасно спираючись другою рукою, щоб не впасти зі столу. Стара шиба голосно рипнула, впускаючи до кухні нічну прохолоду із запахом зелені й квітів.  

 Шалений стукіт у скронях затоплював усі думки. Вона міцно вхопилась пальцями за шорстку раму, підсунулась ближче, звісивши ноги, а тоді стрибнула. Різкий біль звів ступні судомою, тож дівчина мусила сісти на землю й дозволити собі хвилинний перепочинок. Найважче вже лишилося позаду.

 Скрадаючись якомога тихіше, Меліса прослизнула до хвіртки і з радісним полегшенням ступила на кам’яну бруківку. Вона взула м’які туфлі й поволі рушила до майстерні Ніко.

 Завжди живий Астур потонув у тиші й свіжому подиху вітерця. Лише подеколи долинали уривки розмов крізь відчинені вікна, що освітлювали нічні вулички мов квадратні жовті зірки. На центральних алеях у два ряди розквітли високі ліхтарі, охоплені м’яким теплим сяйвом.

 Мрійливу красу сонного міста порушували поодинокі перехожі, чиї обличчя ховалися в пітьмі. Помічаючи темні фігури ще здалека, Меліса приспішувала крок й звертала на протилежний бік вулиці, сподіваючись лишитися непоміченою. Астур славився не лише мальовничими садами й вишуканими будівлями. Тут нерідко траплялися крадіжки чи навіть вбивства, а вночі блукали затяті гульвіси, що не поверталися додому навіть після закриття таверни. І якщо з людьми можна було б сяк-так упоратися то проти магів вона не мала жодного шансу.

 Іще одним приводом для бентеги було те, що Меліса не мала годинника, а зазирнути до гостьових віталень не ризикнула. Вона лише приблизно знала, що слуги закінчують роботу коло одинадцятої, тож боялася запізнитися або навпаки прийти раніше і стовбичити під майстернею на самоті. Та, коли врешті наблизилась до знайомої вивіски з коліщатками, дівчина видихнула з полегшенням, помітивши високу чоловічу постать. На неї вже чекали.