Розділ 5

Солодкий запах польових квітів приємно лоскотав ніздрі. Вони розсипалися серед зеленого килиму трав, мов кольорові самоцвіти. Ліс буяв життям, у кронах дерев ховалися щебетливі пташки, а неподалік ледь чутно дзюркотіла ріка — не мілкий гірський струмочок, а глибока спокійна вода, чиста й блакитна, як очі богині Дари, що обдарувала людей теплом і врожаєм. Восени вітерцем промчиться її пустоливий брат Фоль, розфарбує листя яскравими барвами, а тоді зірве їх, розкидає килимом на землі. І підземний бог Шель укриє голе віття теплою ковдрою снігу.

***

«Цікаво, чи в горах падає сніг?» — ця думка розбудила її, мов відро холодної води.

Меліса розплющила очі. За вікном застигла сіра імла, що віщувала вологу погоду. Після жорстокої спеки нарешті випали дощі, сповнивши повітря приємною прохолодою.

Та ніхто з родини не розділяв її радості з цього приводу. Етельстан прийшов додому мокрий до нитки. І, хоч магія вогню, миттю висушила його одяг, він продовжував буркотіти щось про вибрики погоди й зіпсовані плани. Стелла повністю розділяла настрій пасинка. Довгоочікуваний пікнік, що мав відбутися наприкінці тижня, опинився під загрозою. Дружна Кадела увесь день не відводила погляду від вікна, по якому збігали струмочки води, мов би намагалась зачаклувати їх. Та дощ не зважав на роздратований блиск її зміїних очей, так само як і молодший син, що вважав своїм обов’язком відпускати невдоволені коментарі з будь-якого приводу, долучаючись до старшого брата. Їхній батько взагалі не з’явився за столом, не попередивши нікого про свою відсутність.  

На відміну від решти родини, Артур і Ейнар поводились звично. Перший не полінувався елегантно укласти руді пасма й убрався в смарагдовий камзол із скромним, проте не менш вишуканим кроєм — надто вишуканим як для сніданку з родиною.

— У тебе якісь плани, Артуре? — здивувалась Стелла, коли він підвівся з-за столу, ледве торкнувшись їжі.

— Звичайно, мамо, — відповів дал із зухвалою усмішкою на обличчі.

— Куди ти йдеш? — запитала вона вслід хлопцю, що швидким кроком промайнув широкий стіл, лишивши за собою шлейф терпкого деревного парфуму.

— Таємниця, — кинув він й зник за дверима. Це була вже третя акція за тиждень.

— Весь у батька, — зітхнула Стелла, а тоді різко випрямила спину, мов би згадала про присутність усіх синів та ще й двох служниць. До кінця сніданку вона не мовила жодного слова, і, попри палку заздрість, Меліса відчула краплю жалю до цієї красивої гордої жінки, що мусила проковтнути чимало образ у своєму житті.

 Однак проблиск співчуття тривав не довго. Невдовзі думки дівчини повернулись до кіпи власних проблем і нагальних справ.

— До нас гості, — повідомила Власта, знову з’явившись на кухні. — Дивно, що у таку погоду хтось має бажання виходити з дому. Я б носа не висунула за двері, коли з неба ллє як з відра.

— Ти і не висовуєш, а останнім часом взагалі тільки скиглиш, — з докором кинула Зоряна, і, доки Власта не відкрила рота, щоб заперечити, продовжила. — Що нам готувати?

— Гостей четверо — усі поважні дали. Господарі веліли подати зараз гарячі напої, фрукти, десерти, а на обід приготувати печеню і пироги, — перелічила служниця, кидаючи ображені погляди в бік Зоряни. Але дівчина не мала наміру перепрошувати, лише уважно вислухала доручення й кивнула.

Меліса обвела кухню стривоженим поглядом. Начищені до блиску кастрюлі були порожні, а у коморі, може й знайдеться миска ягід та ранні сливи, та з солодкого лишився тільки цукор.  

— Цікаво, де ми візьмемо десерти, — зітхнула Зоряна, розділяючи її побоювання.

— Що як викласти сир у креманки, а зверху насипати ягоди? — запропонувала Меліса, згадавши своє дитинство. Колись це була її улюблена страва. Літніми вечорами мати діставала з полиць надщерблені склянки й насипала до них чорниці, перемішуючи з солодким сиром. Цей смак навіки закарбувався у її пам’яті як символ літа.

— Надто просто. Не впевнена, що дали оцінять, — скептично протягнула Зоряна, вириваючи Мелісу зі спогадів.

— А що нам лишається? — зітхнула дівчина, вкотре роззираючись, ніби сподівалась, що зараз одна із шафок відчиниться і там магічним чином з’явиться шоколадний торт і марципани.

— Гаразд, — здалася Зоряна. — Поллємо зверху шоколадом, і буде вишуканий десерт «Сирний безлад у шоколадному відчаї».

Меліса пирхнула від сміху. Ось це була Зоряна, яку вона знала.

— Чого ти там смієшся? Берися до роботи, — наказала та удавано строгим голосом, хоча й сама ледь стримувала усмішку.

Меліса пурхнула до шафки зі скляними креманками, сподіваючись, що для неї теж лишиться дрібка вишуканого десерту.

— Цікаво, що то за гості? — мовила замислено.

— Піднімишся й побачиш. Ти ж завжди так робиш.

Меліса зауважила шпильку в її голосі, та вирішила не зважати. Будь-яке слово, випадково зронене Каделом, могло стати ключем до його таємниць, тож у неї не було іншого вибору.

 Дівчина спритно розкладала десерти у креманки, пурхаючи кухнею мов метелик. Чи то дощ так підняв її настрій, ніжно постукуючи у шиби й проникаючи в будинок приємною свіжістю. Чи може це була неочікувана поява гостей, що збудила її цікавіть; але Меліса ледь не підстрибувала з нетерпіння, доки розчервоніла Власта врешті з’явилась у дверях і, як завжди, не могла обійтися без допомоги.

— Не барися, — кинула Зоряна услід Мелісі, що ледве встигла приховати задоволену посмішку.

Стелла обрала одну із затишних віталень на першому поверсі. Широкий простір купався у м’якій блакиті, що охопила і стіни, і пухкий теплий килим, і навіть витончені вази зі свіжими піонами. Також впадало в око срібло, що розквітало повсюди химерними візерунками. Срібними були дивани й крісла із вигнутими ніжками, важкі завіси, що сховали сіру пелену дощу за вікном, і тендітні підсвічники, наразі незапалені. Лише тріскотливе полум’я у каміні порушувало холодний спокій вишуканого покою, проте саме його жадали змерзлі гості, що вільно розмістилися у кріслах, підсунувшись якнайближче до вогню, хоча їхній одяг давно висушили магією.