Розділ 4

— Спробуй іще раз, — терпляче повторював Маркус, спостерігаючи за її марними спробами. Темні пасма впали на його насуплене чоло.

 Меліса заплющила очі, віддаючись шепоту вогню. Пальці миттю охопило приємне поколювання, співзвучне з жагою стихії. Дівчина витягнула руку й відпустила полум’я під рівні удари серця, що ставали дедалі голоснішими. 

— Розплющ очі.

 Меліса послухала наказ, і погляд миттю зосередився на свічці, що танула у вогні. Червоні язики жадібно поглинали віск і вже почали захоплювати дерев'яний стіл. Маркус швидко поклав цьому край, гладка дерев’яна поверхня вилискувала мов нова, та в повітрі застиг їдкий запах горілого. 

— Тобі потрібно запалити гніт на свічці, а не знищити її у вогні. 

— Я намагаюся, — зітхнула Меліса.

 Та дал лиш похитав головою.

— Ти дозволяєш полум’ю контролювати тебе. Стихія за своєю природою бездумна. Це іскра сили Дальборгу, що не має розуму і скоряється первісним інстинктам. Коли ти відчувала злість чи страх, то несвідомо зверталась до вогню і не контролювала наслідки, чи не так? Все ставалося само собою. Але так не можна, Мелісо, — він зробив паузу, ніби підшукував відповідне пояснення. — Я міг би спопелити будинок Кадела чи увірватися в його кабінет силою і взяти усе чого хочу. Моїх здібностей вистачило б на це. Однак нічого доброго з цього не вийшло б. Сліди таких діянь приховати майже неможливо, тож я миттю опинився б у в’язниці. І, хай що б я дізнався про Кадела, ніхто б не став мене слухати. Ти розумієш про що я?

 Дівчина невпевнено хитнула головою.

— Добре, скажу простіше. Коли ти дієш грубо і не задумуючись, ти програєш. Я не можу увірватися в будинок Кадела, а тобі не варто виливати потік неконтрольованого вогню. Вчися бити точно. Розраховуй силу. На початку краще запалити невеличку іскру. А з неї ти завжди зможеш зробити пожежу.

Меліса спробувала знову. Вогонь піддавався краще, але все одно захоплював свічку.

— Уже непогано. З такими агресивними манерами, ти могла б стати гарним воїном, — на блідому обличчі дала промайнула усмішка, та за мить він знову набув серйозного виразу. — На цьому поки що завершимо. Тебе чекають важливі справи. — Я вже маю вирушати до Каделів? — запитала Меліса, не приховуючи хвилювання.

— Ні, — відказав Маркус, — Сьогодні ти лише познайомишся зі своїм майбутнім другом. І не роби такі круглі очі, красуне. Коли ти опинишся у будинку Каделів, я не зможу з тобою спілкуватися. Краще уникнути зайвих підозр.

 Тобі доведеться приходити до майстра годинників — нашого союзника. До слова, він напівкровка уже не в першому поколінні і зовсім не володіє нашою силою. Сьогодні зайдеш до нього забрати замовлення, заразом познайомишся. Маєш казати усім, що він — твій друг. Будеш навідувати його, коли з’явиться вільна хвилина. Це не викличе підозр, хоча насправді ти передаватимеш йому все, про що довідаєшся.

Меліса мовчки кивнула, мимоволі стиснувши кулаки. Вона відчайдушно намагалась не думати про свою участь в іграх родини Каделів. Та з кожним днем все важче було ігнорувати жахливу реальність. Мине тиждень чи два і їй доведеться стати шпигункою у домі власного батька. Добре, хоч день видався сонячним і теплим, мов намагаючись втішити стривожену дівчину, що неспішно крокувала гамірними вуличками Астуру.

 Майстерня годинників знаходилася неподалік від центру. Меліса впізнала її за химерною вивіскою з коліщатками, що весело погойдувалися на вітрі.

— Добридень, — мовила вона, увійшовши. Погляд дівчини одразу ж охопив фігуру білявого хлопця у затертому фартусі. Поруч стовбичив високий дал із годинником в руках.  

— Що вам? — запитав хлопець дзвінким приємним голосом.

— Я прийшла забрати замовлення Маркуса Кадела, — згадала Меліса погоджену версію, озираючись на дала.

— Ах так, — видихнув хлопець, кумедно запустивши пальці у світлу чуприну, мов би це допомагало йому думати краще. — Зачекай хвилину.

Меліса кивнула й, не маючи що робити, роззиралась довкола. Чимале приміщення було заставлене годинниками різного кольору й виду. Попід стінами височіли масивні шафи з випуклими циферблатами, де кожен порух стрілки відлунював дзвінким цокотом, а коло них розмістилися дрібніші, делікатніші годинники розміром із чайник. Мелісі особливо приглянувся найменший із них, що мав дивакувато вигнуті ніжки і від того був схожий на пузатого чоловічка.

Тим часом власник майстерні — її майбутній приятель — уже провів свого клієнта до виходу.

— Перепрошую, я не встиг іще навести лад, — виправдався хлопець, повертаючись до прилавка.

Якусь мить майстер замислено потирав підборіддя мов би не знав, що робити далі. Меліса також мовчала, приглядаючись до свого майбутнього спільника. Його біляві кучері різко контрастували зі смаглявою шкірою, як і надзвичайно світлі брови та великі зелені очі з цілком звичайною людською зіницею. Він видавався зовсім юним, як на власника майстерні. Можливо, у цьому й крилася причина його участі у планах Маркуса. 

— До речі, я — Ніколас. Можна просто Ніко, — врешті мовив хлопець — і на його обличчі з’явилась тепла усмішка.

— Меліса, — одне слово і те ледь вилетіло з горла.

— Приємно познайомитись, як то кажуть, — відказав майстер і попрямував до темної фіранки у кутку, що важко було помітити одразу. — Не хочеш чаю? Я нещодавно засушив квіти жасмину і трохи піон. Із медом смакує просто неймовірно.

У його очах промайнув мрійливий блиск, і Меліса, звісно ж, не стала відмовлятися. Вона й гадки не мала, що затримається у майстерні Ніко допізна, лише для того щоб випити чергову кружку запашного чаю, теревенячи й сміючись про все на світі.

Ніко був людиною із дрібкою крові далів, що загубилась у поколіннях і не подарувала йому жодної магічної здібності. Та він не надто засмучувався з цього приводу. Не прагнучи високого статусу, хлопець заробляв на життя власною працею. Він днями не витикав носа із майстерні, де жив і спав, займаючись своєю улюбленою справою.