Розділ 4

- Спробуй іще раз, - терпляче повторював Маркус, спостерігаючи за її марними спробами. Темні пасма впали на його насуплене чоло.

 Меліса заплющила очі, віддаючись шепоту вогню. Пальці миттю охопило приємно поколювання, співзвучне з нетерплячістю жадібної стихії. Дівчина витягнула руку й відпустила полум’я під рівні удари серця, що ставали дедалі голоснішими. 

- Розплющ очі, - у голосі Маркуса продзвеніла сталева суворість.

 Меліса послухала його, і погляд миттю зосередився на свічці, що танула у вогні. Червоні язики жадібно поглинали віск і вже почали захоплювати дерев'яний стіл. Маркус швидко поклав цьому край, гладка дерев’яна поверхня вилискувала мов нова, та в повітрі застиг їдкий запах горілого. 

- Тобі потрібно запалити гніт на свічці, а не знищити її у вогні. 

- Я намагаюся, - втомлено видихнула Меліса.

 Та дал лиш похитав головою.

- Ти дозволяєш полум’ю контролювати тебе. Стихія за своєю природою бездумна. Це іскра сили Дальборгу, що не має розуму і скоряється первісним інстиктам. Коли ти відчувала злість чи страх, то несвідомо зверталась до вогню і не контролювала наслідки, чи не так? Все ставалося само собою. Але так не можна Мелісо, - він зробив паузу, ніби підшукував відповідне пояснення. – Я міг би спопелити будинок Кадела чи увірватися в його кабінет силою і взяти усе чого хочу. Моїх здібностей вистачило б на це. Однак нічого доброго з цього не вийшло б. Сліди таких діянь приховати майже неможливо, тож я миттю опинився б у в’язниці. І, хай що б я дізнався про Кадела, ніхто б не став мене слухати. Ти розумієш про що я?

 Дівчина невпевнено хитнула головою.

- Добре, скажу простіше. Коли ти дієш грубо і не задумуючись, ти програєш. Я не можу увірватися в будинок Кадела, а тобі не варто виливати потік неконтрольованого вогню. Вчися бити точно. Розраховуй силу. На початку краще запалити невеличку іскру. А з неї ти завжди зможеш зробити пожежу.

 Меліса спробувала знову. Вогонь піддавався краще, але все одно захоплював свічку.

- Уже непогано. З такими агресивними манерами, ти могла б стати гарним воїном, - на блідому обличчі дала промайнула усмішка, та за мить він знову набув серйозного виразу. - На цьому поки що завершимо. Тебе чекають важливі справи.

- Я вже маю вирушати до Каделів? – запитала Меліса, не приховуючи хвилювання.

- Ні, - відказав Маркус, -  Сьогодні ти лише познайомишся зі своїм майбутнім другом. І не роби такі круглі очі, красуне. Коли ти опинишся у будинку, Каделів, я не зможу з тобою спілкуватися щоби не викликати зайвих підозр. Тож тобі доведеться приходити до майстра годинників – нашого союзника. До слова, він напівкровка уже не в першому поколінні і зовсім не володіє нашою силою. Сьогодні зайдеш до нього забрати замовлення, заразом познайомишся. Маєш казати усім, що він – твій друг. Будеш навідувати його, коли з’явиться вільна хвилина. Це не викличе підозр, хоча насправді ти передаватимеш йому все, про що довідаєшся.

 Меліса мовчки кивнула, мимоволі стиснувши кулаки. Вона відчайдушно намагалась не думати про свою участь в іграх родини Каделів. Та з кожним днем все важче було ігнорувати жахливу реальність. Мине тиждень чи два і їй доведеться стати шпигункою у домі власного батька. Добре, хоч день видався сонячним і теплим, мов намагаючись втішити стривожену дівчину, що неспішно крокувала гамірними вуличками Астуру.

 Майстерня годинників знаходилася неподалік від центру. Меліса впізнала її за химерною вивіскою з коліщатками, що весело погойдувалися на вітрі.

- Добридень, - мовила вона, увійшовши. Погляд дівчини одразу ж охопив фігуру білявого хлопця у затертому фартусі. Поруч стовбичив високий дал із годинником в руках.  

- Що вам? – запитав хлопець дзвінким приємним голосом.

- Я прийшла забрати замовлення Маркуса Кадела, - згадала Меліса погоджену версію, озираючись на дала.

- Ах так, - видихнув хлопець, кумедно запустивши пальці у світлу чуприну, мов би це допомагало йому думати краще. – Зайдіть через годину. Перепрошую за затримку.

 Його слова супроводила винувата усмішка.

 Меліса не надто засмутилася, воліючи мати годину вільного часу, якої вистачило щоб прогулятися до міського саду, де вже буйно розквітли піони, а під крислатими деревами ховалося безліч кованих лавок. Не довго думаючи, дівчина зайняла одну із них. Солодка тиша саду порушувалась хіба що дзюркотінням води у мармурових фонтанах та уривками тривожних думок.

 Меліса заплющила очі, відкинувшись на спинку лавки. У ніздрі вдарив п’янкий запах невідомих їй квітів. За мить тоненька гілочка опинилась у широкій кишені фартуха щоби невдовзі тендітні білі пелюстки перетворилися на сушений чай. Меліса була певна, що ця квітка згодиться їй, проте, звісно, збиралась розпитати служниць Маркуса, як робила це завжди.

 А доти їй потрібно було вирішити важливіші справи. Час минав надто швидко. Дівчина не знала куди подіти руки: то розправляла складки спідниці, то заплітала руді пасма щоб знову розплутати їх і сховати під білий очіпок. Вона хвилювалась, не знаючи, чого очікувати. Усі друзі, що стрілися їй в гірському краї, лишилися позаду мов минулорічний сніг, тож Меліса не збиралася шукати нових приятелів. Та і яка може бути дружба, коли все це лише частина хитромудрого плану, паперова маска, що ховає підступні наміри Маркуса.

 Ні, вона зовсім не розраховувала на справжню дружбу, лише хотіла якнайшвидше відбути знайомство з цим майстром, а тоді повернутися до своєї тихої кімнатки, де матиме змогу потренуватися з вогнем.  

- Заходь, заходь, - приязно махнув хлопець, коли побачив Мелісу, що ніяково стовбичила на порозі майстерні.

 Чимале приміщення було заставлене годинниками різного кольору й виду. Тут височіли масивні шафи з випуклими циферблатами, де кожен порух стрілки відлунював дзвінким цокотом, а коло них розмістилися менші, делікатніші годинники розміром із чайник. Мелісі особливо приглянувся найменший із них, що мав дивакувато вигнуті ніжки і від того, на перший погляд, нагадував фігурку якоїсь тварини.