Розділ 1

Пронизливий вереск грифона змусив Мелісу здригнутися. Вона рвучко озирнулась, вхопивши поглядом крилате створіння, що вже зникало за дахами кам’яниць. Перехожі, здавалося, навіть не помітили летючого вершника, прогулюючись мощеними вуличками. У цьому був весь Астур: постійний гамір, юрби заклопотаних містян і незмінний чорний колір — символ клану.

— Не озирайся, — буркнув Маркус. 

Меліса лиш тихо зітхнула. Вона вже почала звикати до цього мага. З моменту їхньої зустрічі на святі Мелес минуло вже більше місяця. Вона й уявити не могла, що її становище зміниться так радикально. 

— Я маю для тебе пропозицію, від якої ти не відмовишся, — мовив тоді маг, широко усміхаючись. Меліса не могла зрозуміти, що викликало у цього чоловіка такий дивний захват, тож непорушно сиділа на землі.

— Справа в тому, що твій батько — мій далекий родич, — почав розповідати маг. — Завдяки одному прикрому інциденту, не буду вдаватися у подробиці, мій прадід втратив повагу родини, і спадок, тобто усі землі, гроші й титул перейшли до іншої гілки. Зараз усім цим добром володіє Алістер Кадел — твій так званий татусь, — він на мить замовк, кинувши на Мелісу промовистий погляд. —  Звичайно ж, спадок можна повернути. І для цього потрібен новий інцидент, що скомпрометує Алістера — будь яке порушення закону чи неприпустимо скандальна поведінка. Тоді уся власність справедливо повернеться до моєї родини. Але ж твій батько — не треба так кривитися, це чиста правда — на жаль, він геть не дурний. Я так і не зміг знайти вагомих доказів. А тобі це вдасться. На вигляд ти — звичайна людина, тож не викликатимеш жодних підозр, а твій магічний дар допоможе обійти захисні закляття. 

 Меліса не мала що сказати. Усі слова застрягли в горлі, доки мозок відчайдушно намагався скласти події докупи. 

— Вибір у тебе невеликий, — нагадав маг, відкидаючи чорні пасма з блідого обличчя. — Або йдеш зі мною, або я виконую обов'язок вартового. 

— Я піду... з вами, — пробелькотіла Меліса, опустивши погляд. Вона вже й не очікувала нічого хорошого. Однак чи то загадкова богиня полум'я зглянулась над нею, чи то молитви матері врешті справдилися, та з того часу маг не смів завдати їй жодної шкоди.

Чорна рукавичка раптом опинилася перед обличчям дівчини. Тремтячими пальцями Меліса вхопила за руку чоловіка і водночас відчула хвилю тепла, що огорнула її заклякле тіло — магія вогню.

— Здається, я досі не представився. Маркус Кадел, — маг схилив голову і продовжив говорити несподівано лагідним тоном: — Перепрошую за грубість. Я справді вважав тебе шпигункою. 

 Меліса не купилась на показну ввічливість, але нарешті змогла видихнути з полегшенням. Принаймні він не збирався її вбивати.

— До світанку кілька годин. Чекай мене тут. Але чекай, — в останніх словах бриніла погано схована погроза. 

Маг накинув на неї важкий чорний камзол без жодних прикрас. М'який кашемір захищав від вітру, однак попри це їй ще ніколи не було так холодно. Кілька безсонних годин, сповнених тривоги й страху, видавалися цілою вічністю.

 Та невдовзі дівчина опинилась високо над землею, де хмари забарвлювалися у ніжні світанкові кольори, а внизу, серед знайомих гірських пейзажів, повільно вимальовувалися дахи кам’яниць. Грифон примхливо форкав, знехотя корячись магу, що однією рукою тримав повіддя, а другою міцно охопив Мелісу. Навряд чи цей політ можна було назвати приємним, хоча цього разу ранок видався теплішим, і дівчина не була зв’язана.

— А як же господар? — раптом згадала Меліса. — Лорд Кавері не відпустить мене просто так. 

— Невже? — пирхнув маг. — Дали не надто переймаються долею людей. Затям це на майбутнє, красуне. Я скажу лорду Кавері, що забрав тебе. Можливо, пришлю йому пляшку вина на знак вибачення. 

 Мелісу його слова зовсім не заспокоїли. Це було чергове підтвердження гіркої правди — її життя не варте нічого.

Однак вона таки опинилась в Астурі — у місті, що здавалося недосяжним і водночас таким бажаним.

Людям було заборонено оселятися у столиці, єдиний виняток — домашня прислуга, що мешкала у будинках господарів. На цьому список обмежень не закінчувався. Людей не обслуговували у кав’ярнях, тавернах та інших веселих закладах, яких в Астурі не бракувало. І, навіть прогулюючись вишуканими центральними вулицями, вони ловили на собі колючі погляди далів й мовчки опускали голови.

 Ця зверхність була безпідставною й смішною, адже більшість людей мешкала в горах вже багато поколінь. Та й самі дали не завжди могли похизуватися чистотою крові. Чимало з них мали мішане походження, що, на жаль, не вплинуло на давні традиції.

 За місяць життя у столиці Меліса навчилась не звертати уваги на презирливе ставлення так званої вищої раси. Зрештою, Маркус, у будинку якого вона мешкала і навчалась, ніколи не дозволяв собі гострих шпильок в бік її виду. І цьому було очевидне пояснення: плавні риси обличчя, не звичні для далів, видавали людську кров у його жилах.  Цікаво, чи не через це родина Маркуса втратила спадок.

 Попри допитливість, дівчина не наважувалась розпитувати мага. А він явно не бажав ділитися подробицями тієї історії і натомість зосередився на її навчанні.

— Для родини Кадела ти будеш дурненькою служницею, — мовив він у перший же день. — Не кривися, красуне. Це вони як останні дурні потраплять у пастку, не розпізнавши дальї у власному домі. А ти ж насправді знатимеш усе від політики до географії, тож одне необережне слово Кадела, зронене в присутності якоїсь там служниці, стане початком їхнього кінця.

— Але я не знаю нічого, — розгублено кліпнула Меліса.

— Навчишся, красуне, — відказав Маркус з непохитною впевненістю в голосі.

 Ще одна річ, до якої Меліса не могла звикнути, була оця дивна звичка називати її красунею, очевидно, без жодного натяку на комплімент, чи тим паче залицяння. Врешті дівчина збагнула, що для далів з їхніми широкими чи надміру худими, гострими й різкими рисами м’які лінії людських облич видавалися незвичними й від того особливо привабливими. Тож Маркус просто підмічав це цілком байдужим тоном.