Розділ 1

Пронизливий вереск грифона змусив Мелісу здригнутися. Вона рвучко озирнулась, вхопивши поглядом крилате створіння, що вже зникало за дахами кам’яниць. Перехожі, здавалося, навіть не помітили летючого вершника, прогулюючись мощеними вуличками. У цьому був весь Астур: постійний гамір, юрби заклопотаних містян і незмінний чорний колір – символ клану.

- Не озирайся, - буркнув Маркус дратівливим тоном. 

Меліса лиш тихо зітхнула. Вона вже почала звикати до цього мага. 

 З моменту їхньої зустрічі на святі Мелес минуло уже більше місяця. Вона й уявити не могла, що її становище зміниться так радикально. 

- Я маю для тебе пропозицію, від якої ти не відмовишся, - мовив тоді маг, широко усміхаючись. Меліса не могла зрозуміти, що викликало у цього чоловіка такий дивний захват, тож непорушно сиділа на землі, мов водою облита. Та невдовзі вона дізналась правду.

 - Справа в тому, що твій батько - мій далекий родич, - почав розповідати маг. – Завдяки одному прикрому інциденту, не буду вдаватися у подробиці, мій прадід втратив повагу родини, і спадок, тобто усі землі, гроші й титул перейшли до іншої гілки родини. Зараз усім цим добром володіє Алістер Кадел – твій так званий татусь, - він на мить замовк, кинувши на Мелісу промовистий погляд. -  Звичайно ж, спадок можна повернути. І для цього потрібен новий інцидент, що скомпрометує Алістера - будь яке порушення закону чи неприпустимо скандальна поведінка. Тоді уся власність справедливо повернеться до моєї родини. Але ж твій батько – не треба так кривитися, це ж правда - на жаль, він геть не дурний. Я так і не зміг знайти вагомих доказів. А тобі це вдасться. На вигляд ти - звичайна людина, тож не викликатимеш жодних підозр, а твій магічний дар допоможе обійти захисні закляття. 

 Меліса не мала що сказати. Усі слова застрягли в горлі, доки мозок відчайдушно намагався скласти події докупи. 

- Вибір у тебе невеликий, - нагадав маг, відкидаючи чорні пасма з блідого обличчя. - Або йдеш зі мною, або я виконую обов'язок вартового. 

- Я піду... з вами, - пробелькотіла Меліса, опустивши погляд. Вона вже й не очікувала нічого хорошого. Однак чи то загадкова богиня полум'я згоянулась над нею, чи то молитви матері врешті справдилися, та з того часу маг не смів завдати їй жодної шкоди. Чорна рукавичка раптом опинилася перед її обличчям. Дівчина тремтячими пальцями вхопила за руку чоловіка і водночас її огорнуло приємне тепло – його магія.

- Здається, я досі не представився. Маркус Кадел, - він злегка схилив голову і продовжив несподівано лагідним тоном. - Перепрошую за грубість. Я справді вважав тебе шпигункою. 

 Меліса не купилась на показну ввічливість, але нарешті змогла видихнути з полегшенням. Принаймні маг не збирався її вбивати.

- До світанку кілька годин. Чекай мене тут. Але чекай, - в останніх словах бриніла погано схована погроза. 

 Меліса лиш розсіяно кивнула. І маг накинув на неї свій важкий чорний камзол без жодних прикрас. М'який кашемір захищав від вітру, однак попри це їй ще ніколи не було так холодно. Кілька безсонних годин, сповнених тривоги й страху, видавалися цілою вічністю. Однак невдовзі дівчина опинилась високо над землею, де хмари забарвлювалися у ніжні світанкові кольори, а унизу, серед знайомих гірських пейзажів, повільно вимальовувалися дахи кам’яниць. Грифон примхливо форкав, знехотя корячись магу, що однією рукою тримав повіддя, а другою міцно охопив Мелісу. Навряд чи цей політ можна було назвати приємним, та цього разу ранок видався теплішим, і дівчина не була зв’язана.

 - А як же господар? – раптом згадала Меліса, - Він мене не відпустить просто так. 

- Невже? - пирхнув маг. - Дали не надто переймаються долею людей. Затям це на майбутнє, красуне. Я скажу господарю, що забрав тебе. Можливо, пришлю йому якусь пляшку вина. 

 Мелісу його слова зовсім не заспокоїли. Це було чергове підтвердження гіркої правди – її життя не варте нічого. Однак вона таки опинилась в Астурі – у місті, що здавалося недосяжним і водночас таким бажаним.

Людям було заборонено оселятися у столиці, єдиний виняток – домашня прислуга, що мешкала у будинках господарів. На цьому список обмежень не закінчувався. Людей не обслуговували у кав’ярнях тавернах та інших веселих закладах яких а Астурі не бракувало. Та навіть прогулюючись вишуканими центральними вулицями, вони ловили на собі колючі погляди далів й мовчки опускали голови.

 Ця зверхність була безпідставною й смішною, адже більшість людей мешкала в горах вже багато поколінь. І самі дали не завжди могли похизуватися чистотою крові. Чимало з них мали мішане походження. Але давні традиції лишалися незмінними.

 За місяць життя у столиці Меліса навчилась не звертати уваги на презирливе ставлення. Зрештою, Маркус, у будинку якого вона мешкала і навчалась, ніколи не дозволяв собі гострих шпильок в бік її виду. І цьому було очевидне пояснення: плавні риси обличчя, не звичні для далів, видавали людську кров у його жилах.  Цікаво, чи не через це родина Маркуса втратила спадок.

 Попри допитливість, дівчина не наважувалась розпитувати мага. А він явно не бажав ділитися подробицями тієї історії і натомість зосередився на її навчанні.

- Для родини Кадела ти будеш дурненькою служницею, - мовив він у перший же день. – Не кривися, красуне. Це вони насправді безмозко потраплять у пастку, не розпізнавши дальї у власному домі. А ти ж насправді знатимеш усе від політики до географії. Тож одне необережне слово Кадела, зронене в присутності якоїсь там служниці, стане початком їхнього кінця.

- Але я не знаю нічого, - розгублено кліпнула Меліса.

- Навчишся, красуне, - відказав Маркус з непохитною впевненістю в голосі.

 Ще одна річ, до якої Меліса не могла звикнути, була його дивна звичка називати її красунею. У цьому не було ані натяку на комплімент, вона була впевнена, і саме тому це звернення дивувало її ще більше.

 Згодом дівчина зрозуміла, що для далів з їхніми широкими чи надміру худими, гострими й різкими рисами м’які лінії людських облич видавалися незвичними й від того особливо привабливими. Тож Маркус просто підмічав це цілком байдужим тоном.