Глава 24

Юнаки рушили вперед мовчки, їхні кроки лунали по запиленій дорозі, що вела геть від спустошеного містечка. Вітер гнав попіл за ними, розкидаючи сірі хмари, і здавалося, що навіть повітря зберігало пам'ять про чужі крики, страх і смерть.

Юй Лан зупинився. Його постать завмерла посеред дороги, а Лі Чжань, зробивши ще кілька кроків, теж зупинився й озирнувся на нього. Лан повільно повернув голову назад. Його очі, зазвичай спокійні й трохи глузливі, тепер здавалися глибокими й темними, мовби він дивився не на згарище позаду, а набагато далі, у власні спогади.

Кутики його вуст були ледь стиснуті, а в напружених плечах відчувалася важкість, яку він ніс із собою ще задовго до цієї події. Мить тиші розтягнулася, і навіть бамбук, що ріс обабіч дороги, здавалося, стихнув, спостерігаючи за ним.

«Ми завжди говорили про справедливість, — подумав Лан. — І ми ж дозволили цьому статися».

У його грудях знову ворухнувся старий біль. І водночас зароджувалося щось нове,  тихе, ще слабке, але наполегливе бажання стати тією силою, яку колись обіцяли людям. Не богом, не месником, справедливістю, якої вони давно не знали.

Лі Чжань помітив, як змінився вираз його обличчя. Відчув, що за цією мовчанкою ховається більше, ніж він може зрозуміти. Хлопець стиснув губи й хотів щось запитати, але зупинився, боячись порушити ту тишу, яка витала між ними. Йому здавалося, що будь-яке слово зараз буде зайвим.

Та Лан уже зрушив із місця. Він різко вдихнув, немов змусив себе відкинути думки, й рушив уперед, крокуючи швидше, ніж раніше. Його рухи знову стали впевненими, навіть легкими, наче він скинув із себе тягар…

— Легенди не завжди помиляються, — промовив Юй Лан тихо. — Але й вірити їм сліпо не варто. У них надто багато красивих слів і надто мало правди.

Слова розчинилися в шелесті вітру. Лі Чжань озирнувся на містечко ще раз, потім перевів погляд на Лана й тільки знизав плечима. Він не мав відповіді.

— Шен Фей справді колись була вищою демоницею, — почав Юй Лан, його голос знизився, став більш глибоким і серйозним. Навіть його обличчя, зазвичай відсторонене, тепер зосередилося.

Лі Чжань інстинктивно вирівняв спину. Його очі світилися цікавістю, у якій таїлася й тінь недовіри, йому важко було поєлнати в пам’яті образ тендітної дівчини з тими страшними легендами, що він чув від дитинства.

— Вона не просто нападала на людей, — повільно продовжив Лан. — На своєму вовку, темному, мов ніч, вона виносила цілі армії. Під іклами звіра падали укріплені застави, а її ім’я лякало навіть досвідчених полководців. Шен Фей була безжальною. Її стріли завжди знаходили ціль. Не було щита, за яким можна було б сховатися. Вона била швидко, без сумніву. Не брала полонених. Не знала милості. Навіть серед демонів її жорстокість вирізнялася.

Слова зависли між ними. Лі Чжань мимоволі згадав, як зовсім недавно бачив її зблизька. Юна дівчина, яка, попри всю лють у бою, не здавалася йому таким втіленням жаху. Він стиснув пальці, намагаючись зрозуміти, як ця сама істота могла стати прокляттям для цілих земель?

Юй Лан зробив паузу. Він глибоко вдихнув, наче відчував у повітрі відлуння тих давніх часів.

— Але її справжня слава припала на війну між богами й демонами, — сказав він тихіше. — Вона билася в перших рядах, не лише за себе, а й за своїх послідовників. Шен Фей не сприйняла мир, коли його уклали. Для неї це була зрада. Компроміс, слабкість… Вона презирливо ставилася до демонів, які погодилися на угоди.

Лі Чжань злегка зітхнув, нахмуривши брови. У його голові виринали уривки старих легенд, про богів, які сходили на землю, щоб зупинити хижу демоницю, про ту криваву війну, про князів демонів.

— І що з нею сталося далі? — не втримався він від запитання.

Юй Лан подивився на нього довгим, проникливим поглядом, і в його очах промайнуло щось схоже на співчуття, змішане з тінню гіркоти.

— Вона не зупинилася. Навіть після миру Шен Фей продовжувала воювати, втягувала нових демонів у битви, піднімала хвилі повстань. І тоді за нею послали мисливців богів. Не одного, кількох одразу. Їхні імена тепер стерті з людської пам’яті, але вони були безжальними й сильними. Їй вдалося вистояти довго. Та бог смерті знайшов її схованку й тяжко поранив її вовка… сили залишили й саму Шен Фей.

Чжань відчув, як по спині пробіг холодок. Перед очима постав образ,  велична постать демониці, що стоїть серед полум’я зі зраненим вовком поруч. І боги, які сходять з небес, щоб назавжди покласти край її бунту.

— Це… немислимо, — прошепотів Чжань, не усвідомлюючи, що говорить уголос. Його серце билося швидше, у грудях розливалася суміш захоплення й страху.

Юй Лан нахилив голову, поглянувши на нього уважно.

— Пам’ятаєш, я розповідав тобі про те, як влаштоване пекло для душ? — тихо запитав він.

Чжань кивнув, його голос сповнений очікування:

— Так.

Юй Лан замовк, ніби щось важке гнітило. Його погляд застиг у темряві попереду, де не було нічого, крім туману й чорного лісу. Дихання на мить сповільнилося, а плечі напружилися. Здавалося, він підбирав слова.

— У богів теж є своя в’язниця, — промовив він нарешті, голосом, у якому чулося більше, ніж просто оповідь. Це був досвід. Спогад. Біль. — Вони не просто ув’язнили її. Вони занурили її демонічну сутність у нескінченний транс, розтягнувши його, поки вона майже не розвіявся. В’язниця богів… — Лан злегка стиснув пальці. — Це місце не схоже на людські темниці. Там карають не тіло, там ламали саме душу.

Він прикрив очі, і на якусь мить Чжань побачив у ньому не холодного, спокійного мандрівника, а того, хто бачив більше, ніж мав би.

— Я пам’ятаю, як уперше побачив її там, — тихо додав Лан. — Вона тряслася від холоду… хоча повітря було теплим. Її тіло лишалося цілим, але все в ній, сутність, думки, сама свідомість була під контролем наглядачів. У її очах не залишалося ані гніву, ані люті. Лише порожнеча. Це була не просто в’язниця. Це була смерть душі.