Глава 23

— Ти теж це відчуваєш, так? — голос Чжаня прозвучав тихо, але в мертвій тиші руїн він відбився від каменю глухим відлунням.

Юй Лан не відповів одразу. Його погляд ковзнув по уламках будівель, що стирчали з-під землі. Навіть вітер обходив ці місця стороною. Тиша була настільки щільною, що здавалося, вона душила й не давала вдихнути на повні груди.

Лише тоді Лан заговорив:

— Звісно. Вони ховаються тут, але роблять це так незграбно, що соромно дивитися. — Він примружив очі, вдивляючись у руїни. — Будь обережним.

Чжань на мить затримав на ньому погляд. У словах Лана було більше, ніж проста пересторога,  в них звучала неприкрита турбота. Але Лі Чжань швидко відкинув цю думку, відмахнувся від неї, немов від непроханого відчуття, й зосередився на тому, що чекало попереду. Вони йшли далі. Їхні кроки глухо відбивалися від каміння, й кожен відголос нагадував удари серця в мертвій тиші. Руїни все більше обступали довкола. Деякі будівлі ще трималися на напівзруйнованих стінах, але виглядали так, ніби будь-якої миті впадуть і назавжди сховають під собою свої таємниці. Камінь був занесений попелом і пилом, подекуди на ньому виросли тонкі бур’яни, але навіть вони здавались чужими, неначе сама земля відмовлялася приймати життя. Тут і там виднілися сліди життя, яке колись було, уламки глиняних глечиків, зламані дитячі іграшки, шматки тканини, що давно втратили колір.

Юй Лан дивився на це інакше. Його очі спалахнули холодним відблиском. Він бачив це місто живим, вуличні торговці, яскраві тканини, запах свіжої страви, сміх дітей… Спогад був таким реальним, що теперішній вигляд руїн різав йому душу. Усмішка, яка зазвичай приховувала його думки, цього разу не з’явилася.

— Отже, ось як ви загинули… — прошепотів він, сам до себе. Його голос був сповнений гіркоти, яку він рідко дозволяв собі проявляти.

Кам’яна бруківка на старій площі  була розтрощена, ніби тут вибухнула хвиля нечуваної потужності. Колись величні ліхтарі лежали поваленими. Повітря було густим, тягучим, ніби насичене відлуннями смерті й розпачу, що ніколи не полишили цієї землі.

Лан різко зупинився. Його обличчя потемніло, а плечі напружились, як у звіра, що відчув запах небезпеки.

— Це місце… — він не договорив. Слова зупинилися в горлі. Бо будь-яке визначення, «прокляте», «мертве», «порожнє», було надто слабким, щоб передати те, що вони відчували.

Лі Чжань стиснув руків’я меча. Його серце билося рівно, але в зіницях жевріла напруга. Він відчував, що їх тут чекають. Камені під ногами хрустіли занадто гучно, їхні відлуння летіли крізь руїни й поверталися назад, немов самі стіни нашіптували про їхню присутність. І все ж то була не лише уява. Відчуття чужого погляду ставало дедалі виразнішим. У кожній темній арці, у кожному проваллі даху чи тріснутій плиті, здавалося, щось ховається й чекає слушної миті.

Погляд Лана був холодним і напруженим. Його очі ковзали по тінях, наче намагалися розплутати павутину. Він відчував цю ауру. Наче все місто стало пасткою, а сам він з Чжанем, двома необачними мандрівниками, які зайшли надто далеко.

Повітря змінилося раптово. Темрява ворухнулася, й з неї, мов спис, вирвалася чорна тінь, кидаючись просто на Лі Чжаня. Його тіло миттєво напружилося, меч майже вислизнув з піхов, але Юй Лан випередив його. Одним різким рухом він змахнув рукою, темна магія розсікла повітря, мов гострий клинок, і тінь з хрипким шипінням розсипалася клаптями диму, що швидко розчинилися в повітрі.

— Чіпати того, хто мене годує, погана ідея. — тихо мовив Лан, нахиливши голову й дивлячись у темряву, яка ще приховувала ворога. 

Лі Чжань, що вже був у бойовій стійці, затримав погляд на ньому. У його очах промайнула мить здивування, він не чекав від Лана такої швидкої реакції, ще й спрямованої не на власний захист, а на його.

— Я б і сам упорався, — буркнув він.

У ту ж мить із тіні зруйнованої стіни вийшло щось значно більше. Спершу два палаючі, бездонно-чорні кола, потім масивна постать, яка ніби витікала з темряви. Демон-вовк. Його тіло, потужне й зловісне, було напівпрозорим, ніби саме складалося з ночі. Його лапи, важкі, мов брили каменю, розчавлювали уламки. Його паща розкрилася, показуючи гострі, неприродньо довгі зуби, з яких стікав чорний туман.

Юй Лан примружився, обережно відступаючи вбік, щоби розділити ціль від Чжаня. Його голос став холодним:

— Це ще не кінець.

Він кинув погляд убік, і його слова підтвердилися.

На верхівці розбитої стіни з’явилася вона. Дівчина. Та сама, яка ще нещодавно благала їх про допомогу. Лише тепер її обличчя не мало нічого спільного з розпачем чи страхом. Воно було красивим у своїй жорстокості. Її очі світилися червоним вогнем, сповненим дикої радості, а губи викривила посмішка, яка водночас була ніжною і страшною.

Оранжево-рожеве ханьфу, колись розірване й забруднене, тепер здавалося ідеальним, тканина переливалася, немов ловила останні промені сонця. На чолі пульсував червоний символ, знак, який здавався живим, немов він дихав разом із нею.

Вона сиділа, закинувши одну ногу на іншу, спокійно й навіть грайливо, наче була господаркою цього мертвого міста. Її сміх, дзвінкий і водночас моторошний, розрізав густу тишу, змушуючи повітря завібрувати.

— Отже, ви все ж дійшли сюди, — її голос звучав ніжно.

— Шен Фей, ти трішки помилилася, — тихо й впевнено промовив Юй Лан.

Усмішка демониці зів’яла. Її очі звузилися, у погляді з’явилася тінь здивування. Вона нахилила голову, нахабно й водночас уважно вдивляючись у Лана, мов намагаючись упізнати його риси в світлі.

— Ти знаєш мене? — її голос уже не був таким легким. У ньому бриніла недовіра.

Лан зробив крок уперед, його тінь розтягнулася по зруйнованій плиті, немов окутуючи дівчину.

— Навіть краще, ніж ти можеш собі уявити, — його очі зблиснули, мов темний вогонь. — Я бачив тебе в темниці богів. Бачив, як ти тремтіла й благала про кінець, жалюгідна.