Глава 22

Обід був простим, сушене м’ясо, трохи відварених овочів та рис, який Чжань розігрів на маленькому вогнищі, складеному з кількох каменів. Над полум’ям піднімався легкий димок, а запах рису й трав’яного відвару розливався навколо, змішуючись із чистим ароматом струмкової води.

— Не дарма я тебе беру із собою, — жартівливо кинув Лан, відламуючи шматочок м’яса і жуючи з помітним задоволенням. Його обличчя на мить посвітлішало, а в очах з’явилася іскра грайливості.

— О, дякую, — відказав Чжань, ховаючи легку усмішку і переводячи погляд на миску в руках, ніби боявся, що Лан помітить його справжню реакцію.

Над ними шелестів вітер у кронах дерев, вода струмка дзюркотіла, створюючи враження спокою й затишку. Але цей спокій тривав недовго. Юй Лан раптом завмер, його вираз обличчя змінився, легка усмішка зникла, поступившись місцем тривожній задумі. Він повільно поклав миску на землю, провів долонею по коліну і нахмурився.

— Лі Чжань… — його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася настороженість. — Некподалік від гори було містечко.

Чжань на мить застиг, пальці, що тримали паличку, трохи здригнулися. Він важко видихнув і опустив погляд у землю.

— Місто зруйновано… — вимовив він тихо, ніби ці слова тягли за собою весь біль, який досі носив у серці.

Лан різко підняв голову, здивування і ледь помітний неспокій відбилися на його обличчі.

— Що? — голос його став глухим, , наче він боявся почути підтвердження, але вже здогадувався про правду.

Чжань провів рукою по обличчю, здавалося, він збирався з духом, перш ніж заговорити знову. Його плечі напружилися, він стиснув кулаки, але нарешті заговорив:

— Коли почалася війна між кланами, і битви охопили цю частину краю, те місто опинилося просто на шляху. — Він говорив повільно, важко підбираючи слова. — Клани, які стали на бік імператора… вони просто стерли його з лиця землі. Не було різниці, хто перед ними, воїн чи селянин. Вони палили будинки, різали всіх без винятку… навіть дітей.

Голос зірвався, і він замовк, ніби кожне слово було ножем, який знову й знову встромлювався в його власну пам’ять.

— Зараз там мертво. Лише руїни і привиди минулого.

Лан сидів нерухомо, але його тіло напружилося, мов струна. Він відчув, як у грудях піднімається важка хвиля гніву.

— Ті, хто клялися захищати людей… самі їх нищили? — прошепотів він.

Його рука мимоволі стиснулася в кулак, нігті впилися в долоню так, що стало боляче, але він навіть не помітив. У грудях клубком сплуталися обурення і біль. Перед очима, мов спалах, промайнув спогад, як  він ще зовсім юний, стоїть серед учнів, слухає голос наставника, який знову й знову повторює:

«Ваш обов’язок стояти між слабкими і загрозою. Навіть якщо доведеться загинути, загиньте заради людей».

Цей голос лунав тепер у його голові, змішуючись із образами руїн, які він ніколи не бачив, але міг чітко уявити, обвуглені балки, безмовні вулиці, мовчання замість сміху дітей.

Лан різко відвернувся, щоб приховати вираз обличчя. Він відчував, як десь у глибині серця наростає тривога. Якщо це зробили ті, хто мав бути прикладом, то що чекає їх попереду?

Чжань теж замовк. Його плечі трохи опустилися, і він сидів, втупившись у землю, наче там міг знайти відповідь чи полегшення. Але не знаходив.

Лан тяжко зітхнув, але полегшення не прийшло. Його груди стискало, наче всередині розгорівся невидимий вогонь. Погляд його застиг, спрямований кудись у далечінь, проте насправді він дивився у власні спогади.

Перед очима знову спливли сцени війни проти демонів. Юні заклиначі, його товариші, ще майже діти, вставали пліч-о-пліч у рядах. Він пам’ятав їхні рішучі очі, тремтячі руки, якими вони тримали зброю чи талісмани. Багато з них ніколи не повернулися. Крики, вибухи заклять, запах крові й диму, все це закарбувалося в ньому назавжди. Їхні смерті тоді здавалися виправданими,  вони боролися проти істот, що прагнули знищити людство.

Але тепер? Тепер виявилося, що ті, хто мав стати опорою, самі обернулися на катів. Клани, що присягали на захист слабких, тепер без жодного сумніву різали власний народ.

У серці Лана знову озвався біль, старий, знайомий, наче давня рана, що ніколи не загоювалася, лише час від часу нагадувала про себе пекучим болем. І кожна нова звістка про подібні жахи розривала її ще більше. Його щелепи напружилися, м’язи на обличчі стиснулися, в кутиках губ з’явилася жорстка складка.

Роздратування швидко перетворювалося на гнів. Лан відчував, як думки тягнуть його до темного, небезпечного бажання, знищити тих, хто вчинив подібне. В його очах відблиск світла згас, погляд потемнів, став важким, наче в ньому жевріла буря, готова прорватися назовні.

Коли він заговорив, голос його був тихим.

— Усе це… суперечить усьому, чого нас навчали. Як вони могли? Як могли зрадити саму суть нашого призначення?

Останнє слово він вимовив пошепки, але від нього мороз ішов по шкірі.Потім він замовк. Здавалося, варто було вимовити ще хоч одне слово і ця напруга розірве простір навколо.

Лі Чжань стояв поруч нерухомо. Його плечі були напружені, руки міцно стиснуті, а в кулаках біліли кісточки пальців. Він навіть не дивився на Лана, бо боявся, що в його власному погляді той побачить дзеркальне відображення,  ту ж лють, ту ж гірку безпорадність.

Вітер раптом здійнявся сильніше, зірвав кілька сухих листків і закрутив їх у вирі, немов у танці, тільки холодному й тривожному. Листя впало під їхніми ногами, нагадуючи про швидкоплинність і крихкість життя.

— Пробач… — слова вирвалися з губ Чжаня. Його плечі опустилися, ніби важкий тягар притиснув його до землі. Він схилив голову, і темне волосся злегка впало на обличчя, приховуючи тремтіння губ. У голосі відчувалася не тільки провина, в ньому бриніла втома, наче це слово вирвало з нього рештки сили.

Юй Лан, що стояв трохи осторонь, повільно повернув голову. Його погляд спершу був холодним і відстороненим, та коли він вдивився в Чжаня, в очах з’явився інший відтінок, цікавість, здивування. На мить кутики його губ злегка ворухнулися, утворивши тонку, ледь помітну посмішку.