Глава 21

У кімнаті панував спокій, такий глибокий, що навіть потріскування свічки здавалося чужим. Юй Лан лежав на ліжку, руки закинуті за голову, очі заплющені. Але сон так і не приходив. Його тіло ніби піддавалося відпочинку, та всередині залишалася звична  Минуло близько години. Коли за дверима коридору раптово озвався звук кроків, Лан миттєво розплющив очі. Він сів різко, спина випрямилася, погляд загострився. Кроки були впевнені.

У двері постукали.

«Господар? Чи хтось інший?» — майнула думка.

Лан на мить затримав подих, потім повільно підвівся. Його долоня лягла на дерев’яну ручку, і він відчинив двері.

На порозі стояв Лі Чжань.

Світло свічки, яку він тримав у руці, освітлювало його обличчя химерними тінями, через що він здавався водночас близьким і відстороненим. Білосніжне ханьфу сиділо на ньому бездоганно, чорний пояс чітко окреслював його постать, а з нього спадав невеликий амулет у формі півмісяця, що ледь поблискував у мерехтливому світлі.

«Встиг навіть переодягтися? Наче на зустріч із самим небом зібрався…» — подумав Лан, відчуваючи іронію, яка залишилася тільки в його думках.

— Чому не спиш? — з легкою усмішкою запитав він уголос, трохи піднявши брову.

— Нудно, — коротко відказав Чжань. Його голос був тихим, але чітким, у ньому не було й натяку на сором чи вибачення за нічний візит.

Не чекаючи запрошення, він переступив поріг і спокійно зайшов у кімнату. Юй Лан спостерігав, як він поставив свічку на стіл, полум’я хитнулося й залило кімнату теплим сяйвом. Потім Лі Чжань сів на ліжко, зручно вмостившись.

Юй Лан схрестив руки на грудях і сперся на одвірок. Його погляд ковзнув по Чжаню з ледь прихованою цікавістю.

— Влаштувався, ніби вдома, — кинув він.

— А чому б і ні? — спокійно відказав Чжань, не змінюючи виразу обличчя. Він сів рівно, спина пряма, руки зімкнуті на колінах.

Між ними зависла тиша. Полум’я свічки тремтіло, розливаючи по стінах дивні візерунки тіней. Лан злегка примружив очі, вдивляючись у ці відблиски, і подумав, що ця ніч набагато цікавіша, ніж він сподівався.

— Тобі справді настільки нудно, що ти вирішив зіпсувати й мій відпочинок? — запитав він, нахиливши голову трохи набік.

Чжань перевів на нього погляд. Його очі здавалися темнішими в мерехтливому.

— Я не сплю, ти не спиш. Чим це відрізняється?

Лан тихо розсміявся.

— Ти знав, що тиша може дратувати? — нарешті озвався Чжань, не відводячи погляду від свічки, що повільно танула, залишаючи на дерев’яній підставці тонкі потоки воску.

Його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася  напруга, ніби він сам здивувався власним словам.

— І тому ти вирішив увірватися сюди серед ночі? — підняв брову Лан, в його очах промайнула іронія. Він сів поруч, злегка схилившись уперед, спершись ліктями на коліна, і дивився на напарника.

— Мене цікавило, як ти тут влаштувався, чи спиш узагалі… і чи не хочеш перекусити, — відповів Чжань, трохи нахиливши голову вбік, він намагався розрядити атмосферу.

Лан хмикнув і вдав, що уважно розглядає підлогу перед собою.

— Іноді людям хочеться побути на самоті. Я планував просто спокійно поспати. Без того, щоб слухати твоє гучне дихання.

— Я не так і гучно дихаю, — тихо заперечив Чжань, у його голосі виразно чулася нотка образи.

Лан повернув голову й подивився на нього, примружившись.

— Ага. Так гучно, що навіть сусіди почули б, якби вони тут були.

Ці слова змусили Лі Чжаня різко обернутися. Його брови ледь насупилися, а обличчя стало жорсткішим. Він схрестив руки на грудях, демонстративно відкинувшись назад.

— Тоді я навмисне залишуся тут і спатиму поруч, щоб ти слухав моє дихання.

Юй Лан відкинув голову й тихо посміхнувся.

— Добре, Чжань. Якщо ти так наполягаєш. Але якщо я завтра буду невиспаним, сніданок готуватимеш ти.

Лі Чжань відвів погляд і знову подивився на полум’я свічки. Воно гойдалося, відкидаючи тіні на його обличчя. Напруга в його рисах поступово змінилася на звичний спокій, хоча ледь помітна усмішка все ж торкнулася губ. Юй Лан розслаблено відкинувся назад, закинувши одну ногу на іншу, і схрестив руки на грудях. Він дивився на Чжаня з виразом легкої насмішки, але в очах читалося щось уважніше, глибше.

— Хочеш, я розповім тобі про князівства в світі демонів? — промовив він тихо, нахилившись трохи ближче.

Напівтемрява обіймала простір. Блідий місяць, що світив крізь вузьке вікно, малював сріблясту доріжку на підлозі, а нічна прохолода поволі просочувалася всередину.

— Давай, — відказав Чжань  сперши голову на руку.

— Лягай нормально, — буркнув Лан, ковзнувши на нього докірливим поглядом. — Якщо завтра будеш повільним у бою, я тебе тягнути не збираюся.

Лі Чжань на мить зупинився, вдивляючись у нього, а потім слухняно ліг рівніше. Його плечі розслабилися, і він дозволив собі легку усмішку.

— Тепер краще? — тихо запитав він, не відводячи погляду.

— Значно... Лі Фен він же Чорний принц, — почав Лан низьким, спокійним голосом і нахилився трохи вперед. Його тінь на стіні подвоїлася, немов розповідь оживлювала навіть простір довкола. — Його князівство зовсім не схоже на те, що ти, напевно, уявляєш, чуючи слово «демони». Там гармонія. Уяви нескінченні рівнини, де кожна травинка росте на своєму місці. Сади з тисячами дерев, а між ними, стежки, прокладені так рівно, що складається враження, немов їх креслили за зірками.

Лан на мить замовк, його очі злегка примружилися. В світлі свічки в них з’явився блиск, який не так просто було назвати,  чи то теплий спогад, чи то іронія.

— Лі Фен обожнює мистецтво, — продовжив він. — У його князівстві немає й  дня без змагань між музикантами, художниками, поетами. І знаєш що? Їхні творіння не губляться. Кожна картина стає частиною стін, кожна мелодія залишається в повітрі, немов сама земля пам’ятає ноти. Навіть коли йдеш його садами, здається, що повітря там співає.