Глава 18

Раптом простір здригнувся, наче хтось провів по ньому невидимою хвилею. Повітря потемніло, а ліс довкола почав розчинятися, мов чорнило у воді. Замість дерев і тіні ночі проступили м’які кольори заходу. Юй Лан і Лі Чжань опинилися посеред поляни, залитої останніми промінчиками вечірнього сонця. Тепле світло лягало на траву, але все здавалося дивним, неприродньо приглушеним, наче це була лише відлуння реальності. Їхні власні тіні танули на землі, мерехтіли і втрачали чіткість, ніби вони самі були чужими для цього місця.

— Ілюзія? — стиха запитав Чжань, але його голос звучав так, ніби він сам знав відповідь.
Лан злегка примружився, вдивляючись уперед.

— Не ілюзія. Це пам’ять, — його голос був низьким і спокійним, але очі напружено стежили за тим, що розгорталося.

На галявині сперечалися люди. Слова розривали тишу вечора. Троє чоловіків стояли в центрі, їхні рухи були різкі, обличчя перекошені від злості. Їхні голоси билися один об одного, наче мечі. Двоє інших, що стояли трохи осторонь, намагалися втрутитися, але їхні репліки тонули в гучному потоці сварки. У кожному слові, у кожному рухові відчувалася тривога, наче тут вирішувалася не просто суперечка, а чиясь доля.

Трохи далі, на краю поляни, юна дівчина схилилася над кошиком. Її руки швидко перебирали трави, але рухи ставали повільнішими, коли голоси лунали все голосніше. Вона звела голову. Це була Сіньхуей. Її волосся падало темними хвилями на плечі, а кошик у руках був майже повен пахучих стебел і квітів. Настороженість проступала в кожному її русі. Вона прислухалася, вагалася, а потім, мов несвідомо, зробила кілька кроків до джерела шуму й сховалася за чагарником.

— Ти знав, що це закінчиться саме так! — різкий голос прорізав повітря, змусивши навіть трави завмерти. Один із чоловіків, високий, із загостреними рисами, гнівно вказав на іншого

— Я… я нічого не знав! — відповів чоловік. У його голосі бриніло виправдання, яке звучало надто кволо на тлі чужого гніву. Його плечі злегка згорбилися, наче слова тиснули на нього більше, ніж будь-яка сила.

Сіньхуей стисло притулила кошик до грудей і широко розкрила очі. Її дихання прискорилося, хоч вона ще не розуміла, чому ці слова боляче відгукуються в серці.

Юй Лан повів плечем і трохи нахилився вперед, його погляд темнів.

— Отже, це те, що вона пам’ятає, — прошепотів він, але в голосі звучав не подив, а суміш цікавості й тривожного передчуття.

Чжань стиснув руків’я меча так, що побіліли пальці, хоч і знав, що він тут лише спостерігач. Його погляд ковзнув на Лана.

— Це небезпечно. Її минуле може втягнути нас глибше, ніж треба.

— А ти боїшся? — тихо всміхнувся Лан, не відриваючи очей від сцени. — Тоді дивися уважно. Саме так народжуються демони. Не хвилюйся, я витягну нас якщо стане небезпечно.

У повітрі зависла тривога, густа й липка, як смола. Поляна дихала чужою пам’яттю, і кожне слово, кожен рух людей, що сперечалися, звучав занадто голосно, надто виразно, наче сама реальність підкреслювала їх для небажаних глядачів.

Сіньхуей стояла осторонь, завмерши, немов зачарована. Її пальці нервово стискали край сукні, коли вона спостерігала, як голоси чоловіків стають дедалі гучнішими, як напруга між ними зростає, мов розпечений вуголь у вогнищі.

Раптом блиск сталі. Один із них різко вихопив ніж. Час, здавалося, зупинився: сонячний промінь ковзнув по лезу, осліплюючи Сіньхуей, і в ту ж мить ліс пронизав короткий чоловічий крик. Він урвався раптово, здавалося, ще відлунював у кронах, коли вже пролунало глухе «гуп» удару. Тіло впало на траву безжиттєвою лялькою.

Запах свіжої крові змішався з сирістю землі та терпким ароматом трав, вдаривши Сіньхуей у ніс так різко. Гарячі краплі червоної рідини розтікалися по землі, повільно вбираючись у ґрунт, ніби сама земля жадібно пила це життя.

Дівчина відсахнулася, долоні самі собою піднялися до рота, щоб задушити крик, який уже рвався з грудей. Її плечі тремтіли, ноги підкошувалися. Вона дивилася, як інші підходили до тіла, але замість того, щоб допомогти чи бодай виявити жаль, вони холодно оглядали місцевість. Їхні обличчя були байдужими, немов смерть товариша нічого не значила. Один нахилився, показав на землю:

— Тут буде зручно закопати.

Сіньхуей відчула, як мороз пробіг по тілу. Паніка накрила хвилею, вона почала повільно відступати, не відводячи очей від сцени.

Трісь.

Нога необачно ступила на суху гілку. Звук рознісся галявиною, мов удар грому. Голови всіх чоловіків одночасно різко смикнулися в її бік. Погляди загорілися хижим світлом.

— Там хтось є! — пролунало різко, і один із них, не вагаючись, кинувся в її сторону.

Сіньхуей зірвалася з місця. Ліс загув від її шаленого бігу. Гілки боляче різали щоки, подерли руки, волосся плуталося й рвалося, але вона навіть не намагалася відмахнутися. В усьому світі тепер був лише стукіт її серця, важкий, відчайдушний, гучний, наче удари барабанів. Позаду гуркотіли їхні кроки, вони наближалися, гналися за нею, і здавалося, що ось-ось схоплять.

Коріння під ногами хапалося за щиколотки, земля зрадницьки ковзала, але вона бігла, наче загнаний звір, що знає: зупинишся — загинеш.

Нарешті темна яма між корінням старого дерева. Не роздумуючи, Сіньхуей кинулася в заглиблення, прикриваючись оберемком листя й вологого моху. Її груди здригалися, але вона силоміць затримала подих, стискаючи долоні до губ.

Голоси пролунали зовсім поруч. Важкі кроки гупали по землі, хтось зупинився так близько, що вона відчувала вібрацію.

— Тут нікого. — промовив один.

— Перевіримо далі, — відповів інший.

Їхні голоси поступово стихали, губилися серед дерев.

Але Сіньхуей не наважилася ворухнутися. Вона сиділа в укритті, притиснувшись спиною до холодної землі, і тремтіла так сильно, що кожен подих віддавався болем у грудях. У темряві заглиблення вона почувалася не людиною, а спійманим звірятком, що притислося до стіни клітки й чекає, коли мисливці підуть.