Глава 17

Вечір уже давно перейшов у ніч. Холод пробирався крізь тканину одягу, і навіть полум’я багаття здавалося занадто слабким, щоб відбити цю повільну темряву. Чжань машинально стягнув поли одягу ближче до себе, але рух завмер, коли він побачив, як Юй Лан піднявся на ноги.

Юй Лан підвівся без жодного слова. Його рухи були плавні, але в них відчувалася певна цілеспрямованість. Чжань підняв голову, простеживши за ним уважним поглядом.

— Що ти задумав? — тихо спитав він, хоч у голосі не було настороженості, радше зацікавлення.

Лан не відповів. Він підійшов і сів поряд, занадто близько, так що Чжаневі довелося відчутно випрямитись, щоб не податися назад.  Лі Чжань ледь помітно напружився, та швидко взяв себе в руки. Він повернув голову, ковзнув поглядом по профілю Лана, освітленому полум’ям, і лише злегка звів брову.

— Тобі тісно біля вогню? — сухо,  насторожено  кинув він.

— Кажуть, заклиначі з твого клану випромінюють стільки тепла, що й вогонь здається ледь помітним, — легким тоном промовив Лан, нахилившись так, щоб полум’я підсвітило хитрий блиск у його очах. — Я вирішив перевірити.

Його усмішка вийшла невимушеною, навіть грайливою, але сам погляд вказував на  зовсім інше, Юй Лан  спостерігав, оцінював, шукав щось під поверхнею. Чжань застиг, але не відсахнувся. Він повільно вдихнув, намагаючись тримати серйозність, хоча в його позі з’явилося напруження.

— Якщо тобі холодно, ти міг би сказати прямо, — відповів він, проте голос вийшов тихішим, ніж хотів.

Лан примружив очі й закрив їх, нахилившись ще ближче. Тепер їхні плечі торкалися одне одного. Його голос знизився до шепоту, що губився у тріску вогню:

— Вона справді думала, що мені вдасться підкинути ілюзії… Але твою енергію я відчув одразу. І завжди відчую.

Слова прозвучали майже буденно, але в них було більше, ніж проста заява. Це звучало як правда, яку він кинув легко, але в якій відчувалася прихована вага. Лі Чжань повів бровою, вдивляючись у його обличчя. Він схилився трохи вперед, приймаючи гру, а також щоб  зрозуміти, як далеко Лан готовий зайти.

— Ти кажеш це так, ніби воно має значення, — тихо кинув він.

Лан розтягнув губи в усмішці. Він відкинувся назад, сперся долонями об землю, прийнявши позу, що здавалася абсолютно розслабленою. Але навіть так він не відсунувся далі, залишаючи між ними лиш трохи відстані, у якій ще вчувалось  тепло його присутності.

— Можливо, має. А може, й ні, — його голос звучав легко, але між словами залишалася тиша.

Юй Лан і Лі Чжань сиділи поруч, слухаючи, як вогонь потріскує. Тиша між ними була відчутною, не просто відсутність слів, а мовчазне змагання думок, які ніхто не хотів озвучувати першим. Здавалося, обидва чекали, що інший зробить цей крок.

— Лане, що ти бачив в ілюзії? — раптом запитав Лі Чжань. Його голос був тихим, нерішучим, але в глибині відчувалася наполегливість, ніби він не міг не поставити цього запитання.

Юй Лан ледь підняв брову, неначе питання застало його зненацька. Проте вже за мить на його обличчі з’явився звичний безтурботний вираз, який він носив, мов маску.

— Тебе. І те, про що мріяв колись. Якби я не знав, хто ти, і що ми тут робимо, можливо, навіть повірив би, — відповів він невимушено, але його голос мав прихований відтінок, який важко було розпізнати. — А ти?

Чжань затримав подих, перш ніж відповісти. Його пальці нервово ковзнули по руків’ю меча, хоча небезпеки поруч не було.

— Моя ілюзія була занадто нереалістичною… адже ти там був спокійним, — промовив він, намагаючись надати словам байдужості.

Лан нахилився вперед, його темні очі вловили кожен рух Чжаня, наче хотіли розкрити те, що той приховує. У цих очах спалахнула іскра зацікавленості, небезпечної й водночас привабливої.

— О, то я теж там був? — його голос звучав м’якше, але в ньому відчувалася легка іронія. — Розкажи детальніше.

Чжань відчув, як уздовж плеча пробіг холодок. Там, де ще хвилину тому було тепло від близькості Лана, тепер панував незрозумілий дискомфорт. Він намагався приховати його за звичною стриманістю.

— Нічого надзвичайного, — відказав він, знизавши плечима, ніби це не мало жодного значення. — Ми просто закінчили зі справами, і ти… вирішив залишитися в світі людей.

Юй Лан мовчав. Він трохи відкинувся назад, схрестивши руки й дивлячись у полум’я. Вогонь відбивався в його очах, приховуючи справжні думки. Усередині він відчував дивне змішання тепла й смутку, як гіркуватий присмак спогаду.

«То це і є твоє бажання? Щоб я просто залишився? І ти уявляєш мене спокійним…» — промайнуло в його голові, та він не озвучив цього.

Щоб відволіктися від нав’язливих думок, Лан різко повернувся до практичних справ. Його голос прозвучав без зайвих емоцій, але в очах спалахнула знайома іскра захоплення, коли він почав пояснювати:

— Є кілька заклять, які могли б нам допомогти. Але якщо застосовувати їх окремо це забере надто багато часу. Замість цього можна поєднати потрібні частини в одне. Так вийде швидше й ефективніше.

Він підняв голову, зустрівшись поглядом із Чжанем, і додав вже спокійнішим, діловим тоном:

— Подай мені чисті талісмани та рідину.

Лі Чжань без вагань виконав прохання: витягнув кілька аркушів, тонких, гладеньких, ще зовсім порожніх і невеликий глиняний глечик, закритий дерев’яною пробкою. Він обережно передав їх Лану, а сам з цікавістю сів ближче, наче боявся щось пропустити. Його очі світилися тим рідкісним блиском, який з’являвся лише тоді, коли його щось справді захоплювало.

Лан розгорнув чотири талісмани, поклавши їх. Його рухи були легкі й точні, ніби він давно знав напам’ять кожен крок цього процесу. Відкривши глечик, він відчув характерний запах рідини, густий, різкувато-металевий, із домішкою сухих трав. Крапля на пальці відчувалася липкою й трохи гарячою, майже живою.

Він вмочив палець у рідину і почав малювати перший символ. Червоні лінії лягали на білий папір плавно, утворюючи чіткі візерунки. Вони наче самі світилися зсередини, ніби намагаючись ожити. Лан працював із дивним спокоєм і водночас натхненням, ніби кожен рух мав для нього особливу вагу.