Глава 16

Тонкі пальці Лана стискалися і примарна постать Чжаня розсипалася, наче зітліла тканина, залишивши в його руках іншу фігуру. Юна дівчина, на перший погляд тендітна, але з тією холодною силою, що ховалася в кожному русі. Її волосся, чорне як вуглинка, спадало до плечей, а очі світилися неприродним червоним блиском. У примарно-блідому обличчі було щось від хижака, який лише вдає крихкість. Ханьфу, тонке й темне, облягало хистке тіло, роблячи його подібним до тіні, що набула людських обрисів.

Дівчина здригнулася, намагаючись вирватися, але хватка Лана була надто сильною. Вона підняла погляд на нього, зневажливий, насмішкуватий, проте в глибині очей промайнуло здивування.

— А я все думав, коли ж ти нарешті з’явишся, — сказав Юй  Лан тихо, з відтінком сарказму. — Ілюзії в тебе вправні… Хто ж тебе цьому навчив?

Демониця не відповіла. Її вуста розтягнулися в усмішці, тонкі, ледь підкреслені, але повні самовпевненості. В наступну мить її тіло розтануло в повітрі, залишивши в руках Лана лише порожнечу.

Вона з’явилася вже за кілька кроків. Її погляд, тепер відкрито жорстокий, ковзнув по ньому, а голос прозвучав тихо:

— Невже ти справді повернувся? — прошипіла вона, і в інтонації було більше знущання, ніж цікавості. — Але ж ти носиш мітку. Твої сили обмежені… тож, можливо, мені просто варто пришвидшити неминуче?

Вона повільно зробила крок уперед, і простір ніби здригнувся від її присутності. Лан не відповів одразу. Його обличчя залишалося спокійним, але холодний  погляд , врізався в неї.

— Де Лі Чжань? — коротко кинув він.

Дівчина усміхнулася ширше. Її усмішка була неправдоподібно безтурботною, а очі видавали хижу цікавість.

— О, він тут… десь поряд, — відповіла вона багатозначно, наче смакувала його тривогу. — Та чи справді ти хочеш знати, що з ним?

Демониця зробила ще крок, і повітря навколо стало важчим, ніби саме місце підкорялося її присутності. Її тонкі губи ледь ворухнулися, і в голосі насмішка:

— Ти весь час граєш у силу, Лане. Але я бачу, всередині ти ще той самий хлопець, який боїться залишитися сам. Хіба не тому ти тримаєшся за цього Чжаня?

Її слова впали, мов отруйні краплі, і ліс ніби відгукнувся луною.

Лан не ворухнувся. Лише примружив очі.

— Ти помиляєшся, — його голос звучав холодно. — Чжань тут не через мої слабкості.

На мить у її погляді промайнув спалах роздратування. Але вона швидко сховала його за зневажливою посмішкою.

— Красиві слова, — прошепотіла вона. — А як щодо правди? Коли ти прокинувся і побачив мітку, сам розумів, що вона тебе зламає. Вона вже точить твою силу, день за днем, поки ти вдаєш, що все під контролем.

Вона нахилила голову набік, вдивляючись йому просто в очі, наче хотіла прочитати найпотаємніші думки.

— Скажи, Лане, як довго ти ще протримаєшся, перш ніж сам почнеш благати мене про милість?

— Замовкни вже, шмат ти демонського сміття. Я запитаю востаннє. Де мій заклинач? —голос Лана загримів владно.

Він розкрив свою силу, і вона, мов хвиля, розлилася галявиною. Повітря здригнулося, трава пригнулася додолу, а темні корені, що ховалися під землею, на мить здригнулися, наче від страху. Енергія Лана різко прорвалася в ауру демониці, наче гострий ніж. Її тіло смикнулося, пальці здригнулися і рука мимоволі вказала убік. Це був не жест доброї волі, а скоріше різкий, вимушений рух, яким тіло зраджувало власну господиню. Неначе її силу ламали, змушуючи розкрити шлях. Лан затримав на ній погляд. У його очах ще миготіла зосередженість, але холодна рішучість уже витіснила її.

— Я розберуся з тобою пізніше, — промовив Юй Лан, немов обіцяючи, що повернеться.

Він різко розвернувся й пішов уперед, у напрямку, який вона знехотя вказала.

Ліс одразу став іншим. Темрява густішала, немов сама тікала за ним слідом. Високі стовбури дерев тяглися вгору, але крони були такими щільними, що навіть залишки світла не могли прорватися крізь них. Здавалося, що простір звужується, стискаючи його з усіх боків.

Крок за кроком Лан відчував, як щось невидиме тягне його вперед. Тонкі нитки енергії, ледве відчутні, немов примарні потоки, торкалися його шкіри. Це були душі, приречені блукати тут. Їхні голоси нашіптували: «Сюди… далі… не зупиняйся…»

Холод пройшовся по спині, але він не зупинився. Лише пришвидшив крок, поспішаючи.

Його очі звузилися. Він знав, Чжань був десь попереду. І якщо ця тінь наважилася торкнутися його заклинача, вона за це заплатить.

Нарешті до нього долинули звуки, спершу приглушені, а з кожним кроком дедалі чіткіші. Глухі удари металу, скрегіт кігтів об лезо, хрипкі реви демонів і різкі спалахи магії, що розривали темряву, наче грім нічне небо. Повітря наповнилося запахом гарі, паленого м’яса й заліза.

Лан пришвидшив крок, і невдовзі крони дерев розсунулися, відкриваючи перед ним видовище.

У центрі невеликої галявини, затягнутої темрявою, стояв Лі Чжань. Його біло-золотаве ханьфу сяяло так яскраво, що здавалося, воно випромінює власне світло, відштовхуючи від себе морок. Кожен його рух був досконалим, легкий, мов танець. Меч у його руках залишав у повітрі палаючі дуги, від яких спалахував Небесний вогонь. Полум’я рвалося вперед, поглинаючи демонів, палило їхні тіла дотла, і ті з криками розсипалися попелом.

Десятки нижчих демонів оточили його, намагаючись одночасно атакувати з усіх боків. Їхні кігті й пащеки раз по раз кидалися вперед, але кожен удар розбивався або об меч, або завмирав у спалаху вогню.

Лан завмер у тіні, спостерігаючи. У його очах майнула ледь помітна усмішка.

— Невже ти справді збирався сам розібратися з ними? — прошепотів він тихо.

Темрява відгукнулася на його голос, стікаючись у долоню. Вона згущувалася, немов чорний туман, перетворюючись на важку хвилю енергії. Кілька демонів відчули його присутність і з ревом кинулися в атаку. Лан навіть не зрушив із місця. За  легким рухом його руки потік чорної сили, схожий на штормовий вал, накрив їх із головою. Тіла демонів закрутилися в повітрі, їхні крики обірвалися, коли енергія розірвала плоть і кістки на шматки. Кров і тіні зникли, залишивши по собі тільки різкий запах попелу.