Глава 13

Коли люди розійшлися з площ і вулиць, тиша міста наповнилася іншим життям. З темних провулків і з-під стріх випливали Бань Лінь, душі, що не змогли відійти далі через незавершені справи. Їхні постаті тремтіли у світлі ліхтарів, прозорі, мов відбитки на воді. Вони рухалися плавно, так легко, що здавалось танцювали. Шепіт їхніх голосів, ледь вловимий, накочувався хвилями, наче далекий хор, уривки сміху, пісень, обірвані слова.

Юй Лан ішов обережно, ніби боявся потривожити цей спокій. Його дзвоник на поясі дзвенів глухо, приглушено, ніби й сам відчував присутність духів.

На околиці він помітив трьох: старий із довгою сивою бородою, що розвівався без вітру, дівчина, її обличчя сяяло, наче ранковий туман, а біля неї хлопчик із очима, в яких блищала пустотлива іскра. Вони жваво щось обговорювали, навіть сміялися, але коли побачили Лана, їхній сміх урвався, а риси обличь застигли у тривожній настороженості.

Юй Лан зупинився, залишивши між собою і ними кілька кроків, достатньо, щоб вони могли розгледіти хто перед ними.

— Не бійтеся, — його голос прозвучав тепліше, ніж зазвичай. — Я хочу лише запитати.

Духи перезирнулися. Першим заговорив старий, його голос лунав трохи глухо, наче йшов із глибини колодязя.

— Вітаємо, пане Юй Лане. Невже ви знову серед живих?

Лан ледь кивнув.

— Довелось. Я шукаю демонів, що знищили поселення неподалік. Чи ви не чули про них?

Дівчина повільно повернула голову у бік темних дерев за міськими стінами. Її силует на мить ніби розчинився у повітрі, перш ніж знову став чітким.

— У місті ми не бачили демонів, але кілька тижнів тому тут був дивний чоловік.

— Торговець, — підхопив хлопчик, нахиляючи голову набік. — Пробув недовго. Казав, нібито втратив друзів у лісі Гуйлінь, а тепер продає їхні речі.

Очі Лана примружилися. Дзвоник на його поясі задзвенів тихо, неначе відгукувався на згадку. Хлопчик, підстрибуючи, ніби й досі грався у свої дитячі ігри, додав:

— У нього були дивні речі. Амулети, що світилися синюватим сяйвом. Я бачив, як їх купили двоє чужинців. Вони потім говорили про поселення десь поруч.

— Цікаво, — прошепотів Лан, схиляючи голову, його очі потемніли від думок.

— Торговець зник так само несподівано, як і прийшов, — озвався старий. — Але ліс Гуйлінь згадував часто. Наче щось його тягнуло туди.

І раптом хлопчик здригнувся, немов від різкого протягу, його прозорі плечі затремтіли. Він витягнув руку й тремтячим пальцем показав за спину Лана.

— Пане… там… хтось стоїть.

Юй Лан обернувся й побачив Лі Чжаня. Обличчя того було спокійним, але в стиснутих губах і погляді, який ковзнув по Ланові, читався відтінок невдоволення. Його рука мимоволі торкнулася руків’я меча, немов він чекав на небезпеку, що могла виповзти будь-якої миті з цього дивного нічного світу.

— О, не хвилюйтесь, — звернувся Лан до духів, помітивши, як ті насторожено притихли. — Він не завдасть вам шкоди.

Він знову глянув на старого з сивою бородою, дівчину-туман і хлопчика з блиском у примарних очах.

— Можливо, ви знаєте когось, хто міг би розповісти більше про торговця чи про демонів? — продовжив Лан, нахиливши голову.

Старий задумливо провів рукою крізь повітря, ніби намацував щось, чого інші не бачили.

— Спробуйте на площі або біля пристані. Ми попередимо інших, щоб вони не лякалися вашої присутності.

— Дякую, — кивнув Лан. Духи повільно розійшлися: дівчина розтанула в серпанку, хлопчик підстрибнув востаннє, а старий пішов, лишаючи за собою слід тремтливих іскор.

— Я думав, ти спиш, — мовив Лан, звертаючись до Чжаня.

— Прокинувся, коли помітив, що ти зник, — його голос був холодний, як нічне повітря.

Лан розвів руками, наче виправдовуючись.

— Не хотів тебе будити. Духи зазвичай бояться заклиначів… а ти виглядав надто втомленим.

Чжань примружився.

— І вважаєш, що блукати серед ночі в місті, де можуть бути інші заклиначі це чудова ідея?

— Я ж сама тінь, пам’ятаєш? — Лан усміхнувся й підморгнув, але в його очах з’явився темний відблиск. Жестом він запросив Чжаня йти поруч. — Ну раз ти вже тут, давай разом пошукаємо підказки.

Лі Чжань глибоко вдихнув, повільно випустив повітря й, зрештою, кивнув.

Місто Іньшу після заходу сонця ніби перевтілилося. Нічне життя належало духам. На вузьких вуличках відкривалися ярмарки, напівпрозорі торговці пропонували дивні товари, світляні ліхтарики, що плавали в повітрі, фрукти немов зроблені зі скла, сувої з ієрогліфами, що самі себе переписували. У повітрі витали ніжні мелодії флейт і барабанів, хоча гравців ніде не було видно.

На одній із площ десятки духів кружляли в танці. Їхній одяг сяяв, немов витканий зі світла, а кожен рух лишав у повітрі смуги. Здавалося, що зоряне небо зійшло на землю.

Лан легко влився у цю атмосферу, наче повернувся у давно знайомий світ. Він вітався з примарними торговцями, кидав у відповідь легкі жарти, навіть спробував заговорити одну з танцюристок, вона, сміючись, розсипалася м’яким сяйвом і знову з’явилася у колі. Його поведінка була невимушеною, грайливою.

Чжань ішов поруч. Спочатку його рука весь час торкалася руків’я меча, погляд ковзав по кожній тіні. Але поступово він відчув запах ладану, ніжну прохолоду нічної вологи й почув сміх примарних дітей, що бігали довкола і напруга почала відходити.

— Це все виглядає… неочікувано, — нарешті промовив він, коли один із духів простягнув Лану чашу чаю, що світився м’яким блакитним сяйвом.

— Хіба не прекрасно? — усміхнувся Лан, піднімаючи чашу. — Бачиш? Уночі можна знайти більше життя, ніж серед людей. А це ще навіть не світ демонів.

Він відпив ковток, і примарна рідина розчинилася на губах, залишаючи після себе легкий присмак м’яти й холоду.

— Вибачте, — звернувся Лан до духа-торговця, що стояв поруч із лотком, повним дивних талісманів. — Чи часто тут відбуваються такі ярмарки?