Глава 12

Вечірнє сонце хилилося до обрію, розливаючи по Іньшу свої останні промені. Черепичні дахи сяяли, мов розпечені пластини, на їхніх краях поблискували різьблені символи духів-захисників. Над річкою, що огортала місто, здіймалася прозора імла, у якій відбивалося світло сотень ліхтарів.

Вулиці гули життям. Торговці, у строкатих одежах, голосно закликали перехожих, розхвалюючи свій крам: шовк, спеції, нефритові прикраси. Діти тягли за рукави батьків, сміялися, жбурляли одне в одного цукрові горішки. У повітрі змішалися пахощі смаженого рису, свіжих булочок і диму від пахощів біля храму.

Юй Лан ішов вулицями Іньшу, але кожен його крок звучав у власних вухах надто голосно, ніби це він один порушував гармонію міста. Бинти ховали обличчя, та не могли сховати напруженості в рухах. Йому здавалося, що кожен сміх дитини й кожен вигук торговця звучить надто голосно, надто живо для нього.

Запахи ринку вривалися у свідомість хаотичними хвилями, теплий аромат свіжого хліба, солодкий присмак фруктів, пряна гіркота кориці, дим смаженого м’яса. Для інших це було буденним, але для Лана кожен вдих ставав майже болючим нагадуванням, що  він занадто довго не належав цьому світові.

Його погляд ковзав по яскравих сувоях, по нефритових амулетах, по тонкому шовку, але ніщо не викликало справжнього бажання. Він бачив красу і не відчував її. Бачив життя і не міг у ньому взяти участь.

— Наче сон, що триває без мене, — прошепотів він майже нечутно

— Так, — відповів Чжань, ковзаючи поглядом по натовпу. У його очах світилася пильність, не захоплення. — Але за стінами те саме небо й ті самі демони. Іньшу лише здається безпечним.

Біля крамниці він зупинився. На дерев’яному стенді висіло темне ханьфу з вишитими срібними хвилями. Лан торкнувся тканини, прохолодна, свіжа, нова. Нова.
Усередині щось стиснулося, йому на мить здалося, що весь Іньшу — це річ, яку він втратив і вже ніколи не зможе повернути. Він був тут, але місто не належало йому.

— Гарний вибір, — зауважив Чжань, помітивши, як Лан затримався біля прилавка з ханьфу.

— Мені просто цікаво, — відмахнувся Лан, але пальці не відпускали м’яку поверхню.

Чжань нічого не відповів. Він спокійно витяг кілька монет із гаманця й поклав їх на долоню здивованого торговця. Метал дзенькнув, і продавець швидко заховав гроші в кишеню.

— Що ти робиш? — Лан різко підняв голову, в його голосі відчувалося щось між роздратуванням і збентеженням.

— Купую тобі одяг, — спокійно відказав Чжань, навіть не піднімаючи брови. — Не хочу, щоб люди вирішили, ніби я мандрую з якимось жебраком.

В куточках його вуст з’явилась легка усмішка — тепла, але навмисне піддражлива.

Лан видихнув, різко забрав покупку й буркнув:

— Ти надзвичайно турботливий, — саркастично підкреслив він, та голос все ж видав легку нотку вдячності.

Натовп поволі розсіювався, і вони, уникнувши гамірних площ, знайшли тихий трактир у вузькій вуличці. Усередині було тепло від вогню й пахло сандалом та свіжим чаєм. Чжань домовився про дві кімнати й попросив вечерю.

— А ти завжди такий щедрий? — кинув Лан, коли вони сіли за низький стіл у затишній залі. Його тон звучав грайливо, але очі пильно стежили за співрозмовником.

— Якщо це потрібно, щоб уникнути зайвих питань, — відповів Чжань, наливаючи собі ароматний чай.

Стіл швидко наповнився паруючими стравами: рис з овочами, гострі мариновані овочі, невеличкий глечик вина. Вино, звісно, діставалося лише Лану. Він підняв чашу, поглянув на складений поряд ханьфу й усміхнувся:

— Одяг не змінить того, ким я є.

— І добре, — спокійно заперечив Чжань. — Ніхто й не просить тебе змінюватися. Просто… йди далі. Хоча й дістаєш усіх на своєму шляху.

Лан пирхнув, але цього разу без злості.

«Можливо, у ньому є щось більше, ніж юнацька впертість», — промайнуло в його думках. Він не визнав цього вголос, лише коротко кивнув і зробив ковток вина.

Чжань час від часу кидав на нього погляд, не надто пильний, але уважний. Наче намагався розгледіти крізь маску іронії те, що приховувалося всередині. Лан відчував цей погляд, та не відводив очей, робив вигляд, що йому байдуже.

— Ми тут лише на одну ніч, — нарешті сказав Чжань, ніби нагадуючи про головне.

— Я пам’ятаю, — відмахнувся Лан, але рухи його стали повільнішими, і вино кружляло в чаші довше, ніж мало би.

Коли вечеря скінчилася, вони піднялися крутими дерев’яними сходами на третій поверх. Коридор пахнув свіжим лаком і сандалом, ліхтарі відкидали м’які тіні на стіни з простими гравюрами гірських пейзажів.

Чжань відчинив двері до своєї кімнати. Всередині було небагато,  чисте дерев’яне ліжко, низький столик із чайником, вікно з видом на мерехтливі вогні міста. На стіні висів сувій із каліграфією та пара мечів у піхвах, більше для краси, ніж для бою.

Лан увійшов слідом і зупинився, не поспішаючи йти до своєї кімнати.

— Що ти шукаєш? — спитав Чжань, зачиняючи двері.

— Просто оцінюю твої умови, — відповів Лан з ледве помітною усмішкою. Його пальці вже розв’язували бинти, що приховували обличчя. Коли тканина впала, він вдихнув на повні груди, і полегшення відчулося навіть у його постаті.

Повітря навколо них раптом стало густішим, немовби невидимі пальці зімкнулися довкола простору. Ліхтарі на стінах затремтіли, полум’я хитнулося, і в наступну мить у центрі кімнати розкотився глухий тріск.

Із темряви проступила фігура. Вона виникла так, ніби розсікла простір і просто вийшла крізь нього. Лі Чжань різко вихопив меч, ставши між Ланом і незнайомцем. Метал відбив світло полум’я, а пальці Чжаня стискали руків’я так, що кісточки побіліли.

— Лане, а ти вже знайшов собі захисника? — насмішкуватий голос розрізав напружену тишу.

Перед ними стояв чоловік. Високий, статний, з обличчям, що нагадувало різьблену з каменю маску. Сірі очі світилися холодним вогнем. Довге чорне волосся було зібране у вузол, а темне вбрання з важкими вишитими візерунками випромінювало ту невимушену велич, яка не потребує корон чи титулів. Усе в ньому кричало: це не людина.