Глава 11

Світанок розгортався повільно, наче хтось розливав золото і рожеві тіні по краю небосхилу. Росою сяяли високі трави, кожна крапля виблискувала, наче маленьке скельце. Дорога тягнулася вперед вузькою смугою, гублячись у далині. Ліс, що виднівся попереду, лежав суцільною темною стрічкою, холодною і мовчазною, ніби чекав, поки вони увійдуть у його тінь.

Юй Лан ішов першим. Його хода була легкою й упевненою, та в кожному русі відчувалася зосередженість, що не дозволяла ні на мить розслабитися. Дзвоник Цзиньшен тихо брязкотів на поясі, і цей крихітний звук, рівний та монотонний, здавалося, сильніше за будь-які слова нагадував: він завжди готовий до небезпеки. Лі Чжань ішов позаду, але не відривав погляду від Лана.

— Я обіцяв тобі пояснити, чому вирішив піти з тобою, — раптом сказав Чжань. Його голос прозвучав рішуче, порушивши тишу світанку.

Юй Лан злегка призупинив крок, однак не обернувся. Лише короткий кивок, знак продовжувати. Усередині ж його серце стиснулося, наче від передчуття неприємної правди.

— Це було шістнадцять років тому, — почав Чжань. Його голос тремтів, але не від страху, а від того, що людина торкається найболючішого спогаду.

Юй Лан не вимовив ані слова, проте пальці, що ховалися під рукавом, помітно напружилися. Він знав,  зараз пролунає щось таке, від чого краще відгородитися. Та водночас, хотів чи ні, він слухав.

Перед очима Чжаня постала картина дитинства: маленьке поселення, загублене серед полів; хатини, обвиті плющем, тиха річка, що текла за городами. Усе було звичайним того ранку, мати готувала сніданок, батько щойно повернувся з нічної варти, а він сам, семирічний хлопчик, сидів на ґанку з дерев’яною іграшкою в руках. Пташиний спів здавався безкінечним, день мав бути світлим і спокійним… але саме тому пам’ять різала особливо боляче. Бо все змінилося в одну мить.

— То був звичайний день, — тихо мовив Чжань.

Повітря стало густішим. Юй Лан ішов мовчки, але відчував, як щось у ньому теж відгукується, гірке, давнє, те, що він звик ховати за тишею та байдужістю.

Крик розірвав повітря. Він був такий пронизливий, що у Лі Чжаня залоскотало в барабанних перетинках, а серце мало не вискочило з грудей. Дитяча іграшка випала з його рук на землю, і дерев’яний звук удару об поріг здався надто гучним.

Хлопчик підняв голову  і побачив, як з темного лісу вирвалось чудовисько. Його тіло було вкрите чорними, мов вугілля, пластинами, а між ними світилися червоні тріщини, ніби розжарене каміння. Очі світилися вогнем, а у погляді  було більше ненависті, ніж він міг уявити. Кожен його подих виходив із грудей гарячою хвилею, і навіть здалеку Чжань відчув запах сірки та попелу.

— Мамо! — його крик прозвучав безсило.

Жінка встигла лише розвернутися. Важка лапа з гострими кігтями врізалася їй у груди. Її тіло підкинуло, а потім воно впало на землю із глухим ударом. Лі Чжань відчув, як у нього в животі все стиснулося в холодний вузол. Повітря відразу наповнилося запахом крові, металевим і різким.

Ноги хлопчика тремтіли так сильно, що він ледве втримався на місці. Хотів кинутися до матері, але не зміг навіть ворухнутись.

— Тікай! — пролунав голос батька. Його руки різко відштовхнули хлопчика назад, і Чжань упав на землю біля дверей. Плече вдарилося об косяк, він різко вдихнув.

Батько стояв перед ним, тримаючи простий меч. Його фігура здавалася малою й тендітною перед величезним тілом демона. Зіткнення було неминучим. Метал дзенькнув, і від удару в повітрі загриміло, наче гроза вибухнула над хатою. Демон відмахнувся лапою, відкинувши клинок убік.

— Не підходь! — знову крикнув батько, прикриваючи хлопчика собою.

Чжань бачив його спину, але руки тремтіли, коли він знову підняв меч. Ще удар. Іще. Демон рухався неквапно, наче грався, а батько бився відчайдушно, кожен раз зупиняючи його ще на мить. Маленький хлопчик відчував як груди стискало, горло пекло, а очі застилали сльози.

А потім меч остаточно  вислизнув із рук. Батько впав. Кров швидко розтікалася по землі, змішуючись із росою й чорним пилом. Чжань закричав і звук власного голосу різав йому вуха. Демон попрямував до нього. Його очі спалахнули ще яскравіше. У горлі хлопчика пересохло, він відчував, як ноги приросли до землі.  Важка лапа повільно піднялася. Тінь накрила його з головою. У цей момент він був певен: кінець настав.

А потім дзвін. Глибокий, різкий, немов удар у саме серце. Повітря затремтіло, земля під ногами задрижала, а хлопчику здалося, що сам світ на мить зупинився. Демон, який уже здіймав лапу над ним, застиг, наче його скували невидимі кайдани. Червоні очі спалахнули ще раз і потьмяніли.

І тоді він з’явився.

З диму вийшла постать. Трава лягала під його кроками, повітря наче важчало, коли він рухався вперед. На поясі світився дзвоник, і його дзвін був не просто звуком, він відгукувався в грудях Лі Чжаня, змушуючи серце калатати так сильно.

Юй Лан.

У його руці пульсувала магія, чорна, блискуча, немов рідка тінь. Вона виходила з пальців, звивалася у повітрі, як живі змії. Він підняв руку, і цей рух був схожий на наказ стихії. Вітер рвонув, і хлопчик почув, як хтось кричить, то ревів демон. Його тіло тріснуло, розсипалося шматками попелу, які розтанули в повітрі.

Для семирічного Чжаня це був не просто воїн. Це була сама смерть і спасіння в одному обличчі. Страшний, але прекрасний. Він виглядав більшим за всіх інших, вищим, сильнішим. Інші воїни теж билися, але їхні рухи губилися, зникали в хаосі. Для хлопчика існував лише він.

Юй Лан стояв серед поселення і на мить його очі зустрілися з очима хлопчика. Той вдихнув різко, немов йому не вистачило повітря. І тоді Лі  Чжань зрозумів, перед ним герой. Той, хто прийшов, коли надія вже згасла.

— Ти був схожий на бурю, яка зносить усе зло, — тепер тихо сказав Чжань, але в його голосі ще лунав подих того хлопчика. — І я… я більше нікого не бачив. Лише тебе.

Ранкове сонце поволі піднімалося над обрієм. Лан ішов попереду, але його кроки стали важчими, наче слова Чжаня торкнулися болючого.