Глава 10

Лан стояв осторонь, ніби його зовсім не стосувалася ця розмова. Руки схрещені на грудях, тінь прикривала обличчя, а погляд байдужий. Та чоловік, що дивився на нього, не бачив цієї стіни, він бачив лише те, що пам’ятав.

— Я був там… — голос зірвався, і він ковтнув повітря, ніби бракувало дихання. — Там, п’ятнадцять років тому. На полі, де земля тремтіла від крику.

Він затремтів. Його очі завмерли на Лані.

— Ти вів нас. Ми йшли за тобою… але боялися тебе так само, як і тих, хто виходив із темряви.

Його слова накотилися, як хвиля, і в голові Лана щось смикнулося. Ніч. Вогонь. Хрипкі крики, змішані з гарчанням. Демони, що рвуть плоть, і він, холодний, без  страху, без  жалю. Руки з камінням, що летить у ворога. Коріння дерев, що зривається й душить. Тіла ворогів, використані як щити. Чорна магія, яка роз’їдала небо. І він, що стоїть серед цього, ніби сам став тією безоднею, яку всі боялися.

Чоловік захлинувся словами, та все одно продовжив, ніби мусив виплюнути з себе правду:

— Ти був хитрим. Безжальним. Ти заманював їх у пастки, змушував підкорятися твоїй волі… і все ж ти йшов уперед, навіть коли ми падали поруч. Навіть коли не залишалося сил.

Лі Чжань краєм ока глянув на Лана. Він хотів побачити хоч щось, здивування, гнів, хоча б відтінок жалю. Але обличчя Лана залишалося нерухомим, немов маска. Лише тінь у зіницях потемнішала.

Всередині Лан відчував, як давній тягар знову зачіпає шрами. Йому не хотілося чути цього, не хотілося знову відчувати запах гару й крові. Він не пишався тим, що зробив, і не каявся. Це було необхідно. І все ж кожне слово різало, нагадуючи,  навіть перемога не принесла спокою.

— Але потім ти зрадив нас, — чоловік гірко засміявся, проте у його голосі більше бриніло відчаю, ніж упевненості. — Хоча я й не здивований. Ти відчув силу й захотів більшого, так?

Очі Лана звузилися. У повітрі стало відчутно важче, ніби сама темрява підступила ближче.

— А ти? — його голос звучав низько й небезпечно, немов шелест клинка, що от-от розріже тишу. — Обманював, викрадав людей. Розповідай усе. Ти ж чудово пам’ятаєш, на що я здатний.

Чоловік здригнувся. Йому здавалося, що тінь за спиною Лана ворухнулася. Він облизав пересохлі губи.

— Як ти… як ти взагалі повернувся? — вигукнув він раптово, намагаючись відштовхнути власний страх. Його очі метнулися до Чжаня. — Вони ж точно знищили! Заклинач із клану Небесного Вогню, ти… ти справді працюєш із цим демоном?

Лі Чжань зробив крок уперед, стаючи між ними.

— Досить.

Тиша впала важкою завісою. Чоловік, збитий із ритму, зблід, плечі його осіли. Руки тремтіли, і він змушено відвів погляд.

— На кого ти працюєш? — Чжань дивився напружено.

— Я… я просто хотів заробити, —випалив той, ковтаючи повітря. — Селяни такі довірливі. Легко водити їх за ніс…

Та вже за мить його очі знову, з одержимістю, повернулися до Лана.

— Але ти… ти… як він може стояти поруч із тобою після всього? Як узагалі можна довіряти тому, хто в собі  не має нічого людського?

На обличчі Лана з’явилася холодна усмішка. Він випрямився, і на мить здавалося, що постать його стала вищою

— Минуле зараз не має значення.  Скажи краще: звідки ти взяв амулет? І де ті люди, яких ти викрав?

Чоловік відчув, як йому стало важко дихати. Він затремтів, зібравшись, і нарешті видавив:

— Я… я купив його в торговця. Він продавав залишки після того, як його охорона загинула в лісі Гуйлінь. Він думав, то лише легенди, дурні байки місцевих… Я теж не вірив. Але амулет спрацював.

Він ковтнув сухо, знітившись під поглядом двох магів.

— Люди в печері неподалік, східніше від дороги, що веде в ліс.

Чжань стиснув кулаки, його очі зблиснули гнівом.

— Тобі допомагав брат Мей Юнь, так?

Чоловік хмикнув, мов намагаючись зберегти бодай крихту гідності.

— Я пообіцяв йому частину прибутку. Гроші правлять усім, заклинач. Ти ще зрозумієш, що це єдина сила, яка справді щось важить у цьому світі.

— Ти накоїв достатньо й за це відповіси, — з осудом промовив Чжань.

Чоловік лише посміхнувся, з тією зухвалістю, яка завжди з’являється, коли людина вірить, що їй уже нічого не загрожує.

— Думаєш, когось це взагалі хвилює? Світ гниє, і твої слова нічого не варті.

Лан різко випростався. Його усмішка зникла, погляд потемнів.

— Твій час минув, — промовив він

*Прим.автора 1.Ліс Гуйлінь - ліс привидів

Він простягнув руку й стиснув горло незнайомця. Той захрипів, очі розширилися від жаху, пальці безпорадно сіпалися. Чжань завмер, спостерігаючи, як темна енергія, мов чорний дим, стікала з долоні Лана й оповивала жертву. Чоловік задихнувся, тіло сіпнулося, а тоді різко обм’якло.

Лан відпустив. Полонений схилив голову на груди, важко видихнув і занурився в неприродний сон. Жодного звуку, жодної боротьби.

Чжань відчув, як у нього пересохло в роті. Він ковтнув, не зводячи очей із Лана. У легкості, з якою той змусив людину втратити свідомість, було щось величне і водночас моторошне. Ніби перед ним стояв не просто заклинач чи темний маг, а сила, яка грає чужими життями, наче піском у долонях.

— Ми йдемо до печери, — сказав Лан спокійно, ніби нічого й не сталося. Його пальці торкнулися бинтів, розкиданих на підлозі. — Допоможеш?

— Сам упораєшся, — різкіше, ніж хотів, відповів Чжань і вийшов надвір.

Юй Лан лишився всередині. Його погляд ковзнув по тканині, й тонкі стрічки ожили, немов змії, повільно обвиваючи обличчя. Легке сяйво магії підкреслило різкі риси, і на мить він став схожим на істоту не зовсім з цього світу. Потім він торкнувся Цзиньшена, темна хвиля пройшла по кімнаті, витираючи останні сліди пам’яті знепритомнілого.

Коли Лан ступив у двір, Чжань уже чекав. Він сидів навпочіпки, зосереджено малюючи паличкою на землі. Лінії складалися у візерунок, що тремтів під світлом місяця, ніби вбирав у себе темряву. Його пальці рухались надто швидко, занадто різко, ніби він гнав від себе зайві думки.