Глава 9

Сутінки тихо стікали на село, вкриваючи небо розмитими мазками багряно-сірих відтінків. Повітря було прохолодне, трішки вогке, і Лі Чжань, вдихнувши його на повні груди, відчув, як легке напруження пробігає тілом. Він ступив за поріг і впевнено рушив уперед.

Центральна площа зустріла його порожнечею. Вдень тут лунав гамір, перегукувалися голоси й пахло свіжим хлібом та димом від печей. Тепер же місце видавалося покинутим, лише вітром гойдало вивішені на жердинах шматки білизни, та ще десь у кутку поскрипувало відчинене віконце.

У цей час Юй Лан залишався в будинку, проте й не думав гаяти час. Він сидів із заплющеними очима, обличчя напружене. Тонкі рухи пальців малювали у повітрі примарні символи, що, сплітаючись, клубочилися темним сяйвом. Магія розтікалася холодними відблисками по кімнаті й виповзала назовні, даючи йому змогу «бачити» те, що ховалося за стінами.

Він бачив, як Чжань на площі діє зосереджено: розкладає інгредієнти, перевіряє порядок, звіряє деталі так, ніби кожен рух може вирішити його долю. На вустах Лана з’явилася усмішка.
«Ретельний… навіть занадто. Але це може стати у пригоді.»

Та раптом Чжань завмер. Його плечі напружилися, голова різко обернулася, прямо в той бік, звідки тягнувся погляд Лана.

«Відчув мене?» — думка на мить засвітилася у свідомості мага, і усмішка його стала трохи ширшою. «Схоже, цей хлопець справді не такий простий.»

Він відвів свою увагу від площі, скерувавши її в інший бік. Вулиці вже потонули у темряві, і крізь магічний зір він побачив чоловіка, що повертався від будинку старости. То був брат Мей Юнь. Його кроки були швидкими, рухи нервовими, мов у звіра, загнаного у пастку. Лан прищурився, намагаючись зануритися глибше в його тінь… і раптом відчув, як магічний зв’язок обривається, ніби хтось різонув його невидимим ножем.

— Чорт, — вирвалося крізь зуби. Він розплющив очі, важко вдихнувши. — Мітка витягує мої сили…

Тим часом Чжань продовжував свою роботу на площі. Він обходив будинки один за одним, стукав у двері й рівним, упевненим голосом наказував:

— Уночі залишайтеся вдома. Ніхто не виходить на вулицю.

Селяни слухали його без жодних заперечень, але в їхніх очах тремтіла тривога, наче кожне слово лише підсилювало страх. Коли з попередженнями було завершено Лі Чжань повернувся на площу й зосередився на головному завданні — захисті поселення.

Кілька тьмяних ліхтарів відганяли пітьму, відкидаючи довгі тіні на стіни хат. Лі Чжань стояв посеред площі, тримаючи в руках талісмани, шматочки паперу з виведеними чорнилом закляттями. Його рухи були точними, уважними, наче кожен символ важив більше за власне життя. Один за одним він розкладав талісмани, і ті, торкаючись землі, починали світитися зеленкуватим сяйвом.

Він глибоко вдихнув, налаштовуючи ритм дихання, й почав шепотіти слова закляття. Тихий голос зливався з шелестом вітру і поступово в повітрі згустилася енергія. Коло за колом, периметр навколо села оживав, талісмани розгоралися, наче крихітні вогники, а їхнє світло тяглося одне до одного, перепліталося невидимими нитками й витворювало щільний бар’єр.

Захист ріс у силі, темрява відступала, немов натрапила на невидимий мур. Він на мить затримав подих, перевіряючи, чи не залишилось слабких місць, чи достатньо міцною була його робота.

Коли прозвучало останнє слово закляття, навколо запанувала тиша. Лі Чжань розправив плечі, підняв голову й повільно обвів поглядом село. Бар’єр був завершений.

— Тепер залишилось лише чекати.

Він ще раз перевірив розташування талісманів, після чого з полегшенням видихнув. Лі Чжань рушив до хатини, вдивляючись у кожну тінь, наче сподівався помітити там щось приховане.

Нарешті він відчинив двері. Усередині було тихо,  Юй Лан, здавалося, навіть не ворухнувся, спокійно відпочиваючи на своєму місці.

— Готово, — тихо повідомив Чжань, змахнувши піт з чола.

— Молодець, — кивнув Юй Лан. Він розправив плечі й зручно вмостився на циновці, немов тепер від нього нічого не залежало. — Погаси світло.

Лі Чжань здивовано зиркнув на нього, але, не сперечався. Хатина потонула в напівтемряві, лише крізь віконниці пробивалося тьмяне світло віддалених ліхтарів. Він опустився поруч, намагаючись сидіти так само рівно й спокійно, як Лан.

Декілька хвилин панувала тиша. Чжань кидав схвильовані погляди то на темний двір за вікном, то на чоловіка поруч. Лан здавався занадто спокійним, навіть байдужим, так, наче очікування йому було в задоволення.

— Вгамуйся, — мовив він, не відкриваючи очей.

— Я ж нічого не роблю, — тихо обурився Чжань.

— От саме. Занадто напружено нічого не робиш, — Лан ледь всміхнувся куточком губ. — І це дратує більше за будь-який рух. Якщо щось хочеш знати, питай.

Слова зависли в темряві. Лі Чжань ковтнув повітря, перш ніж озвався:

— Як твоя рана?

— Ти знову про це, — у голосі Лана бринів ледь помітний сміх.

— Бо ти ніколи не відповідаєш прямо. Минулого разу теж сказав, що «все нормально».

Кілька секунд Лан мовчав, наче розмірковував, чи варто взагалі щось пояснювати. Потім видихнув, повільно, з втомою.

— Затягується. Крові нема. Нічого, що могло б мене зупинити, — його голос був рівний, але в глибині звучала холодна впевненість. — Я звик. Колись… такі рани навіть не рахувалися.

Чжань опустив погляд. Йому не потрібно було запитувати, що означає «колись». Перед очима виникла картина: бій проти демонів, битви, що встеляли землю тілами. І цей чоловік, який сидить поруч так спокійно, колись стояв у самому центрі того жаху.

«Ким ти був насправді?» — подумки промайнуло в нього.

Лі Чжань відчув холодний клубок у грудях. У ньому змішувалося все: страх перед тим, що бачив Юй Лан, захоплення його витримкою, й тривожне передчуття, що колись це може повторитися.

А Лан тим часом ледь помітно позіхнув і, здавалось, занурився у спокійне очікування. Та Чжань уловив, що це була лише маска. За зовнішньою байдужістю ховалася пильність,  він вічдув, як той, напівзаплющивши очі, прислухався до кожного шурхоту за стінами, відраховуючи хвилини до неминучого.