Глава 7

Юй Лан сів на камінь біля дороги, поклавши лікоть на коліно й з легкою насмішкою спостерігав за Чжанем.

— Тільки обережніше, — мовив він, нахиливши голову так, щоб тому було зручніше, — у мене дуже чутлива шкіра.

— Якби можна було, я б накрив тебе мішком і не витрачав час, — пробурмотів Чжань, дістаючи акуратно згорнуту тканину.

Він розгорнув її, підійшовши ближче, Чжань почав накладати тканину, і з кожним рухом відчував, як серце б’ється швидше. Він намагався тримати руки впевненими, майстерними, адже роки тренувань були присвячені тому, щоб він ніколи більше не виглядав безпорадним. І все ж, усередині відчувалося інше,  мов тінь із дитинства, коли він вперше побачив цього чоловіка, знову ожила в ньому.

Йому хотілося вдавати спокій, силу, навіть байдужість, так, щоб жодним чином не видати себе. Але коли теплі пальці ковзнули по щоках Лана, виправляючи складку, він відчув дивне тремтіння, ніби доторкається не до чужої шкіри, а до самої пам’яті. Усередині зашуміло щось схоже на захоплення, від якого він намагався відвернутись, приховавши його під звичною суворістю.

— Здається, ти навіть насолоджуєшся, — тихо промовив Лан, спостерігаючи за його зосередженим обличчям.

— Просто хочу, щоб виглядало правдоподібно, — відповів Чжань, не піднімаючи очей.

Він нахилився, зав’язуючи вузол збоку. Від нього тягнуло запахом смоли й свіжих трав, і Лан відчув, як теплі пальці ковзнули біля його вуха, на мить довше, ніж слід, і маг ледь відчутно здригнувся, але не відсторонився. Нарешті вузол був зав’язаний. Чжань відступив, і на його обличчі промайнула стримана гордість.

— Готово.

Юй Лан торкнувся бинтів, провів пальцями по щільно зав’язаній тканині й примружився.

— Виглядаю наче мандрівник із трагічною історією. Навіть трохи вражений твоїми здібностями.

— Просто йди за мною й не знімай їх, — коротко кинув Чжань. — Тоді враження буде ще більшим.

Лі Чжань підняв меч. Його погляд уперся в дорогу попереду, наче він намагався зазирнути далі за обрій. Юй Лан спостерігав за ним із легкою іронією, але на мить у його рисах промайнуло щось серйозне.

Коли ж Чжань озирнувся, щоб переконатися, що він іде слідом, усмішка вже знову грала на вустах Лана.

— Ну що ж, веди, — мовив він. — Я готовий підкорювати світ своїм новим образом.

Лі Чжань тяжко зітхнув, і їхні кроки повільно понесли їх у бік поселення. Золотисте сяйво вечора заливало поле, розчиняючи мандрівників у теплих відтінках.

Попереду виринали будинки, низькі, охайні, з глини та дерева, їхні дахи вкривала товста солома, що виблискувала м’яким світлом. Вузькі стежки звивалися між ними. На центральній площі самотньо височіла стара криниця з журавлем, який скрипів від кожного руху відра.

Село дихало життям. Десь лунав дитячий сміх, дзенькіт заліза об дерево, розмови, приглушені вечірньою тишею. Ті, хто працював на полі, на мить піднімали голови, проводячи їх пильними поглядами, але швидко відводили очі, вдаючи, що знову зосереджені на своїй праці.

На краю поселення була жінка з кошиком трав. Їй було близько сорока, темне волосся зібране у простий вузол, обличчя вкрите м’якими зморшками від сонця й вітру. Вона зупинилася, вдивляючись у двох прибулих. Її постава була настороженою, а поглядом наче намагалась прочитати їхні наміри ще до того, як вони заговорять. Та щойно вони підійшли ближче, в її очах майнув спокій, а губи розтяглися в полегшеній усмішці.

— Вітаю заклинача з клану Небесного Вогню! — промовила вона з відчутною радістю, навіть ступила ближче. — Я староста поселення. Ви таки відгукнулись на наш лист!

— Перепрошую?.. — Чжань зморщив брови, не одразу розуміючи сенс її слів.

— Ми писали кланам тиждень тому, — жінка стиснула кошик так, що він трохи нахилився, а з нього випала гілочка полину. — Просили допомогти. Тут оселилось Ю Їнь Лін. Воно вже забрало п’ятьох наших людей і кількох подорожніх. Ми вірили, що хтось із Небесного Вогню зможе нас врятувати.

Лан тихо нахилився до Чжаня, його губи ледь ворухнулися:

— Вони справді вірять у вас.

Погляд жінки ковзнув на нього.

— А цей юнак? Він теж заклинач?

Чжань відчув у грудях легкий неспокій, та відповів рівним голосом:

— Це мій товариш. Він був поранений у бою з демоном. Тепер подорожує зі мною, доки не відновиться.

— Ох, — вона зітхнула, і в очах з’явилось співчуття. — Мені шкода. Вам, мабуть, потрібне місце для відпочинку? Є вільний будинок, я проведу. Мене звати Лінь Чун, я староста цього поселення.

— Це було б доречно, — кивнув Чжань.

Вони рушили за нею вузькою стежкою. Кошик у руках жінки тихо шарудів травами, а над селом уже згущалися тіні вечора. В очах Лана на мить блиснуло щось насторожене, ніби тиша, що лягала на поселення, здавалася йому надто правильною.

Лінь Чун провела їх до будинку на краю площі. Люди озиралися, одні поспіхом схиляли голови, інші переглядалися між собою, шепочучи щось на вухо. Діти, що вовтузилися біля криниці, замовкли, витріщаючись на незнайомців, та за мить дорослі повернули їх до гри.

Будинок виявився невеликим, але доглянутим, товсті глиняні стіни, охайні віконниці, на мотузці сушилася білизна, біля дверей стояв важкий глиняний горщик із водою. Жінка відчинила двері й злегка відступила, запрошуючи їх жестом.

— Цей дім давно порожній, — сказала вона. — Але для ночівлі підійде.

— Дякуємо, — коротко відказав Чжань.

Коли двері за старостою зачинилися, кімнату наповнила тиша. Лан одразу опустився на циновку. Його пальці мимохідь ковзали по тканині, а в очах не було й сліду втоми.

— Що думаєш? — озвався Чжань, обходячи кімнату, перевіряючи кожен кут.

— Село налякане, — відповів Лан, не піднімаючи погляду. — Але я ще не вирішив, чи варто втручатися.

Чжань різко обернувся, його брови зійшлися.

— Ти серйозно? Люди зникають. Невже тобі байдуже?

— Абсолютно, — тихо мовив Лан, втупившись у підлогу. Та ледь помітне стискання пальців, показали, що це не вся правда.