Глава 6

Лі Чжань ішов трохи позаду, опустивши погляд у землю. Його думки блукали десь далеко, та краєм ока він уловив ледь помітний рух між деревами. Він не зупинився, лише стиснув пальці на руків’ї меча, чекаючи, як відреагує його супутник. Юй Лан різко зупинився. Чжань, не встигнувши пригальмувати, вдарився плечем йому в спину й швидко відступив назад.

— Агов, попереджа… — почав він, але слова обірвалися.

Лан різко обернувся на півоберта, простягнув руку і схопив стрілу, що летіла просто в груди Чжаню. Дерево зловісно тріснуло в його пальцях, коли він зламав стрілу навпіл.

Із тіні дерев вийшов мертвий воїн із луком. Порожні очниці блищали в місячному світлі, сухі пальці знову натягували тятиву. Не чекаючи, Лан вихопив меч із піхов Чжаня настільки швидко, що Чжань навіть не встиг зреагувати. За мить маг уже був поруч із мерцем, і клинок зі свистом розсік повітря. Кістки й чорна гниль розлетілися, тіло розпалося на шматки. Лан обтрусив меч і спокійно повернувся до Чжаня. Простягнув зброю, дивлячись із холодною іронією.

— Уважніше, — мовив він. — Вас у клані Небесного Вогню взагалі чомусь навчають?

Чжань узяв меч обережно, опустивши очі.

— Дякую, — тихо сказав він.

Усередині ж його пройняло дивне відчуття, Лан може відвертатися від людей, та все ж інстинктивно кидається рятувати. Він напружено зупинився. Повітря попереду стало важким, холодним. Чжань підняв меч, відчуваючи небезпеку ще до того, як почув. І раптом жіночий сміх. Він котився лісом, глухий, хрипкий, із демонічною насмішкою. Два блискавичні спалахи, у місячному світлі засвітилися кинджали. Вони летіли прямо на них. Чжань підняв меч і відбив удар. Метал зойкнув, іскри розсипалися в повітрі.

Із темряви, скрегочучи кістками, почали виповзати мерці. Їхні кроки глухо відлунювали серед дерев.

— Схоже, ми натрапили на поховання, — спокійно мовив Лан, ковзаючи поглядом по тінях. — Цю нежить ніхто не контролює.

Очі Лана потемніли, наче всередині них розгортався безкрайній морок. Він витягнув Цзиньшен. Тонкий, дзвінкий звук рознісся нічним лісом, і навіть листя на деревах завмерло. Мерці застигли, їхні рухи зупинились на півдорозі.

— Що ти робиш? — запитав Чжань, не опускаючи меча, але відчутно напружуючи плечі.

— Поверну їх у могили… і заберу їхню темряву, — голос Лана звучав глухо, наче крізь камінь.

Його зіниці розгорілися неприродним сяйвом, а по венах під шкірою почали пробігати чорні нитки, від яких він здригався. Тіло напружилося, пальці судомно стисли Цзиньшен так, що кісточки побіліли. З грудей вирвався важкий подих, і темна енергія вилилася назовні, немов чорне полум’я, розтікаючись по землі й обплітаючи коріння.

Він підняв руку і мертві воїни здригнулися, їхні голови рвучко сіпнулися назад, наче невидимі нитки потягли їх до землі.

— Повертайтеся… — прошепотів він. І навіть пошепки його голос змусив ніч завмерти.

Мерці похилилися вперед, їхні рухи були важкі,  а з тіл виривалася темна сутність, потоки чорноти, що засмоктувалися в Лана. Його руки тремтіли, губи побіліли від напруги, дихання ставало все збитішим. Чжань бачив, як обличчя Лана перекосилося від внутрішньої боротьби, як він стискав зуби, щоб не закричати. Темрява проникала в нього, палила зсередини, і на мить очі стали зовсім чорними.

Раптом земля під ним ніби розступилася. Тіло завмерло, голова похилилася вперед, і він провалився всередину чужих спогадів.

Спершу холод. Він різав шкіру, проникав у кістки, скував дихання. Перед ним розкрилися образи. Поле бою, кривавий сніг, крики, що вривалися у вуха. Лан відчув, як його власні пальці здригнулися, коли воїн поруч зціпив лук у руках. Постріл і чужа стріла вдарила просто в груди солдату. Серце Лана стиснулося так, ніби стрілу вцілили в нього самого. Кров на білому снігу, очі, сповнені жаху, останній подих і темрява.

Інший спогад вихопив його з цього болю, важке дихання, крики битви, меч у чужих руках. Тіло цього воїна хиталося, смерть дихала йому в потилицю. Лан бачив демона, що добивав його, і відчував, як власні руки стискаються, намагаючись зупинити невідворотне. Образи зливалися в чорний вир, шматки чужих смертей, біль і відчай тонули в ріці темряви.

З великим зусиллям Лан розірвав цей потік і розплющив очі. Його тіло хитнулося. Перед ним знову був нічний ліс, мерці вже поверталися в землю, їхні кістки зникали..

У повітрі ще довго тягнулася важка, невидима енергія. Лан відчував, як ті спогади, що він щойно поглинув, не відпускають його. Вони жили всередині нього, біль, страх, останні подихи чужих душ. Кожен вдих давався важче, немов він втягав у себе отруйний газ. Серце билося швидше, голова похилилася, а руки ледве здригнулися.

— Вони більше не повстануть, — сказав він, і в голосі, попри звичну холодність, прозвучала хрипота, яку він намагався сховати.

Чжань мовчки стежив за ним. Він бачив, як Лан напружено тримався, наче приховуючи боротьбу, і відчув неприємний сором, поряд із ним він сам здавався надто слабким.

«Навіть темрява слухається його… а я тільки й можу, що дивитися.»

Лан різко видихнув, скинув із плечей невидимий тягар і вдав, ніби нічого не сталося.

— Схоже, я знову нас врятував, — кинув він легковажно.

Чжань опустив меч, але брови його все ще були насуплені.

— Ти поводишся так, ніби це для тебе нічого не вартує… — пробурмотів він. — Хоча ціна, схоже, є.

— Ну, — Лан знизав плечима, нахилившись, щоб підняти з землі суху гілку, — я теж не байдикував ці п’ятнадцять років.

Вони рушили далі стежкою крізь сутінки. Тиша між ними ставала обтяжливою. Лан, відчуваючи це, раптом посміхнувся краєм губ, ніби вирішив навмисно перевести розмову в інший бік:

— До речі, там, у потойбіччі, мені навіть більше подобалося.

— Що? — Чжань здивовано повернув голову.

— Справді, — Лан усміхнувся вже ширше. — Я навіть подружився з одним демоном, і ми якось прокралися на небеса, щоб викрасти вино. Ходили чутки, що воно неймовірного смаку. От я й вирішив перевірити. Чесно? Виявилося, що чутки не брешуть.