Глава 5

Ранок ще тільки огортав світ. Сіра мла тягнулась між стовбурами, птахи співали уривками, ніби теж вагаючись. Юй Лан ішов попереду, мовчазний, і кожен його крок віддавався у тиші.

— Те дзеркало в поселенні… — нарешті озвався Чжань. Його голос розрізав ранковий серпанок, але був тихим, трохи нерішучим. — Я думав, вони мали захищати людей. А воно… стало пасткою.

Лан спинився. У його очах промайнув відблиск тривоги, яку він швидко сховав.

— Для захисту їх і створювали, — сказав він спокійно.

Лі Чжань глянув на нього пильно.

— І ти справді ніколи не думав, що їх можна обернути проти тих, кого вони мали оберігати?

Лан відвів погляд у туман, наче шукав там відповідь.

— Думав, — визнав після паузи. — Просто хотів вірити, що люди будуть мудрішими.

Він повернувся до Чжаня, губи скривила гірка усмішка.

— П’ятнадцять років тому я не бачив далі, ніж сьогоднішній день. Коли створював дзеркала загублених душ, я робив це для заклиначів, таких, як ти. Щоби ви мали інструмент, коли всі інші шляхи закриті.

— То як тобі взагалі прийшла ця ідея? — Чжань нахилив голову, не зводячи з нього погляду.

Лан затримав подих, немов згадка про це ще пекла.

— Коли ми бились колись, я бачив, як тінь демона втікає через уламок розбитого дзеркала, — сказав він повільно. — Він ніби шукaв щілину, щоб виповзти. Те, що я побачив, не було випадковістю, це підказало мені ідею. Якщо дзеркальний уламок може стати дверима, значить можна зробити з нього пастку. Потрібно було лиш правильно закрити вихід і коли всередині опиниться те, що ловиш, затиснути й вхід.

— Але хтось… — Лі Чжань ковтнув, — хтось свідомо переповнив те дзеркало, так?

— Саме так, — тихо відповів Лан. — І тепер маємо те, що маємо.

— Що ти збираєшся робити далі? — Чжань не відривав погляду від мага.

— Візьму на себе наслідки, — відповів Лан спокійно. — Я створив дзеркала з добрими намірами, але саме вони стали причиною хаосу. І через цей хаос мене витягли назад у світ. Тож тепер доведеться знайти того, хто смикає за нитки.

Вони рушили стежкою далі. Світанкове світло розливалося між деревами, розчиняючи туман. Стежка зникла, але Лан йшов упевнено, наче ліс знав його краще за будь-яку карту. Він зупинявся, нахиляючись до трави, зривав дикий часник, квіти камелії, полин.

Чжань спостерігав із подивом.

— Усе це можна купити висушеним у місті, — кинув він нарешті.

Лан глянув на нього через плече.

— Куплене не розкаже, де воно росло, — мовив спокійно. — У лісі чи на могилі. А коли збираєш сам, знаєш, що тримаєш у руках. І…

Він легенько потер пальцями листя полину.

 — Є певне задоволення в тому, щоб торкатись живого.

Його слова збентежили Чжаня. У пам’яті він носив образ мага з останнього дня його життя: суворого, неприступного, сповненого гніву. Цей же чоловік здавався безтурботним. І від того ще небезпечнішим.

— То що зараз відбувається у світі? — запитав Лан, обережно обриваючи ще кілька листків. — Наскільки все погано, що ви вирішили повернути мене?

Чжань затримав подих, ніби йому було важко почати.

— Після твоєї смерті всі зітхнули з полегшенням. Люди вирішили, що тепер вони в безпеці. Довірились кланам, підтримали нового імператора. І певний час справді було спокійно.

Лан лише ледь підняв брову.

— І що далі?

— Далі клани отримували дедалі більше влади, — сказав Чжань, уникаючи його погляду. — Почесті, права… більше, ніж їм колись належало.

— Не дивно, — сухо відказав Лан. — Ти ж теж скористався цим. Хіба не задоволений?

Чжань зітхнув, і в його голосі бринів біль.

— Спершу був. Але все перейшло межу. Я не раз думав, чи правильно зробили, коли засудили тебе. Зараз клани гризуться навіть між собою за те, кому дістанеться більше. А демони… — він замовк, опустивши погляд і стиснувши кулаки — Вони повернулися. Вже рік як їхні напади не припиняються. І ніхто не був готовий. А ті місця, що так і не очистили після війни… Краще взагалі не згадувати, що там коїться.

— То в тобі прокинулось відчуття справедливості? — Лан різко озирнувся, у його голосі не було ані гніву, ані здивування, лише холодна іронія.

— Просто так тривати не може, — відказав Лі Чжань, і очі його на мить спалахнули гнівом. — Вони перегризуть один одного, а страждатимуть усі. Я бачив війну з демонами, я пам’ятаю…

Віг зупинився, проковтнувши слова.

 — Моєї сім’ї більше немає саме через неї.

Він відвернувся, вдивляючись у залиту вранішнім світлом галявину.

— Після того, як завершу свою справу, я піду назад, у потойбіччя, — спокійно мовив Лан, збираючи сухі гілки для вогнища. — Мені байдуже, що буде з імперією.

— Так, я пам’ятаю, — коротко відповів Чжань. Його голос знову став сухим. — Піду наловлю риби.

Він рушив до річки, що дзюркотіла неподалік. Вода була чиста, прозора, і, окрім тремтливих духів, у ній ще ворушилися сріблясті тіні риб. Чжань схилився над гладдю, і у відображенні побачив власні втомлені очі. Видихнув важко, наче намагався випустити разом із повітрям і ті думки, що роз’їдали його зсередини.

Він простягнув руку у воду, зосередив у ній силу, і поверхня завирувала. Риба почала тягнутися ближче, мов її кликали на невидимий бенкет. В наступну мить  з пальців зірвався імпульс. Вода спалахнула, і кілька рибин сплили догори, сяючи лускою під сонцем.

Чжань витяг здобич, п’ять блискучих тіл, і рушив назад. Сонце вже стояло високо, літо повнило повітря теплом. У лісі було легше йти,  густі крони відсікали світло, але біля річки буйна рослинність тягнулася вище, огортаючи все зеленими стінами.

Коли він повернувся на галявину, Лан вже чекав. Сонячні промені ледь пробивались крізь густе листя, сипались на землю золотими плямами. У повітрі стояв запах диму й трав, які приглушував легкий вітерець.

Юй Лан сидів під деревом, схрестивши ноги, заплющені очі видавали чи то сон, чи медитацію. Його спина була розслаблена, руки спокійно лежали на колінах. Перед ним рівно горіло багаття, потріскуючи й кидаючи червоні відблиски на його обличчя. На землі поруч лежали великі листки й молоді гілки, імпровізоване сидіння. У невеликій ямці, вистеленій мохом, світилися ягоди, зібрані дбайливою рукою.