Глава 4

Юй Лан заплющив очі на мить, ніби намагаючись заглушити тінь давнього болю. Коли знову відкрив, у його погляді вже не було ані спогадів, ані сумнівів, тільки холодна рішучість.

— Моя помилка, — кинув він хрипко, стискаючи дзвоник.

Демон розростався просто на очах. Його тіло здавалося складеним із диму й обвугленої броні, крізь яку пробивалися багряні тріщини. Кожен його подих випускав язики чорного вогню. Лі Чжань відчув, як груди стискає, а меч у руках стає дивно важким, істота пожирала силу довкола, витягувала саму енергію простору.

Демон заревів, і звук змусив стіни здригнутися. Чжань зробив крок уперед, намагаючись приборкати тремтіння м’язів.

— Відчуваєш цей тиск? — крикнув він, стискаючи руків’я.

— Відчуваю, — відповів Лан —Але таке сміття мені не ворог.

Монстр рвонув уперед, рухаючись важко, але неймовірно швидко для свого розміру. Чжань устиг ухилитися, кігті розсікли повітря біля його плеча, і від удару з кам’яної підлоги вилетів шматок плитки. Він перевів подих і пірнув убік, меч спалахнув світлом, розтинаючи чорну луску на лапі демона.

В ту ж мить Юй Лан простягнув руки, і темрява зірвалася з його долонь, мов удав, охоплюючи тулуб створіння. Силове кільце стискало демона, тримаючи його на місці, але монстр з ревом рвав пута, і з кожним поштовхом підлога вкривалася тріщинами.

Лі Чжань кинувся вперед, але демон встиг обернутися й вдарив хвостом. Удар відкинув його назад, юнак зі скреготом ковзнув по плитах, намагаючись втримати рівновагу. Рука здригнулася від болю, та він відразу піднявся, стискаючи меч ще міцніше.

Тоді Лан підняв дзвоник. Дзвін різонув по залу, пронизливий і глибокий. Храм наче наповнився вібрацією. Демон завмер, похитнувшись, його рев захлинувся.

— Зараз! — крикнув Лан.

Чжань кинувся вперед усією силою, серце калатало, дихання палило груди. Меч спалахнув, і клинок врізався в розпечену тріщину на грудях демона, туди, де билася темна пульсація. Водночас Юй Лан зімкнув руки, і з його долонь вирвалася хвиля темної магії, накривши створіння зсередини. . Клинок і магія злилися. Створіння завило. Його тіло розірвалося, немов розбите дзеркало, уламки тіней розсипалися чорним попелом, а повітря звільнилося від тиску.

Лі Чжань тяжко дихав, відчуваючи, як руки гудуть від напруги. Лан стояв рівно, але його подих був трохи збитий, а збоку на одязі виднівся розрив, пазур таки зачепив його. Він не подав вигляду, проте пальці на мить стиснули тканину.

Лан відкинув пасмо волосся за плече. Рух був розслаблений,  ніби щойно він не бився з демоном, а просто розминався. Його погляд ковзнув по Лі Чжаню.

— Якби я був сам, закінчив би швидше, — сказав він, спокійно оглядаючи уламки дзеркала.— Вони підживлювалися від цієї мерзенної енергії.

— Швидше? —буркнув Чжань, стискаючи руків’я меча. — Ти ж сам на мить завмер. Якби не я, демон би прошив тебе наскрізь. За тобою ще й нагляд потрібен.

Лан примружився, і його усмішка стала ледь помітною.

— А ти впевнений, що це ти за мною стежив?

Лі Чжань збирався відповісти різко, але раптом у пам’яті спливло відчуття, яке він намагався ігнорувати під час бою, немов хтось справді спостерігав. І темрява, що рвалася від Лана, вражала ворогів небезпечно близько до нього, але жодного разу не зачепила. На мить йому стало не по собі, чи то інтуїція підказувала правду, чи то це просто втома й розжарене повітря храму грали з його думками.

Він насупився, прикривши розгубленість коротким зітханням, і заходився ретельно витирати меч, наче в цій механічній дії можна було заховати внутрішній неспокій. Проте в очах його на мить промайнуло щось інше, визнання того, що Лан справді повернувся.

Дзеркало на вівтарі знову здригнулося, і темний відблиск пробіг його тріщинами. Лан підняв руку. Його долоню охопило чорне світло, й одним різким жестом він розніс артефакт на друзки. Храм здригнувся, повітря затріщало, а тоді все стихло. Залишилася лише тиша й відлуння їхнього важкого дихання.

— Це дзеркало забутих душ сюди хтось навмисно притягнув, — тихо сказав Чжань, вдивляючись у уламки. — Для простого поселення воно занадто дороге. У них немає причин тримати такий артефакт.

— Хм, — задумливо мовив Лан, нахиливши голову. — Не думав, що мої винаходи колись використовуватимуть для подібних речей.

Він коротко зітхнув і додав, уже з тією самою холодною відстороненістю:

— Що ж… дякую за компанію. Час прощатись.

У його руці знову з’явився Цзиньшен. Лан підняв його легко, але в тому жесті було щось загрозливе. Повітря довкола ніби знову стало важчим, відчутно загуділо від магії.

Лі Чжань мимоволі зробив крок назад, та швидко зібрався.

— Зачекай, — кинув він швидше, ніж він устиг подумати. —Я можу стати тобі корисним.

Лан завмер. Потім ледь повернув голову, і його усмішка знову торкнулася губ, але очі лишалися холодними.

— Справді? — тихо спитав він, немов справді зацікавлений, але погляд його світився тим холодним вогнем, у якому важко було відрізнити цікавість від загрози. — І чим же?

Лі Чжань повільно сховав клинок у піхви.

— Тобі було б корисно почути, що відбувалося в імперії останнім часом, — промовив він спокійно. — Я можу провести тебе в місто. І якщо знову втратиш контроль, буду поруч.

Юй Лан поглянув на нього холодними очима.

— А яка користь тобі від цього?

— Хтось має наглядати, аби ти не залишив після себе самі руїни, — відповів Чжань. — А ще… можливо, імперія знову потребує твоєї сили.

У кутах вуст Лана з’явилася ледь помітна усмішка, але в ній не було тепла.

— Забув? Для них я зрадник. Той, кого відцуралися всі.

Чжань не відвів погляду.

— Я не знаю всіх подробиць того, що сталося. Але щойно ти захистив мене. І відпустив душі. Хіба цього замало, щоб почати знову?

Повисла тиша. Лан трохи нахилив голову вбік, ніби випробовуючи його. Його голос був тихим: