Глава 3

Юй Лан повільно закінчив ритуал і підняв погляд. Очі його зустрілися з очима Лі Чжаня, і в них не було ані тривоги, ані поспіху, наче сам світ для нього щойно зупинився.

— Складне питання, — мовив він спокійно, — я б радше забув усе це й ніколи більше не повертався.

Він зробив крок уперед. Ззаду почулося тихе шурхотіння, немов хтось пробіг по попелу. Повітря наповнив важкий, задушливий запах сірки. Чжань напружився, щось темне й швидке наближалося, та він свідомо не озирнувся, ніби хотів перевірити,  що зробить Лан.

— Я власними очима бачив, як ти загинув, — вирвалось у нього. Голос зрадницьки здригнувся.

На мить у погляді Лана з’явилася тінь, ніби спалах далекого болю. Але вже наступної секунди він легенько знизав плечима й відвів очі.

— Отже, ти знаєш про мене більше, ніж я сам, — відповів він, кутики губ скривилися в усмішці. — Люди дивовижно охоче пам’ятають чужі смерті.

Чжань відчув, як серце стискається в грудях. Усі його настанови кричали: «Вбий темного мага!», та рука не слухалася.

І тут удар. Земля під ногами здригнулася, з руїн вискочила потвора, демон, вкритий чорними жилами, з пащею, повною іклів, і очима, що горіли червоним вогнем. Він мчав на них, від його руху здіймався попіл і летіли уламки. Повітря наповнилося ревом, мов би сама ненависть набула тіла.

Чжань автоматично підняв меч, але не встиг навіть зробити крок. Лан уже стояв перед ним. Його рух був настільки швидкий, що Чжань лише відчув різкий порив вітру.

Демон зупинився в кількох кроках, потім різко зірвався вгору, завис у повітрі й корчився, мов лялька на нитках. Його кігті дряпали порожнечу, рев виривався з пащі, та звук лунав глухо, немов у нього відібрали голос.

Лан глянув на нього з легким здивуванням, наче на комаху, що нахабно сіла на руку.

— Ми тут розмовляємо, — сказав він тихо, з іронією. — Переривати неввічливо.

Його пальці ледь ворухнулися, і з них зірвалася темна хвиля. Вона увійшла в тіло демона, і той закричав беззвучно. За мить його плоть розсипалася в чорний попіл, який вітер поніс у ніч.

Лан відкинув голову назад і глибоко вдихнув, немов після фізичного напруження, а тоді знову повернувся до Чжаня, спокійний, наче тільки що позбувся настирливого шуму.

— Тут є сильна темна магія, — тихо кинув Лан, прижмуривши очі. Він дивився не стільки на руїни навколо, скільки на самого Чжаня, немов оцінюючи, як той тримається в цій атмосфері. — Раджу не відходити надто далеко. Інакше доведеться шукати тебе по шматках.

Він промовив це так буденно, ніби говорив про дощ чи зміну вітру. Чжаня ж слова пронизали, як невидимі голки. Відчуття було таке, що перед ним не ворог, а хижак, котрий розважається спостереженням за здобиччю.

— Ти, як для представника клану Небесного вогню, надто повільний, — додав Лан з легкою, ледачою усмішкою, що швидше дратувала, ніж лякала.

Чжань ще дужче стиснув руків’я меча, відчуваючи, як піт виступає на долонях. У голові дзвеніло лише одне: «Він мав бути мертвий». А замість цього він стояв тут живий, спокійний, навіть смів насміхатись.

— Це ти вбив тут усіх? — нарешті запитав Чжань.

Лан злегка підняв брови.

— Я, звісно, підозрював, що вам розповідатимуть казки про мою «жахливість». Але щоб настільки? Повір, юначе, мені не настільки бракує  справ, — мовив він, нахиляючи голову набік.

Юй Лан  кивнув у бік тіл, що лежали навколо.

— Ці люди мертві вже давно. Я з’явився тут не більше години тому. То скажи мені чи справді я встиг би все це зробити? — його голос бринів іронією.

Чжань зробив крок уперед, меч трохи здригнувся в його руці.

— Ти просто граєшся. Хочеш потягнути час, перш ніж убити мене.

Лан закотив очі й відвернувся, зітхнувши так демонстративно, що Чжаню стало не по собі.

— І це все, що зміг народити твій розум? — пробурмотів він з жалем. — Ну який же йолоп мені трапився.

Його погляд ковзнув по юнакові, холодний і байдужий, наче оцінював не людину, а дитину з дерев’яним мечем.

— Я щойно врятував твою шию від демона. Може, замість вигадок ти бодай «дякую» скажеш?

Його усмішка розчинилася, а голос знову став відстороненим.

— І не тіш себе ілюзією, я не вважаю тебе загрозою.

Лан відвернувся, даючи зрозуміти, що розмова для нього завершена. Його спина здавалася мовчазною, недосяжною і байдужою  стіною .Лі Чжань стояв нерухомо, мов прикований, не знаючи, що робити. Його навчали діяти швидко й рішуче, але зараз він лише дивився, як постать темного мага віддаляється в сутінках.

Стиснувши зуби, він нарешті вигукнув:

— Куди ти йдеш? Я повинен відвести тебе в клан Небесного Вогню!

Лан обернувся повільно, з легким усміхом, ніби йому розповіли старий жарт, який давно втратив сенс, адже його розповідали вкотре.

— Йду з’ясувати, чому ця земля досі стогне від темної енергії, — сказав він спокійно. — Хочеш, спробуй завадити. Хоча сам розумієш, у нас з тобою різні магічні категорії.

Він підморгнув, немов старому приятелю, і знову рушив уперед. Чжань на мить розгубився, але всередині відчув, як страх дивним чином переплітається з цікавістю.

— Я піду з тобою, — несподівано навіть для себе вигукнув він і поспішив наздогнати.

Лан кинув на нього короткий погляд через плече, наче оцінював нову іграшку.

— Як тебе звати?

— Лі Чжань, — відповів юнак, ковтаючи хвилювання. Йому здавалося, що крокує крізь сон, у якому легенда з минулого і той кого він колись бачив не більше двох разів за життя ще будучи дитиною,  раптом ожила й іде поруч.

— Лі Чжань… — Лан ніби смакував його ім’я, затягуючи паузу. — І невже в тебе немає важливіших справ, ніж бігати за тим, кого в твоїх книгах називають лихом? Чи ти не надто хвилюєшся, що я можу вирішити перевірити твою витривалість?

Чжань підняв голову, намагаючись надати голосу твердості:

— Якщо б ти хотів мене вбити, ти вже зробив би це. І я не збираюся відпускати тебе.