Глава 1

Місто Іньшу розкинулося на берегах тихоплинної річки, що, звиваючись, несе свої води на південь. Кожного ранку сонце освітлює черепичні дахи, прикрашені різьбленими фігурами духів-захисників, що пильно вдивляються в обрій, оберігаючи мирне життя міста. Тутешні мешканці носять легкі шовкові *ханьфу, що переливаються під світлом, і рухаються в розміреному, врівноваженому ритмі.

На ринковій площі Іньшу пахне смаженим рисом, свіжим чаєм та різноманітними прянощами, які  привезли купці з далеких земель. Люди обмінюються теплими поглядами й живими розмовами. Крамарі торгуються, навперебій вигукуючи ціни на тонку кераміку, витончені прикраси та старовинні сувої з молитвами й заклинаннями. Діти бігають вулицями, граючись у тіні храму, де заклиначі медитують, укриті від світу під гіллям древнього дерева.

Мудреці в храмових садах навчають юнаків і дівчат давніх мистецтв: як зберігати гармонію тіла і душі, як поважати традиції, та головне, як спокій і рівновага можуть бути найбільшою силою. Тихий шурхіт старих сувоїв під час навчань перемішується з легким дзвоном дзвонів, що лунають віддаленими відгомонами, нагадуючи про те, що мир може тривати лише там, де є віра й оберіг предків. Проте, всього за декілька днів ходи на північ від Іньшу, серед пагорбів і лісів, дещо змінилося.

Близько чотирьох днів тому  тут було невелике  поселення, та все ж живе і сповнене радості. Селяни займалися полями, дбали про родини, молилися на світанку, вдивляючись у далекі вершини гір, де за легендами мешкають захисники їхнього світу. Але тепер від селища залишилися тільки зруйновані стіни та обвуглені залишки колись міцних дахів. Після нападу демонів земля тут втратила свій колишній спокій. Темна аура оповила покинуті вулиці, а вночі вітер тихо свистить крізь зруйновані балки, наче оплакує те, що колись було.

Попіл застиг у тріщинках каміння, і в цьому сивому порошку мовби збереглися сліди тих, хто ще зовсім недавно жив тут. Жоден звук живого світу не долинає до цих залишків, і лише місяць відбивається у мертвій воді річки, яка, наче мовчазний свідок, продовжує свій шлях, не зважаючи на смерть і руїну. Кілька загублених рибальських човнів стоять на березі, обвуглені, порожні, ніби приготовані для останньої подорожі в інший світ. Чутно лише крики воронів, що злетілись на банкет з трупів.

Уцілілий будинок дихав тишею й гниллю. Всередині було так темно, що навіть місячні промені, які просочувались крізь щілини, виглядали крихкими й тьмяними. На потрісканих дошках підлоги виблискували руни, вирізьблені тремтячими дитячими руками. Коло світилося приглушеним сяйвом. Кров, що просочилася в пори дерева, вже почорніла, але вперто віддавала тепло.

Мянь стояла на краю кола, тримаючи старовинний сувій. Її пальці тремтіли, але очі дивилися прямо. Юнь затиснув у долоні маленький дзвоник,  метал холодив його шкіру, а від напруги пальці блідли, ніби кісточки хотіли вирватися назовні.

— Мянь… а якщо це не спрацює? — він озвався пошепки, ніби боявся розбудити саму темряву.

Дівчинка заплющила очі. Перед нею знову виринув підвал, затхле повітря, сирі стіни, стукіт їхніх сердець, що зливався з криками нагорі. Ті крики враз обірвались, і лише запах гарячої крові пробився крізь щілини до них.

— У нас більше немає нікого, — сказала вона, стискаючи сувій. — Демони знищили все. Заклиначі нас кинули. Якщо є хоч один шанс повернути його… ми мусимо спробувати.

Юнь кліпнув, ніби намагався стримати сльози.

— А він… правда прийде?

Слова, які вони обидва чули ще від дорослих, прозвучали у тиші, мов відлуння:
«Він виборов нам життя. Якби він був поруч, усе було б інакше».

Мянь схилилася до брата, її голос став м’яким

— Він прийде. Ми його покличемо.

Юнь кивнув і підніс дзвоник. Метал задзеленчав тонко й різко, звук пройшов крізь стіни. Свічки в кутках здригнулися, тіні загойдалися по стінах. Повітря пахло воском, залізом і сирістю.

Мянь розгорнула сувій і почала читати. Голос її звучав низько, ніби належав комусь дорослому, і в ньому бриніло щось відчайдушне:

— Духи небесні й земні, демони й тіні, почуйте нас! Ми приносимо жертву, аби знову відкрити дорогу тому, хто має виправити несправедливість!

Мянь перевела погляд на брата. У темних очах Юня стояв страх, але він не відступив, тільки злегка кивнув, немов погоджувався зробити крок у прірву. У його тремтячих руках лежав дзвіночок Цзиньшен. Він знову торкнувся язичка, і тонкий передзвін прорізав повітря.

Полум’я свічок здригнулося, а тоді закрутилося в химерному танку. Тіні на стінах заворушилися, стали довшими, живими. Мянь витягла з-за пояса кинджал. Метал блиснув холодом. Вона рішуче розітнула долоню, гаряча кров бризнула й повільно крапала в центр кола.

— Ми приносимо наші душі… як дар, що розірве межі, — її голос тремтів. — Нехай відкриється шлях між живими та мертвими!

Юнь ковтнув, але повторив її рух. Лезо лишило рубець, і його кров з’єдналася з кров’ю сестри. Відразу ж підлога затремтіла, спершу ледь чутно, а тоді сильніше, наче будинок зітхав усім тілом. Повітря стало густим, наче смола.

Тіні в кутках розправилися, закрутилися спіралями, і в їхніх вигинах чулося відлуння дитячого шепоту, плачу, крику. Місячне світло згасло, стало сірим, мертвим. Над будинком запала така темрява, що навіть зорі зникли.

Мянь піднесла закривавлену долоню догори й вигукнула:

— Юй Лане! Чуєш нас? Ми кличемо тебе! Прийди… і здійсни нашу волю!

Голос її розлетівся, множився, лунав водночас з усіх боків,  ніби самі стіни, підлога й ніч повторювали його.

Темрява згустилася. Спершу це була лише тінь, розмита й безформна, але поступово вона набувала силуету. Важкі обриси ставали чіткішими, а там, де мала бути людська шкіра, проступало бліде світло, наче його вирвали зі сну, якому не було кінця. Обличчя ще не мало виразних рис, та в ньому вже читалася втома й смуток, ніби його підняли з дна небуття. Останній дзвін Цзиньшен рознісся кімнатою й обірвався. Свічки тремтіли й догорали, залишаючи після себе запах воску та гіркого диму.