Глава 7

Юліан

Підлітаю до Жасміни.

— У тебе проблеми, пацан?

Мене аж вивертає від злості. Докладаю максимально зусиль, щоб не вхопити цього нахабного цуцика за барки і не розквасити йому ніс.

— Руки прибери від дівчини! — захищаю собою Жасміну, стаю впритул до пацана. — Або пожалкуєш, — погрожую.

— Він вже йде. Бувай, Колю!

Не знаю що він говорив Жасміні, але вона дуже засмучена. Крім того, цей гівнюк простягав до неї руки. Так і хочеться йому врізати. Гнів вирує в мені з шаленою силою, але я не дам йому вихід. Хіба що цей шмаркач мене спровокує. Але він слухається Жасміну і йде геть.

Одразу кидаюсь до неї.

— Що він тобі наговорив? Чого чіплявся? — стискаю її за плечі.

Але замість відповіді вона починає плакати. Чорт! Я реально перегнув. Не треба було так грізно з нею розмовляти.

— Господи, Малятко, — м'якшаю, обіймаю її. Почуваю себе останнім придурком. — Я його прикінчу! — злісно ціджу. Мені бісить ця вся ситуація.

— Це не через нього.

Ага. Так я і повірив. Але докопуватися до істинної причини не збираюся. Ми тільки помирились. Навіщо усугубляти ситуацію? Нехай вона заспокоїться, а потім сама розповість, що тут сталося.

— Ходімо, тобі треба заспокоїтися. Вип'єш чаю і стане легше.

Обіймаю за тендітні плечі і так заходимо в ресторан. Байдуже, що на мене дивляться підлеглі. Заводжу Жасміну в кабінет.

— Ти в нормі? — питаю, щоб переконатись чи можна залишити її саму.

— Так, — киває.

— Знімай курточку, я зараз, — виходжу і йду на бар.

Я ще досі злющий на того підсвинка. Добре, що він звалив не відкривши рота. Йому однозначно подобається Жасміна. Зрозумів це по палкому погляду і без її пояснень. Ревнощі ніколи не були хорошим супутником закоханих. Варто піддатися їм і ти однозначно нарубаєш дров. Гадаю, що так і вийшло у Жасміни з тим хлопцем.

Зрозуміти, як привернути увагу дівчини, яка тобі дійсно подобається, не всім підвладно. Це набагато складніше, ніж зустріти самотню й знуджену в барі даму, яка сама у пошуках пригод на вечір.

Легше переконати дівчину, яка тебе ніколи в очі не бачила, провести з тобою час віч-на-віч, ніж домовитися про побачення з тією, на яку ти запав.

Бо ти завжди боїшся налажати, боїшся схибити, зробити щось не так. І хоча ти поводиш себе упевнено і беззаперечно, в глибині душі тебе гризе маленька тварючка під назвою сумніви.

Забираю чашку з гарячим чаєм і повертаюся до Жасміни. Вона вже не плаче, але має дуже стурбований вигляд.

— Ось твій чай, Малятко. Твій улюблений, чорний, з цукром та лимоном.

Бере чашку з моїх рук і одразу робить великий ковток. Навіть не дмухає, хоча чай залитий окропом. У підсумку обпікає собі піднебіння. Спостерігаю за нею. Що не так?

— Сонечко, ти якась задумана, — забираю чашку з її рук. Підходжу ближче, обіймаю струнку талію. — Що сталося? Тебе той пацан образив?

Але розмова робить крутий віраж, бо наступне питання неабияк дивує.

— Ти мене соромишся?

— З чого ти взяла?

Що за нафіг? Чому раптом такі запитання?

— Бо таких, як я, навряд чи зустрінеш у твоєму колі друзів, — ховає погляд.

А-а-а, ясно. Той Коля проїхав їй по вухах. Інакше не може бути. Як ще пояснити таку різку зміну настрою і появу подібних підозр? Придушив би гада! Мене дратує, що Жасміну так легко обдурити і посіяти сумніви в її чистому серці. Хлопець розраховував, що між нами виникне конфлікт? Дурне створіння! Навішав дівчині три мішки локшини на вуха. Але мене не спровокуєш. Вчора у нас мало бути побачення. Але через Ольгу все полетіло шкереберть. Склалася крайнє неприємна ситуація і як тільки ми налагодили стосунки, з’явився пацан зі своїми приколами.

— Я залюбки проведу вечір з тобою, байдуже де. Обирай сама.

— Мені подобається ідея з рестораном, — шепоче сором'язливо.

— Ввечері у нас побачення в одному найвідомішому ресторані міста. Сподіваюся, це розвіє твої сумніви щодо мене?

— Вибач.

— Подивись на мене, — вимагаю. Наші погляди зустрічаються. — Ти така юна і наївна дівчинка. Моя дівчинка, — беру красиве личко в руки і цілую такі солодкі вуста.

Емоції вирують в тілі, розумі, серці. Хочеться її з’їсти, настільки її губки солодки й апетитні. Притискаю її до себе, захоплюю дівочі вуста. Маленька стогне мені в рот і я божеволію.

Так, треба знизити обороти. Мій самоконтроль починає слабшати.

— Яка ти запальна, — шепочу. Докладаю титанічних зусиль приструнити бажання. — Сонечко, нам треба пригальмувати. Ти про чай забула, — нагадую.

— Поцілунок мені подобається більше, ніж чай, — маленька грайливо всміхається й це відразу знаходить відгук у моєму збудженому тілі.

Ох, чорт! Моє лібідо зараз проб’є стелю!

Але на її обличчі з’являється смуток, а погляд затягує печаль.

— Жасміно? Ти чого задумалась?

— Я… Я не готова. У мене нічого одягнути в такий заклад, — бурмоче.

— Малятко, це не проблема. Допивай чай і поїхали. Придбаємо тобі щось класне!

Її зніченість й сором’язливість така мила. Розгубилась, що не має відповідного одягу. Ольга далеко не така. У неї й натяку немає на поведінку Жасміни. Моя колишня поводила себе так, наче їй усі винні. Не цуралась вимагати подарунки. Усі забаганки мали бути виконані. І у разі відмови починалися скиглення і ниття. Все-таки добивалася свого. Як вона мене діставала цим останні місяці. Слів немає. Але зараз Ольга залишилась у минулому і життя стає яскравішим, бо поряд зі мною є та, заради якої хочеться всміхатися. Бо я вже почав забувати, як це.

Везу свою дівчинку в найпрестижніший район нашого міста. Гламурні красуні, на кшталт Ольги, щодня витрачають тут тисячі гривень на брендовий одяг, взуття, косметику і парфуми. Сам не раз чекав кілька годин поки моя колишня натішиться шопінгом. Для неї це було своєрідним ритуалом при поганому настрої або коли було скучно.