Глава 6

Жасміна

Виходжу з ресторану у пречудовому настрої. Ми з Юліаном помирились і це гріє мені душу. Він такий…такий класний! Влаштував проходження практики у своєму ресторані цілій групі! А все заради мене.

— Слухай, якби ми не були подругами, я б тобі вже заздрила, — жартує Леся і замотує свій чорний шарф навколо шиї.

— Як добре, що ми подруги, — кажу з усмішкою на вустах і обіймаю її. — Я й подумати не могла, що заради мене Юліан прокрутить таку справу! — захоплено шепочу, бо не хочу бути підслуханою. Поруч стоять дівчата з моєї групи і активно щось обговорюють. — Як йому вдалося умовити декана?

— Ти забула, хто він? — Леся підіймає брови і дивиться на мене з подивом. — У нього грошей кури не клюють.

— Я ніколи не приділяла особливого значення його статусу і статкам. Для мене він…, — стинаю плечима, — просто Юліан.

— Ти проста, як двері, — сміється Леся. — Гаразд, я додому. Пізніше зідзвонимось.

— Мені деколи прикро, що ми живемо в різних районах, — із сумом дивлюся на подругу.

— Мені теж, але поки так. Можливо, ми знайдемо гарну роботу і винаймемо квартиру на двох. Це буде класно!

— А це чудова ідея. Її треба обдумати.

Леся всміхається і махає мені на прощання рукою. Розвертаюся і йду в протилежний бік. Але не встигаю пройти і кілька кроків, як за кілька метрів мене наздоганяє Коля.

— Жасміно, зажди! — чую за спиною його голос. Він підбігає, а я зупиняюсь.

— Та не спіши ти так, — всміхаюся. — Що таке?

— Чого ти з тим чуваком фліртувала? Там, в ресторані. Я бачив, як він до тебе ліз. Ми ж типу зустрічаємося, — Коля починає наїжджати, а мені очі на лоба лізуть від таких претензій.

— Що ти верзеш? З чого ти взяв, що ми разом?

— Я тебе додому проводжав, ми гуляли разом. Хіба це не стосунки?

— Звісно, що ні, — дивуюся з усього почутого. Схоже прийшов час поговорити з ним і поставити все на свої місця. — Коль, послухай, ти мене вибач, але ти цікавий як друг. Як хлопець ти мене не цікавиш.

— Бо я не такий багатий, як той тип? — хапає мене за лікоть і киває в бік ресторану. — Ти лишень на таких ведешся? — його голос зафарбовується злими нотками.

— Забери руку і не мели дурниць, — вириваю лікоть з його хватки.

— Ти гарна, Жасміно, але шкода, що така тупа! — знову хапає мене за руку.

— Відпусти мене, ти робиш боляче!

— Він тебе використає і кине! — цідить крізь зуби. — Навіть не пошкодує, не подивиться потім у твій бік. Такі як він, не будують стосунки, з такими… — Коля ковзить презирливим поглядом зверху до низу по мені, — … як ти! Ніхто з його оточення не знає і не знатиме про якусь там дівчину з бідної сім'ї.

— Стули пельку, Шалов! — огризаюся і виривають з хватки одногрупника. Мене бісить його риторика. Груди часто здіймаються від нервового дихання, а злість вирує вогняним клубком в грудях.

— У тебе проблеми, пацан? — нізвідки біля мене з'являється Юліан.

Його погляд горить гнівом. Вилиці напружені, брови зійшлися на переніссі.

— Руки прибери від дівчини! — робить крок впритул до Колі. — Або пожалкуєш, — ричить.

Мене починає трусити від переляку. Розумію, що зараз може зчинитися бійка.

— Він вже йде. Бувай, Колю! — наказую.

Мій голос крижаний і звучить з натиском. Мені вартувало немалих зусиль вдати з себе байдужу і холодну стерву і не розплакатися від образливих слів, які щойно наговорив мені Коля. Шалов кидає на мене повний ненависті погляд. Різко розвертається і швидким кроком залишає нас удвох з Юліаном. Миттю приходить полегшення, що бійки вдалося уникнути.

— Що він тобі наговорив? Чого чіплявся? — Юліан бере мене за плечі. Його насуплений погляд і сердитий голос лякають. Гострим лазером проходить крізь мене. В карих очах горить злість і обурення.

Але тієї ж миті мене накриває і я починаю плакати. Я занадто перехвилювалася і зараз не можу стримати емоцій.

— Господи, Малятко, — він горне до себе і обіймає. — Я його прикінчу! — ричить злісно.

Ховаю обличчя в обіймах Юліана.

— Це не через нього, — шморгаю носом, витираю сльози.

— Ходімо, тобі треба заспокоїтися. Вип'єш чаю і стане легше.

Обіймає за плечі і веде до ресторану. Опускаю голову, щоб працівники не бачили моїх заплаканих очей і червоного носа. Проходимо вузьким коридором і заходимо в його кабінет. Позаду зачиняються двері, а Юліан стає навпроти мене.

— Ти в нормі? — зазирає в очі.

— Так, — киваю. Роблю глибший вдих, щоб остаточно вгамуватися.

— Знімай курточку, я зараз, — допомагає мені роздягнутися. Кладе куртку на шкіряний диван і виходить, залишаючи мене саму.

Сідаю на краєчок дивану. Чорна шкіра глухо скрипить у стійкій тиші. За відсутності Юліана встигаю оцінити обстановку. Тут занадто мало меблів і дуже мінімалістично, як на мене. Стіл, офісне велике крісло, кілька стільців, диван і щось схоже на шафу, але не для одягу, а для паперів, тек чи книг. Справжній офіс. Навіть без натяку на затишок. Хоча б пальму сюди поставили велику. Вже б було приємніше тут знаходитися.

Але інтер'єр кабінету не довго тримає мою увагу. Замислююся над словами Колі. Він наче з ланцюга зірвався. Наговорив усілякої гидоти. Підтискаю губи, бо образа ятрить душу. З такою, як я, Юліан не буде будувати стосунків. Він тільки заради розваги зі мною. Він пограється і кине мене…

А якщо все так і є? Якщо Коля має рацію? Якщо Юліанові наміри щодо мене не настільки серйозні, як я собі уявляю?

Стає важко дихати. Починаю знову нервуватися. Серце тьохкає в грудях, а я сама не помічаю, як зірвалась на ноги і почала ходити по кабінету туди-сюди.

Юліан же дійсно не виходить зі мною на люди, ми бачимось тільки вночі. Тобто, ті кілька наших зустрічей були якимись таємними. Від цих думок починає нудити.

Тихо, Жасміно. Не варто себе накручувати. Згадай про побачення у спорткомплексі. Ми ж їздили разом в басейн, а там нас бачила дівчина-адміністраторка…