Глава 5

Юліан

Повертаюсь додому в не найкращому настрою. Дорогою все думаю про Жасміну, міркую над нашою розмовою. Згадую її заплакані очі. Вони у неї темнішають, коли вона плаче. Стають синіми. А коли радісна і в хорошому гуморі — тоді ясно-блакитні. Мені подобається ця її особливість. Вона взагалі мені подобається. А ситуація, яка склалася — категорично ні.

Я мав купа планів на сьогодні. Хотів гарно провести час разом із Жасміною, сходити в ресторан, влаштувати для неї романтичний вечір. А натомість нудьгую наодинці сам із собою. Єдиний вихідний день за останні кілька тижнів і той зіпсований.

Вирішую відволікти себе тренуванням. Плавання допоможе переналаштувати мозок на інші думки. І час мине швидше. Збираю спортивну сумку і їду в заміський спорткомплекс. В той, куди водив Жасміну.

Але й тут не знаходжу спокою. Мозок грає зі мною в злі ігри, підкидаючи гарячі спогади, як дрова у вогонь. Її сором'язливий погляд, коли вона вийшла з роздягальні, досі викликає легке хвилювання. А як вона дуркувала, коли я вчив її плавати? Це було щось з чимось. Ніякого пафосу, чванливості чи зарозумілості. Сама лишень природність і неосяжна милість. Миле невинне створіння. Але її дотики… Особливо у воді. Вони змушували забувати про все, в той момент вирували зовсім інші емоції, які розпалювали кров у тілі.

Не знаю, звідки у мене стільки витримки. Того вечора я багато чого зрозумів. Коли Жасміна поряд — у мене підіймається настрій, а не тільки те, що в штанах. Що поряд зі збудженням присутнє бажання піклування і турботи. Хочеться радувати Жасміну, бачити на її полуничних вустах чарівну усмішку і сяяння блакитних очей.

З тренування повертаюся надвечір. Стає холодніше, небо затягується сірими хмарами. Дрібна мжичка вкриває вітрове скло крихітними краплями. Вмикаю склоочисники. По радіо грає щось меланхолійне, тихе і спокійне. Зараз би лежати під пледом у вітальні, дивитися "Знайомтесь, Джо Блек" з Бредом Піттом у головній ролі і обіймати Жасміну…

Потік мрійливих думок перекриває мелодія мого смартфона.

Можливо, це Жасміна?

— Так, слухаю, — приймаю виклик на гучномовці і продовжую керувати автомобілем.

— Любий, привіт! — закочую очі від знайомого голосу.

— Припини мене називати "любий", Олю, — наказую. Говорю без будь-якої люб'язності в голосі.

— Не будь злюкою, Юліку, — по-дитячому мовить Оля, чим дратує мене ще більше.

— Що тобі? Чого дзвониш?

— Просто дзвінок, хотіла почути твій голос.

Важко зітхаю. Потрібно це припинити. Пригальмовую перед поворотом у підземну парковку під своїм будинком. Заїжджаю на своє постійне місце, де завжди лишаю автомобіль, і глушу двигун.

— Послухай, буде краще, якщо ми не будемо спілкуватися.

— Не кажи так. Ми можемо все налагодити, — благає.

— Олю, немає що налагоджувати. Це кінець. Між нами все скінчено.

— Не смій мене кидати телефоном, Барський! — злісно вигукує моя колишня.

— Не кричи, — примружуюсь, бо її голос ріже слух. — Ми вже не разом понад місяць, тому не починай.

— Ненавиджу тебе! Ти — скотина, свиня…

— Дай мені спокій, — підвищую голос, щоб перекричати образи, що ллє на мене Оля. — І не дзвони мені більше.

Натискаю кнопку відбою. Відкидаю голову назад, заплющую очі. Що ж то вона така психована? Хотів нормально розійтися, без криків і сварок, але не вийшло. Тавро "покидька і останнього мерзотника" мені забезпечено.

Шкода, що Жасміна не телефонує. Може, написати їй повідомлення? Беру телефон і зупиняюся. Кручу його в руках, думаю. Боюся, якби вона не розцінила мою смс-ку, як тиск на неї, що я її підганяю.

Блін. Чому так складно і тяжко?

З Олею не було таких проблем. Ні разу не відчував себе настільки паршиво. В ті моменти, коли між нами виникав конфлікт, мені було байдуже. Нічого не відбувалося. Я спокійно працював, йшов на тренування, їв, пив, спав. Одним словом, життя рухалося у звичному потоці.

А у випадку з Жасміною все інакше. Один спогад про її заплакані очі змушує мене стискати губи і засмучуватися.

Вона така маленька, худенька і беззахисна. Як квіточка в пустелі. Хочеться оберігати і піклуватися. Згадую нашу першу зустріч і мимоволі всміхаюся. Вона одразу мені сподобалась. Але тоді чомусь подумав, що їй рочків шістнадцять. Сиділа в калюжі і плакала. Інша б на її місці обурилась, послала б мене під три чорти. А вона… Та й одяг її справляв враження, наче дівчина з сиротинця. Захотів допомогти їй, а вона втекла. Зустріч з нею на Ольгиному дні народженні все змінила. Я зрозумів, що час завершувати байдужі стосунки, які для мене нічого не значать.

Зранку прокидаюся з цікавою ідеєю. Я дещо придумав і вже з нетерпінням чекаю моменту, коли зможу реалізувати свій задум. У піднесеному настрою приймаю душ, одягаюся, п'ю каву. Спускаюся в паркінг і сідаю в авто. Сьогодні мій маршрут інший, ніж завжди. Сьогодні я влаштую для Жасміни сюрприз і вже ніхто не зможе мені зіпсувати плани. Не збираюся чекати доки Малятко прийме рішення. Треба діяти. Вчинки красномовніше за слова.

Зупиняюся на розі, неподалік від знайомої будівлі. Це коледж, в якому навчається Жасміна. Йду прямо в кабінет декана. Домовитися з ним про проходження практики Жасміниної групи у своєму ресторані не складає жодних зусиль. Допомагає моє відоме прізвище і статки батьків. І пару тисяч на рахунок закладу.

— Пане Барський, чому саме наш коледж? — цікавиться декан.

— Хочу зробити внесок у розвиток місцевого навчального закладу. А ваш коледж єдиний, який має відношення до кулінарії, — завуальовую справжню мету мого візиту за благородними намірами.

— Добре, я повідомлю викладача і студентів. Сьогодні чекайте на гостей, — кругле обличчя декана широко всміхається. — Приємно було мати з вами справи, Юліане.

— Навзаєм, — закінчуємо розмову рукостисканням і я виходжу з кабінету.