Глава 3

Юліан

Як тільки Ольга йде геть, я не барюсь ні хвилини. Поспіхом змінюю домашній одяг на звичайний, але замість класичних штанів і сорочки, натягую чорні джинси і гольф.

Взуваюся, знімаю куртку з вішалки і на ходу одягаю її. Хапаю з тумби ключі від автомобіля і телефон. Викликаю ліфт.

Дідько!

Поява Ольги зіпсувала усі плани! Ненавиджу коли я втрачаю контроль над ситуацією. Подумки матюкаюся поки спускаюся ліфтом в підземний гараж.

Потрібно вгамувати Жасміну, пояснити усе.

Скоріш за все вона не захоче мене бачити, говорити і навіть пошле мене куди подалі. Має право. З її боку все виглядає дуже паскудно. А якщо ще взяти до уваги, що ми два останні дні не підтримували зв’язок, взагалі жесть. Навіть важко уявити, що вона собі понавигадувала і що твориться у неї на душі.

Телефонувати Жасміні немає смислу. Вона й так не візьме трубку. Але залишати її в такому стані я не збираюся.

Рішучим й швидким кроком йду до авто, на ходу знімаю сигналізацію. Сідаю за кермо і без зволікання виїжджаю на дорогу. Спочатку їду в квіткову крамницю, в якій замовляв букет для Жасміни. Ті квіти призначалися їй і я хочу, щоб вона їх отримала. Але Ольга так безцеремонно їх забрала, тож зараз мені потрібно замовити такий самий букет, щоб уникнути зайвих непорозумінь. Не хочу, щоб Жасміна поглибила свої думки, що я обманюю її. Згадуються слова кур'єра про "хтось накосячив". Він як у воду дивився. Тепер я з тих, хто купує квіти заради вибачення.

Залишаю авто на узбіччі, поруч з крамничкою. Привітна дівчина з короткою стрижкою і яскравим макіяжем формує букет, коли я заходжу всередину. Тут приємно пахне і відчувається певна вогкість.

Підходжу до неї ближче.

— Добрий день! Вам щось підказати? — щебече продавчиня. Але її усмішка сходить з лиця, як тільки вона бачить мій погляд і вираз обличчя.

— Привіт! Я сьогодні замовляв у вас букет троянд…

— Якісь проблеми? — не дає договорити. Дівчина перелякано дивиться на мене. — Ми зробили щось не так? Наче ніяких зауважень кур'єр не повідомляв…

Я вже звик, що так реагують, коли бачать мене вперше.

— Ні, це я зробив щось не так, — зітхаю. Дівчина не розуміє моїх слів, тому поспішаю пояснити ситуацію. — Мені потрібен ще один. Такий самісінький. Негайно. Плачу подвійну вартість за терміновість.

— Ох… Так, звісно. Але вам доведеться зачекати, поки я його зберу.

— Без проблем, тільки покваптесь, будь ласка.

— Можу запропонувати вам каву.

— Ні, дякую, — заперечно хитаю головою. — Тільки квіти.

За п'ятнадцять хвилин повертаюся в машину з готовим букетом. Дівчинка гарно постаралася і швидко впоралася, за що я залишив їй щедрі чайові. Заводжу двигун і виїжджаю на дорогу. Рухаюся в сторону вулиці, де живе Жасміна. Чомусь упевнений, що застану її дорогою додому. Інтуїція так підказує, а я звик їй довіряти.

Заїжджаю у вже знайомий двір, глушу двигун. Залишилось тільки почекати.

Мені потрібно тільки одне: щоб Жасміна мене вислухала. Пояснити їй всю придурукувату ситуацію, що склалася. З її боку все виглядало жахливо і мерзенно. Чи зміг би я знайти в собі сили дати шанс людині, якби опинився на місці Жасміни? Чи я занадто категоричний? Складно відповісти. В таких ситуаціях все вирішують почуття. Якщо нічого не відчуваєш, то і з легкістю відпускаєш. Немає що втрачати. Не боїшся розставання. Тебе не болить. Як було у мене з Ольгою. Коли вирішив припинити наші стосунки, то навіть в грудях нічого не зойкнуло.

А от зараз млоїть. І то дуже.

Не витримую і набираю її номер. Але як я і думав, Жасміна не відповідає. Ігнорує. Ще кілька разів слухаю довгі гудки. Немає сенсу наярювати. Це марно.

Не знаю, скільки минає часу, але нарешті на обрії помічаю тендітну знайому фігурку в темно-синій куртці і біляве, як у кульбаби, волосся. Жасміна помітно засмучена і її сумне обличчя крає мені серце. Підтискаю губи, бо відчуваю провину за цей її стан. Вона йде опустивши голову і навіть не помічає мій автомобіль. Рвучко відчиняю дверцята і вистрибую з авто.

— Малятко… — гукаю її.

Жасміна реагує миттєво. Різко підіймає голову і округлює очі. Зупиняється і дивиться на мене так, наче привида побачила.

Йду до неї і подумки плекаю надію, що вона не буде від мене сахатися.

— Юліане… Що ти тут робиш?

Помічаю подив в її блакитних очах. А ще вони червоні та заплакані. Трясця! Це повний відстій! Злюся на самого себе, бо саме я — причина її болю.

— Дозволь мені все пояснити, — підходжу ближче. — Малятко, дай мені кілька хвилин. А потім вирішуй.

Хочу взяти її за руку, але вона робить крок назад, уникаючи мого дотику.

Мені це не подобається. Намагаюся не реагувати і не виказувати свої емоції. Така її поведінка цілком зрозуміла. Нею керує образа.

Стоїмо посеред тротуару на куті її будинку. Повз нас проходять люди, дехто з ввічливості вітається і я на автоматі відповідаю тим самим. Жасміна мовчить. Уникає прямого погляду. І чим довше затягується мовчанка, тим більше я нервую. Тиснути на неї або вмовляти немає сенсу. Тільки гірше зроблю.

Вона вагається і це добре. Значить, не готова остаточно сказати мені "ні".

— Добре, — нарешті озивається, а у мене камінь з душі падає.

Фух, слава богу!

— Ходімо в машину, — пропоную, але вона заперечно хитає головою.

— Ні.

— Жасміно, ти замерзла, — наполягаю на своєму. Дивлюся на її червоний кінчик носа і рожеві вушка. Чого вона без шапки? Насуплююся, бо мені це не подобається. — Ти можеш захворіти, а я цього не хочу. Ходімо, — не чекаю її відповіді. Просто беру за руку і веду за собою.

Відчиняю задні дверцята, чекаю поки вона вмоститься на диванчику. Заводжу двигун, вмикаю обігрів салону і сідаю поруч з нею на задньому сидінні. Тягнуся за букетом, який лежить на сидінні поруч з водієм.

— Ці квіти я придбав для тебе. А не те, що ти подумала.