Глава 2

Жасміна

Покидьок!

Який же він покидьок!!!

Вибігаю з під’їзду Барського і біжу світ за очі. Просто біжу не зупиняючись.

Як він міг?! ЯК?!

Душуся сльозами, змахую їх долонями, а вони все течуть і течуть по щоках ручаями. Гарячі струмені обпікають холодну шкіру. Хочеться ревіти вголос, кричати на всю вулицю. Нестерпний біль ятрить душу, пече вогнем. Перед очима стоїть Юліан з тією чорноволосою дівулею і ця картина не хоче зникати. Який же він дволикий!

Брехун!!!

В грудях пече, стає важко дихати, але я продовжую бігти. Ноги самі несуть мене, біжу просто вперед. Тільки б подалі від зрадливого Юліана. Подалі від тієї клятої квартири!

Не звертаю уваги ні на що. Перехожі, будинки, безпритульні пси… Все пролітає повз мене, як на прискореному режимі перегляду кінострічки. Перебігаю через дорогу на червоне світло світлофора, автомобілі сигналять, але мені начхати. У душі вирує буря з емоцій і всі вони негативні. Розпач, обурення, зневіра… Мені ще ніколи не було так боляче.

Кохання виявляється не таке красиве, як про нього пишуть в книжках або співають в піснях. Це не метелики в животі, а пекельний біль в серці. Від якого груди розриває на шматки і не хочеться жити.

Починає боліти в правому боці. Нарешті стишую біг і зупиняюся. Згинаюся до ніг, впираю руки в коліна. Мені потрібен час, щоб віддихатися. Горло наче в лещатах, з рота виривається пара. Дихаю часто й уривчасто.

Схлипую і витираю червоний ніс долонею. Не хочу, щоб перехожі звертали на мене увагу. Мені вона зараз не потрібна. Дехто озирається на мене проходячи повз і дивиться поглядом сповненим здивування і презирливості. Як отой чоловік в пальто. Певно, думає що я злодійка і поцупила у когось гаманець, що так тікала. Навіть не дивуюся. Мій вигляд бажає кращого. Волосся розкуйовджене, ніс набряк, очі червоні... Ще й дихаю, як слон-астматик після забігу до водопою.

До біса чужа думка. Зараз мені все до одного місця. Я тільки рада людській байдужості.

— Дитинко, у тебе все гаразд? — чиясь рука торкається мого плеча.

Ну от. Цього я й остерігалася. Випростовуюсь і дивлюся на літню жінку. Сірі очі лагідно дивляться на мене. На голові у жінки хустка блакитного кольору, сиві пасма кучерів грайливо визирають з-під країв і торкаються чола.

— У тебе щось сталося? — питає і легенько гладить зморшкуватою рукою мене по передпліччю.

— Я побачила свого коханого в обіймах іншого, — сама того не очікуючи розповідаю про своє горе незнайомій людині.

— Ох… — зітхає старенька. — Ти застала їх в ліжку?

— Ні, — хитаю головою, — він сидів на дивані, а вона терлась об нього…

Клубок підкочує до горла і я замовкаю. Стає неможливо розмовляти, бо образа душить і не дає говорити.

— Це прикро, люба, та деколи ми можемо помилятися. Навіть в тому, що бачать наші очі, — каже хитро примружившись.

Вона божевільна?!

Округлюю очі, бо не можу стримати свій подив. Про що вона каже? Слова цієї жінки здаються нісенітницею.

— Вибачте, мені вже час, — розгублено мимрю і поспішаю звалити від цієї дивної бабці якомога далі.

Йду тротуаром не озираючись.

Де це я?

Потрохи починаю орієнтуватися на місцевості. Я забігла зовсім в інший район, майже в інший кінець міста. Навколо — незнайомі будівлі, магазини і вулички. Звідси до мого дому дуже далеко. Прийдеться їхати з пересадками.

Помічаю неподалік точку з кавою. Після шаленого спринту хочеться пити. Замовляю солодкий чорний чай з лимоном і сідаю на лавочку неподалік.

Роблю перший ковток гарячого напою. Він проходить горлом, зігріває зсередини. Дивлюся як здіймається пара над паперовим стаканчиком і думаю. Шок вже минув, випарувався, як оце тікає тепло гарячого чаю на холоді.

Тепер на зміну образі й розпачу приходить злість.

Ох, як мені хочеться стукнути їх обох!

Тріснути Юліана по чолі. Або отак ногою та й з розмаху у пах! Щоб стогнав і вив від болю, як оце я зараз. Щоб знав, як мені погано. А оту кікімору болотну за волосся потягати! Зараза така!

Мені треба поговорити з Лесею. Інакше мій мозок вибухне!

Дістаю свою стареньку Моторолку і набираю номер подруги. Вона не бариться, відповідає майже одразу.

— Я чекала на твій дзвінок. Ну що там? Розповідай, — сповнена ентузіазму Леся тріщить у трубку, а я підтискаю губи.

— Він мені зраджує, — правда ріже вуха і я набираю побільше повітря в груди, бо клубок знову підкочує до горла.

— В смислі?! — вигукує Леся. Її подив не викликає у мене жодних емоцій. — Що сталося?! Розповідай!

— Коли я прийшла, то побачила іншу у нього на колінах.

— Офігіти-и-и, — протягує подруга. — Вони цілувалися чи що?

— Ні, скоріше вона на нього лізла. Як той отруйний плющ обвивала, — перед очима знову постає картинка, де на колінах в Юліана сидить дівчина. В грудях починає пекти від болю.

— І як Юліан це тобі пояснив?

— Ніяк. Я просто втекла. Не стала слухати його брехливі відмазки.

— М-да… А він здавався мені таким порядним, — подруга замовкає і в розмові зависає тиша.

Я не знаю про що думає Леся, але вона добре підмітила: Юліан справді складає враження порядної людини. Тільки от насправді це виявилося маскою.

— Лицемір, ось він хто, — важко зітхаю. Усвідомлення того, що всі його слова були брехнею завдають нестерпного болю. Замружуюсь, бо знову хочеться плакати.

— А як та дівуля виглядала? — несподівано питає Леся. Її питання дивує мене.

— Худорлява, з довгим чорним волоссям, доглянута і в дорогому одягу. Знаєш, така фіфа. З тих, хто при грошах. Явно з його кола.

— Думаю, що це Ольга Перегуда. Його колишня дівчина. По опису дуже схожа на неї.

— А ти звідки знаєш? — дивуюся її обізнаності.

— Слідкую за життям місцевих селебрітіс. Візьми сама глянь, вона є в Інстаграмі.