Розділ 7

Упродовж наступних днів, я насолоджуюся своїм відпочинком. Подумки вдячна Ларисі, яка відправила мене сюди, хоч на початку і думала інакше. Кожного дня сонечко світить на небі. Дерева дають тінь і радують око яскравим зеленим листям. Колись читала, що це дуже добре для зору — дивитися вдалечінь і на щось зелене. Я їм багато ягід: малини, лохини, смородини — тут більш ніж достатньо і безкоштовно. А не за всі гроші світу, як в місті. Сплю також багато, а головне спокійно. У Києві мені постійно снилися кошмари, а іноді я не могла заснути. Вже мовчу про те, що через стислі терміни по проєктах спала роками по п'ять годин на добу. 

Навіть не уявляю, як після такого відпочинку повернуся до роботи. Від думки про це в мене стискається грудна клітка. Здається замість бажання повернутися, я лише посилила своє рішення звільнитися. Але що тоді робитиму? Куди піду? Чим зароблятиму на життя? 

— Бабусю, а ви не знаєте, що з Кирилом? — Питаю під кінець другого тижня. Хоча розумію, що скоріше за все вже не побачу його, бо скоро повертатися до Києва.

Вона хитає головою.

— Здається, він поїхав до міста, — каже з сумом. — Може передумав відкривати кафе чи що він там збирався, — махає рукою. — Молодь. Що тут скажеш. Не постійні ви. Як перекоти поле. Сьогодні тут, а завтра — там.

Коли до від'їзду залишається два дні, я вирішую знову прогулятися до лісу. На прощання. Хоча кого я обманюю. Насправді хочу перевірити чи він дійсно поїхав. Тож беру телефон (хоча в лісі він все одно не ловить мережу) і йду у напрямку хатини. 

Дорогою намагаюся дихати глибше й уважніше розглядаю краєвиди. Щоб було що згадувати у місті. Нарешті підходжу до тієї самої галявини. Дерев'яний будиночок на місці. Але без Кирила він виглядає порожнім і холодним. 

— Агов, Кирило! — Гукаю, заглядаючи у вікна. Тягну до себе за ручку двері. Вони замкнені. Здається всередині нікого немає. Пікапа також ніде немає. Навіть трава не прим'ята. Ще якийсь час безцільно ходжу навколо. Врешті, розчарована і сумна, повертаюся в село до баби Ганни.

— Він поїхав, — кажу їй за вечерею. 

Бабуся хитає головою. Ставить переді мною тарілку борщу з квасолею й миску з пампушками, які аж блищать від часнику.  

— Може просто кудись вийшов? До магазину наприклад. 

— Це вже не має значення. Я все одно завтра їду.

В мене пропадає апетит. Залишаю недоїдений борщ і йду складати речі. Це моя остання ніч в селі. Хотілося б провести її веселіше. В глибині душі плекаю надію, що двері до хати відкриються й на порозі з'явиться Кирило, який запропонує мені прогулянку під місяцем й покаже на прощання якесь дуже гарне місце в селі. 

Наступного ранку прокидаюся без настрою. Заходжу у літню кухню. Вітаюся й сідаю навпроти баби Ганни. В неї підозріло блищать очі. 

— Он я тобі з собою пиріжків з вишнею наскладала, — показує рукою на кошик у кутку кімнати на стільці. — Може ще якось приїзди, дитино? Онучка не провідує мене. А ти от приїхала і трохи розважила стару бабу. Мені було не так самотньо. 

Я встаю з-за столу, підходжу до неї й обіймаю. 

— Бабусю, ви мені наче рідна, — кажу витираючи сльози, які зрадницьки виступили на очах. — Так добре тут було. Я завжди вас згадуватиму. 

Цієї миті мій телефон вібрує. Це Лариса сповіщає в повідомленні, що водій буде о дванадцятій. Тож я поспішаю востаннє погуляти в садку, поїсти малину, подихати свіжим повітрям. Потім йду до хати за валізою. Ставлю її біля будинку. Ми знову обіймаємося з бабусею. Я чую як до воріт під'їздить машина. Цілую у щоку бабу Ганну на прощання, повертаю голову і завмираю. Це не водій Лариси, а Кирило на своєму пікапі. Усміхнений, він заходить у двір й прямує до нас.

— В чого ви такі сумні й плачете? — Питає здивовано, приглядаючись до мене.

— Бо через пів години я їду звідси назавжди. 

— Мене не було усього тиждень. Я домовлявся за будівництво. А ти уже й втекти від мене вирішила? — Каже здивовано.

— А хіба в мене є вибір?

— Є, — впевнено відповідає. — Залишайся тут зі мною. Разом займатимемося екотуризмом. Відкриємо турбазу і кафе, про яке ти мріяла. 

Ця пропозиція виглядає надто нереальною та казковою.

І поки я думаю, до воріт під'їжджає ще одне авто, з якого виходить Максим. Вітається.

— Ну що, їдемо? — Водій усміхається. 

Я замислено дивлюся на нього.

— Залишайся, — каже Кирило. — Життя одне. Треба його жити й втілювати свої мрії у реальність.

— Залишайся, — шепоче баба Ганна з іншого боку.

— Передай Ларисі, — кажу врешті, — що я звільняюся і на роботу не повернуся. Заяву на звільнення пришлю електронною поштою.

Максим ошелешено дивиться на мене. Тим часом Кирило цілує, хапає мою валізу й несе назад до будинку.

— Треба відсвяткувати це діло, — радісно щебече баба Ганна. — В мене є добра домашня наливка. 

Востаннє озираюся на авто, яке могло повернути мене до Києва. Але я вибрала іншу дорогу. Побачимо куди заведе мене життя. Та я даю собі шанс спробувати його змінити.