Розділ 6

Наступного ранку я одягаю легку зелену сукню на бретельках, беру мисочку з малиною, яку нарвала вранці у бабусі в садку, й виходжу з двору. Сонечко яскраво світить на небі і його промені зливаються з жовтою пшеницею на полі. Аж сліпить очі. Згадую, що в Києві останні кілька років бачила сонце лише з вікна офісу. Ну і вранці, коли бігла на роботу. 

Відчуття розслаблення і внутрішнього щастя таке, неначе поїхала десь на курорт відпочивати. Як і минулого разу, роззуваюся. Тримаю однією рукою мисочку, іншою — босоніжки. Ставлю все на землю й роблю селфі на фоні пшениці й чистого блакитного неба. Дивлюся на те, що вийшло. Я ніколи не виглядала такою гарною як зараз. Погляд сяє, шкіра світиться, синців під очима немає. От що значить життя без стресу, свіже повітря і хороше харчування. 

Рушаю далі. Мою увагу привертає пікап Кирила, який їде на зустріч й зупиняється біля мене.

— Привіт. Вирішив все-таки тебе зустріти, щоб ти знову не заблукала, — каже, коли виходить з авто. 

— Не треба було, але дякую, — усміхаюся. Насправді дуже навіть треба було, враховуючи, що на його будинок минулого разу я натрапила випадково і не факт, що зможу знайти його вдруге. 

— Це тобі, — простягаю малину йому, коли сідаємо в машину. — Сама вранці збирала.

Він усміхається. Набирає ягід в долоню. Куштує.

— Дуже солодка. Треба і мені таку посадити біля будинку.

Якийсь час ми їдемо мовчки.

— То ти вирішив пекти пироги? Це для майбутніх клієнтів на турбазі? 

— Думаю біля будиночків зробити кафе, де пригощатиму смачною домашньою їжею, а також кавою з пирогами. 

Ми під'їжджаємо до будинку. Зараз він вже не здається мені зловісним чи як з казки про лісну відьму. Тепер навпаки від нього віє спокоєм і тишею. Коли заходимо всередину, відразу відчуваю запах випічки.

— Проходь сюди, — він веде мене на кухню. 

Я сідаю за стіл. Кирило виставляє переді мною чотири тарілки зі шматками пирогів.

— Це з яблуками, вишнями, лохиною і червоною смородиною, — показує пальцем. — Пробуй.

Ставить біля мене чашку з чаєм.

По черзі куштую кожен. Відчуваю себе ніяково, бо Кирило не зводить з мене погляду.

— Може ти перестанеш так на мене дивитися, бо вдавлюся, — усміхаюся.

— Пробач. Просто мені дуже важлива твоя думка.

— Ну що тут скажеш, вони всі смачні.

— Всі? — Кирило недовірливо дивиться на мене.

— Найсмачніший з вишнями, але й інші також добрі. Залиш в майбутньому меню всі. Людям потрібен вибір.

Повільно доїдаю шматок пирога з вишнею. Потайки зиркаю на Кирила. Зараз він набагато привітніший ніж минулого разу. Усміхнений. 

— Хочеш, я покажу тобі озеро? 

Погоджуюся й ми прямуємо на вулицю. Трохи далі за будинком розташовується закрите деревами озеро. Підходимо до нього ближче.

— Уявляєш як туристи зможуть після нічного відпочинку в будиночку пройти зранку до озера, посидіти тут на лавочці. Потім випити каву з вишневим пирогом в кафе, або просто прогулятися лісом, — каже Кирило з захопленням.

Дивлюся на його радісне обличчя й по-доброму заздрю. Коли зароджується мрія в душі людини, то вона починає жити по-справжньому, світитися, горіти цією ідеєю. Я ж останнім часом відчуваю лише апатію й вигорання.

— А в мене теж колись була ідея відкрити своє кафе, — кажу з усмішкою. Він дивиться на мене, очікуючи продовження.

— Я вибрала роботу в офісі та стабільність.

— І ти щаслива?

Сміюся. Заходжуся істеричним сміхом. Кирило дивиться на мене здивовано.

— Взагалі-то, — кажу нарешті. — Це закінчилося нервовим зривом і бажанням звільнитися. Ось чому я тут. Щоб привести нерви до ладу.

В його погляді промайнуло співчуття.

— Лідо, — каже тихо. — Ти маєш мріяти. Бо життя одне. Іншого не буде. Його треба жити.

— Це ти мені говориш? — Починаю злитися. Мені не подобається, коли мене жаліють. — Чоловік, який після розлучення перестав спілкуватися з жінками й сховався далеко у лісі від людей? Я можу повернути тобі твою пораду. Життя одне й поки ти ховаєшся, воно проходить повз тебе.

Якийсь час ми стоїмо мовчки. Я жалкую про свої слова. Та їх назад не повернеш.

— Ти маєш рацію, — каже спокійно. 

Більше нічого не говорить. 

— Мабуть, вже час повертатися до баби Ганни.

— Я тебе відвезу, — пропонує у відповідь ввічливо. 

Всю дорогу до баби Ганни він мовчить. Я також не знаю, що сказати. Нарешті зупиняється біля двору.

— Ну бувай? — Кажу на прощання.

— Так, бувай, — відповідає сухо й відводить погляд в бік. 

Я виходжу з машини, а він відразу їде. Розгублено стою біля паркану. Врешті заходжу всередину.