Розділ 5

— Бабусю, — доганяю її. — Бабусю Ганно, я не хотіла вас засмучувати, чесно. Я справді випадково заблукала.

Вона зупиняється. Дивиться на мене через окуляри.

— Дитино, а якби з тобою щось сталося?

Підходжу ближче й обіймаю її. Коли відпускаю, вона вже не хмуриться.

— Пішли, будеш допомагати мені пиріжки ліпити. Сьогодні Бункерного хоронять, то попросили допомогти.

— Можна я на похорон не піду? Не люблю такого. Дуже переживатиму.

— Тобі немає що там робити, — погоджується баба Ганна.

— Бабусю, а ви знаєте Кирила? — Питаю, коли пиріжки вже стоять в духовці, а ми сидимо за столом у літній кухні й п’ємо чай.

— Вже кілька років живе сам у лісі, людей цурається, — вона хитає головою. Витягує з духовки першу партію пиріжків. — Будеш?

Я погоджуюся. Беру у руки гарячий, пахучий пиріжок з золотистою скоринкою. 

— Його мама з села. Він же не захотів тут жити. Поїхав до міста, відкрив бізнес. Сам високий, широкоплечий, красивий. Завжди допоможе, з усіма вітається. Всі дівчата в селі хотіли за нього заміж, хлопці йому заздрили. А потім він одружився у місті й взагалі перестав приїздити в Лісовичі. Ми вже й потроху стали за нього забувати. Аж трапилася біда, — бабуся похитала головою. — Точніше дві біди. 

Вона замовкла, пережовуючи пиріжок й запиваючи чаєм.

— Яка ж біда? — Мені не терпиться дізнатися, що сталося.

— Він займався продажем техніки. Часто їздив за кордон на заводи. Перевіряв якість, вивчав нові технології. А дружина його загуляла, — бабуся похитала головою з осудженням, — й кинула його. Він, кажуть, переживав дуже. А потім раптово і його мама від серцевого нападу померла. Отоді хлопець і зламався. Продав свої бізнеси й повернувся в село. Побудував хатину в лісі й сидить там сам. До нас ні ногою. Ми спочатку ходили до нього. Намагалися спілкуватися. Проте він жінок уникає, а чоловіків і взагалі прямо посилає куди подалі.

Бабуся зітхнула й махнула рукою.

— Жаль хлопця.

Вона дістала з духовки другу партію пиріжків. Склала їх у кошик. Після цього пішла на похорон. 

Я ж залишилася сама у дворі. Після частування пиріжками з гарячим чаєм хочеться спати. Але на вулиці літо, чудова погода. Тож беру покривало і йду у садок. Розстеляю його біля кущів з малиною. 

Робота в офісі це завжди напруження, рахування кожної хвилини, швидкий темп. Тут у садку я просто розслабляюся й вперше за довгий час нікуди не поспішаю. Ніяких спа процедур не треба. Лягаю на покривало, закриваю очі. Яскраве сонечко відчувається навіть через щільно заплющені повіки. Легкий вітерець обвіває шкіру. Я повільно вдихаю й видихаю. В тиші вперше помічаю як голосно шелестить листя на деревах і трава. Ми звикли за шумом машин і наших голосів не помічати звуків природи й того, що навколо також відбувається життя. 

Я згадую офіс і він здається мені дуже далеким. Проєкти, замовники, клієнти, терміни, розробки — це все ніби з іншого життя. Ніби там в Києві була інша Ліда. Ліда — кар'єристка, дисциплінована й пунктуальна жінка з великими амбіціями, добре поставленим голосом та вмінням подати себе. Тут же лежить на траві інша Ліда — мрійлива, маленька, творча. Любителька теплих пиріжків, чаю з малинових гілочок та з мрією в серці відкрити кафе. Ловлю себе на думці, що все життя отак пила б тепле молоко вранці з варениками, збирала малину з кущів. Якби мала своє кафе, наливала б людям каву та пригощала отакими пиріжками, як баба Ганна спекла. Ночувала б в дерев'яному будиночку біля озера, там де живе Кирило.

Від цих думок стає тепло на душі й водночас сумно. Кого я обманюю. В цьому житті не прожити нормально без грошей, які можна заробити тільки в отаких от компаніях, де я працюю, у великих містах. Хату купити — гроші, кафе побудувати — великі гроші. Та і кому воно в селі буде потрібно? Такі мрії небезпечні, бо можна непомітно ризикнути й зламати собі життя. На жаль треба вибирати: або свобода з мрією при відсутності грошей, або жити за чужими правилами та багато працювати, але бути забезпеченою й мати можливість планувати майбутнє.

Коли починає сутеніти згортаю своє покривало і йду до хати. Бабуся вже повернулася й годує курей у загороді. Двір наповнений ароматом троянд. Я сідаю на лавочку біля хати. Дивлюся на дорогу. Сто років так просто не сиділа, щоб нікуди не поспішати й нічого не робити. 

Раптом за воротами зупиняється пікап, з якого виходить Кирило. Він заходить у двір й прямує до мене.

— А де бабуся?

— Там, — показую рукою на курятник. 

Цієї миті виходить баба Ганна й здивовано дивиться на Кирила. Після розмов про його відлюдькуватість і життя в лісі, поява цього чоловіка виглядає трохи дивною. 

— Бабусю, можна у вас яйця купити?

— Та що ти синочку, я тобі так дам, — хитає головою.

— Ні, мені на експерименти треба багато. Десятків з десять. Тому за гроші.

— Ай то не добре з їжею експериментувати. Які то ще експерименти?

Я сміюся.

— Та ні, — Кирило знічується. — Я не гратимусь з їжею. Не маленький же. Я тренуюся готувати. Хочу кафе своє відкрити. Заклад для людей.

Він підморгує мені. Бабуся все ще супиться.

— Ой синочку ти подумай двічі. Бо в нас люди не дуже по кафе ходять. 

— А я не для наших людей. Я зроблю так, що люди сюди приїздитимуть. Ще й наше село піднімуть.

— Фантазер, — усміхається бабуся. 

Кирило забирає яйця, махає нам на прощання і йде до машини. Та за хвилину повертається.

— Ти приходь зранку на дегустацію пирогів. Мені потрібна думка сторонньої людини.

— Ну, добре, — знизую плечима.

— Тоді я заїду за тобою?

— Ні, не треба. У мене відпустка, хочу прогулятися.

Він йде, а бабуся підморгує мені й задоволено усміхається.