Розділ 4

Прокидаюся від звуку будильника. Сідаю у ліжку, продираю очі, намагаюся зрозуміти де я. За дверима вже ходить Кирило і чимось грюкає. Встаю й обережно виходжу в коридор. 

— Доброго ранку, — він вітається, на секунду затримавши погляд на моєму обличчі. — Вода в бойлері вже нагрілася. Можеш йти до ванної кімнати.

Кирило прямує на кухню, звідки за хвилину вже лунає шкварчання яєць на сковорідці. Я хапаю рушник і біжу приймати душ. Після будинку баби Ганни, де умивальник, туалет і душ на вулиці, ця ванна кімната здається мені просто неймовірною. Ох Ларисо, ой лисиця. Я дійсно починаю сумувати за Києвом і моєю роботою там. Важко навіть уявити, як витримаю ще майже півтора тижня в цьому селі.

Після душу розтираю рушником шкіру обличчя і рук. Дивлюся на себе у дзеркало. Змочую руки у воді й намагаюся пригладити неслухняне волосся. Я давно не ходила отак просто без косметики. В офіс так не можна. Там є дрес код. Два дні підряд не бажано приходити в одному і тому ж вбранні. Обличчя має бути нафарбоване. Хоча б легкий денний макіяж. Інакше це вважається неповагою до того місця роботи, де ти працюєш. 

Я так звикла до косметики, що стала забувати, як виглядаю насправді. І зараз мені здається, що так навіть краще. Ніби я молодшою стала, свіжішою. А може це так сільське повітря впливає. 

Повертаюся до кімнати. Складаю постіль. Несу її до пралки, яка стоїть у ванній кімнаті. Прибираю всі сліди свого перебування тут. Уявляю, що Кирило, мабуть, ще день провітрюватиме кімнату після мене, так він не любить людей. Проходжу на кухню. На столі вже накрито: омлет, кава й свіжий, пахучий хліб.

— Смачного, — сідаю за стіл. Готуюся швидко поїсти й піти, щоб не заважати йому тут.

— Хліб сам пік, — промовляє Кирило. — А омлет поки що з куплених яєць, але я планую зробити тут курятник. І завести корову, щоб до кави було своє молоко та вершки.

— Ти молодець, — куштую теплий хліб, який просто тане в роті. — Це справді смачно.

Несподівано для мене Кирило усміхається. 

— Ти так любиш займатися домашнім хазяйством?

Замість відповіді він дістає з холодильника тарілку з сиром.

— Спробуй. Це я сам робив. Молоко хоч і куплене, але домашнє. 

— Здається, смачнішого сиру ще не куштувала, — кажу щиро.

Чоловік задоволено потирає руки. 

— Тож і воно. Хочу побудувати ще кілька будиночків і зробити тут базу відпочинку. Люди приїздитимуть з міст, де все з хімією, травлене, де повітря заповнене вихлопними газами та відпочиватимуть у дерев'яному будиночку в лісі біля озера. Я годуватиму їх домашньою їжею. Усе свіже, вирощене з любов'ю і повітря чисте. 

— Цікава ідея, — дивлюся на нього здивовано, бо раніше думала, що людей він взагалі не любить, а тут прямо збирається їх пригощати. — Екотуризм.

Він киває. 

— А як вони дізнаватимуться про твою турбазу? І де ти візьмеш достатньо гостей, щоб все це окупити?

Він знизує плечима. Його обличчя хмурнішає.

— Поки що це тільки ідея. І будинок є лише цей. Ти — мій перший гість.

Від його слів я знічуюся. 

Ми завершуємо їсти й виходимо на вулицю. Біля ганку на нас вже чекає чорний пікап.

Сісти у таку високу машину, в мене виходить не з першого разу. Врешті Кирило допомагає, підсаджує мене, й ми їдемо. 

— З того боку є озеро, — він показує рукою за будинок, коли ми від'їжджаємо. — Я планую його почистити. Поставити кілька лавочок. Запустити туди лебедів. Щоб люди там могли сидіти й відпочивати. Думати про щось своє.

Задумуюся. Згадую, як колись мріяла мати кафе. Приходити вранці у своє власне приміщення. Займатися улюбленою справою — робити для людей смачну каву зі смаколиками. Викликати у них усмішки. Робити їхній день трішки кращим. І ні від кого не залежати, врешті решт. 

Працювати у великій компанії в Києві також було моєю мрією. Але після стількох років, я вигоріла. Відчуваю, що в цьому немає душі. Є посада, якою можна похизуватися. Гроші, не дуже і великі, але все ж таки більші ніж люди заробляють на звичайних позиціях. Ілюзія, що ти тепер багато значиш. Уявні медалі від керівництва. Все це працює до якогось моменту. Поки не прокидається душа і не показує, що ти реально хочеш і що тобі потрібно. 

Крадькома зиркаю на Кирила, який незворушно дивиться на дорогу. Він щасливий, що знайшов свою справжню мрію. І хоч в нього немає стратегії реалізації цієї мрії та контактів і дуже можливо, що і з грошима проблеми, даю руку на відсіч, що почувається він значно щасливішим, ніж я останнім часом. 

Ми під'їжджаємо до двору баби Ганни й вже здалеку я помічаю групу людей біля її воріт. Зацікавлено розглядаю, як вони щось обговорюють, махаючи руками. Коли Кирило зупиняє машину і я вистрибую з салону, люди завмирають. Баба Ганна кидається до мене.

— Дитино, ми вже зібралися йти тебе шукати. Де ти була всю ніч?

Ошелешено дивлюся на її стурбоване обличчя. Здається я переполошила все село.

— Я заблукала. Й лишилася ночувати в будинку Кирила, — показую на нього рукою. — В лісі не було покриття і я не змогла подзвонити Ларисі, щоб вона вас попередила.  

Баба Ганна секунду мовчить. Потім хитає головою, глибоко зітхає й мовчки йде у двір. Люди розходяться. Деякі дивляться на нас з осудженням, інші підсміюються, на щось натякаючи. Відчуваю провину. Здається, бабуся незадоволена. Я не хотіла її турбувати. Помічаю, що Кирило почувається ніяково.

— Ну бувай, — кажу йому на прощання. — Дякую, що не вигнав вночі в ліс, дав переночувати та нагодував.

Він йде до машини.

— І ще знаєш, — гукаю до нього. — Твоя ідея з туристичною базою та екотуризмом чудова. Не відступай від неї.

Якась нова емоція промайнула в його очах. Він мовчки сідає у машину і їде. Я біжу за бабусею у двір загладжувати свою провину.