Розділ 3

Здалеку хатина здається старою й нагадує казку про відьму, яка живе у лісі. Та коли підходжу ближче то відразу розумію, що переді мною сучасний дерев'яний будинок. Такі рекламують останнім часом у соцмережах з пропозицією зібрати за кілька місяців й встановити у будь-якому місці. 

— Тут хтось є? — Стукаю у двері. Мені трохи страшно. Ніби просто модульний будинок. Але навіщо комусь встановлювати його посеред лісу у хащах, якомога далі від людського ока? Мені ніхто не відкриває. Вочевидь власників немає. Збираюся йти й ненароком спираюся на двері. 

Вони зі скрипом відчиняються, ніби запрошуючи всередину. Кілька секунд нерішуче стою на порозі. Озираюся на галявину. На вулиці вже темніє. Залишитися самій вночі у лісі страшно. Зайти в незнайомий будинок також. Нарешті наважуюся. Всередині напівтемрява. Вмикаю ліхтарик на телефоні. Знаходжу вимикач на стіні й натискаю. Кімната освітлюється кількома лампами на стелі. Дерев'яні стіни, місце для одягу, столик з якимись паперами. Обережно проходжу на кухню. Сідаю на стілець біля столу і думаю, що робити далі. 

Раптом грюкають вхідні двері. Вскакую на ноги. Від страху стискаюся. А що як це якийсь бандит чи вбивця? Або той, хто стукав у вікно? Чим я собі думала, коли заходила в будинок? За хвилину у дверях з'являється чоловік — високий, кремезний, але цілком нормальний на вигляд. Одягнений в джинси й худі. Зітхаю з полегшенням. В руках він тримає відро з лохиною й невдоволено дивиться на мене.

— Я загубилася у лісі, — відразу випереджую його питання. Несподівано розумію, що зараз це я вдерлася до будинку без дозволу і можу виглядати як грабіжник у його очах. — Надворі вже темно. Тож я зайшла всередину.

— Навіщо? — Похмуро питає, не рухаючись.

— Як це навіщо? Не залишатися ж мені надворі в лісі. А якщо там дикі звірі?

— Вони там точно є, — спокійно підтверджує й проходить на кухню. Ставить відро з лохиною у куток на підлогу.

— Ну от тому і зайшла. Я Ліда, до речі. — Простягаю йому руку.

Він хмуриться й на секунду замислюється, ніби вагаючись чи безпечно її торкатися.

— Кирило, — нарешті потискає мою руку у відповідь. — Я тебе ніколи тут не бачив. Ти хіба місцева? І що ти робила в лісі сама так далеко від села? 

— Гуляла. Я до баби Ганни в гості приїхала. Але сьогодні Ніна сказала, що Бункерний помер. А потім мені захотілося прогулятися наодинці. 

Чоловік дивиться на мене наче сумнівається в моїй адекватності.

— Ну не той Бункерний на жаль, а наш сільський. Тобто не наш, а їхній, — показую в сторону, де на мою думку має бути село, — бо я з Києва приїхала. Чи не міг би ти провести мене назад до баби Ганни?  

— Ні, — він хитає головою. — Зараз ніч на дворі. І як ти сама сказала, там дикі звірі. Тож доведеться почекати до ранку.

— Тоді можна мені лишитися тут?

“Ну врешті не викине ж він мене вночі на вулицю?” — Думаю про себе. Крадькома оглядаю чоловіка. На вигляд років тридцять — тридцять п'ять. Доволі привабливий. Коротко стрижене чорне волосся, сірі виразні очі, мужні вилиці, легка щетина. 

Чоловік так довго вагається, неначе й справді хоче відмовити мені. Вочевидь людяність в ньому все ж перемагає й він коротко киває. 

— Тут дві кімнати. Ту що дальня, можеш зайняти. 

Кирило помічає, що я очей не звожу з лохини. Дістає з шафи миску й насипає мені з гіркою.

— Дякую. А чому ти вибрав жити сам у лісі? — Питаю, коли він простягає миску мені. 

— Щоб було менше відвідувачів і ніхто не заходив до будинку без дозволу.

Знічуюся. Йому явно не подобається моя присутність. Встаю, щоб помити під краном лохину. Кирило тим часом ставить сковороду на плиту.

— Вечеряти будеш?

Згадую, що сьогодні лише снідала. Та і то через Ніну з її новиною не доїла. Киваю.

Він смажить яєшню. Дістає з холодильника огірки й помідори. Простягає мені, щоб я помила.

Наступні двадцять хвилин, поки готуємо — мовчимо. Це трохи напружує. Відчуваю себе небажаною гостею, але й піти не можу.

Накриваємо на стіл. Я дістаю з кишені телефон й знову перевіряю мережу. Як і раніше, сигналу немає. 

— Баба Ганна переживає, мабуть, — жаліюся, коли сідаємо за стіл.

Кирило кидає на мене похмурий погляд, але знову мовчить.

Я беру виделкою шматочок яєшні й кладу собі до рота. Вмить забуваю про бабу Ганну. Видно за день я находила хороший апетит, бо враження, неначе смачнішої яєшні за все життя не куштувала. 

— А куди ти за продуктами ходиш? — Знову ставлю питання, на яке він скоріше за все не відповість. — Тут немає курей, значить яйця з магазину. Але машини я поблизу також не бачила, й до села кілька годин пішки. — Розмірковую вголос.

Він дивиться на мене з насмішкою. 

— Те, що ти не бачила машини, не означає, що її тут немає.

Кирило продовжує жувати, неначе все пояснив. 

Я не наважуюся більше нічого запитувати. Звертаю увагу на величезні руки. Мозолі на внутрішній стороні долонь. Задумуюся. Що могло змусити чоловіка оселитися в лісі й присвятити своє життя фізичній праці. Для мене це не дуже зрозуміло, бо я завжди намагалася навпаки переїхати в більше місто, отримати кращу позицію та зарплатню. 

З іншого боку згадую, як з заздрощами дивилася на прибиральника з вікна офісу в Києві й мріяла про звільнення. Може і Кирило так вирішив? Не витримав офісної роботи, яка забирає можливість жити та спілкуватися з рідними й переїхав у село, де поселився у лісі? Спитати його про це не наважуюся. 

Коли закінчуємо їсти, стаю мити посуд. Кирило не заперечує. Розкладає чисті тарілки по полицях. Потім веде мене до кімнати й дістає з шафи постільну білизну та рушник. 

— Це тобі. Ванна кімната в кінці коридору. Підйом завтра о п'ятій. Я відвезу тебе до села.

Я киваю й він виходить з кімнати. З жахом думаю про п'яту ранку. Оце так відпочинок Лариса мені влаштувала. Хоча може на те і розраховано, що посидівши тут тиждень, я просто благатиму повернути мене назад в офіс і думок про звільнення більше не буде?