Розділ 2

Від жаху в мене навіть ноги похололи. Змокріла спина. Замість встати та увімкнути світло, заклякаю й втискаюся у простирадло.

— Ганно, — знову лунає тихо за вікном чоловічий голос. 

До ранку так і не наважуюся встати з ліжка. Лише коли до кімнати стали просочуватися перші промені сонця, насмілююся підійнятися і підійти до вікна. На щастя у дворі нікого не має. 

Лягаю назад у ліжко й ще якийсь час лежу та дивлюся на стелю. Мабуть, то все мені наснилося або привиділося. Стрес на роботі все-таки дався взнаки. Потім встаю, перевдягаюся і виходжу на двір. На якийсь час забуваю про нічного відвідувача. Перше, що вражає, це ранкова свіжість. Роса виблискує на соковитій зеленій траві. Присідаю й до однієї з крапельок торкаюся пальцем. Пташки співають у садку. Пробую вдихнути повітря своїми задубілими, забитими міською пилюкою легенями й коли мені нарешті це вдається, відчуваю ніби я — та сама перша людина, яку Бог зліпив з глини й вдихнув в неї життя. 

— Прокинулася? — Баба Ганна махає мені біля літньої кухні. — Йди умиватися та будемо снідати. 

Підходжу ближче. До дерева прибитий маленький умивальник. Баба Ганна стоїть поруч з рушником. Несміливо натискаю на клапан. З отвору біжить вода, якою обдаю обличчя. Вона така крижана, що від несподіванки починаю ротом хапати повітря. 

— Нічого, — сміється бабуся й подає мені рушник, — гарніша і здоровіша будеш. 

— Куди вже гарніша, — саркастично шепочу про себе.

Витираю обличчя й ми заходимо до будиночка.

Посеред столу стоїть миска з пухкими варениками. 

— З сиром, — каже бабуся.

Поруч блюдечко зі сметаною. Шлунок стискається від радощів. Останнім часом було так багато роботи, що і снідала не завжди. Обідала й вечеряла зазвичай бутербродом за комп’ютером, виконуючи завдання по роботі. 

— І коли ви тільки встигли?

— Життя в селі починається рано, — бабуся заливає окропом гілочки малини у дві чашки й сідає навпроти. — Хтось встає о п'ятій, деякі навіть о четвертій.

Я відразу хапаю вареник й майже повністю запихаю його до рота. Чоловіків тут немає, керівництва також, то чого соромитися?

— До речі, — перестаю жувати, бо раптом згадую свою нічну пригоду. — А тут привиди не водяться? Мабуть, наснилося, — махаю рукою. — Що чоловік вночі у вікно стукав і кликав Ганну. Тобто вас.

Бабуся здивовано підіймає брови й збирається щось сказати, як до нас долинають кроки у дворі. Потім голос, який гукає:

— Ганно, Ганно ти вдома?

За хвилину перед нами з'являється жінка років п'ятдесяти, заплакана і в чорній хустці. Її очі почервонілі, обличчя опухле. Вона зупиняє погляд на мені.

— Це до мене онука в гості приїхала, — відповідає на її німе питання бабуся й підморгує мені. — Ніно, що сталося?

— Бункерний вночі помер, — відповідає та й починає плакати.

— Що справді? — Тихо питаю у бабусі й потираю руки. — То у селі буде свято?

Вона спочатку пирхає й ледь стримується, щоб не засміятися. Потім вмить серйознішає.

— Бункерний — це наш сусід, який дуже на Того Самого схожий. Давно чолов'яга хворів. І от врешті Бог забрав його.

— Марія боїться, що він по неї прийде, — каже Ніна й втирає сльозу.

— Вони розлучилися десять років тому й Бункерний ображався на неї дуже. — пояснює бабуся. — От тепер жінка й переживає, що чоловік після смерті мститиметься.

Я згадую нічного гостя й мені стає моторошно. Шкірою пробігають мурахи. Дивлюся на неї уважно.

— А у вас з Бункерним нічого не було?

— Та борони Боже, — Бабуся хапається за серце, а Ніна заходиться сміхом.

— Було-було, — відповідає замість бабусі. — Він до Ганни кілька років тут в чоловіки набивався. Ми всім селом спостерігали.

— А й же ж язиката ти, — баба Ганна удає, що гнівається й б’є рушником по столу. — Дивись, бо хтось колись вирве тобі того язика, щоб менше балакала.

Ніна не лякається й продовжує сміятися.

— Я вночі чула, як хтось стукав у вікно і звав Ганну, — кажу тихо.

Ніна охкає. Потім вони обидві одночасно втуплюються у мене поглядом. Вже більше ніхто не сміється. 

— Але ж це дурниці, правда? — Дивлюся на них з надією. — Я в таке взагалі-то не вірю. Наснилося просто. Як то кажуть, дурне спиться й дурне сниться.

— Ну не знаю, — врешті зітхає Ніна. — Он минулого року Колобок, це наш ветеринар, від сердечного нападу помер. То через місяць знайшли вчителя фізкультури, втопленого у колодці, який до дружини Колобка ходив.

— А ну тсить, — баба Ганна шипить на Ніну. — Залякаєш мені дитину.

Ніна замовкає, але кидає на мене багатозначущі погляди, ніби натякаючи на щось.

— Ну я вже піду, — жінка встає з-за столу. Її очі знову наповнюються сльозами. Вона притуляє хустинку до щоки. — Ну треба ж. Як шкода. Який хороший чоловік був, хоч і схожий на Того Самого. І отак раз і немає. А ви приходьте на похорон. Провести треба людину по-людськи.

Вона йде. Я дивлюся на миску з варениками та їсти вже не хочеться. 

— Піду прогуляюся. Тут у вас лісок бачила біля поля.

Встаю з-за столу. Бабуся не заперечує.

Виходжу за ворота. Від легенького вітерця шелестить листя на яблуні. Мені раптом захотілося доторкнутися до неї. Тож я підходжу ближче й обіймаю дерево. Кілька секунд так стою. Потім озираюся. Добре, що ніхто не бачив, бо вже сказали б, що я втратила залишки здорового глузду. Сама над собою сміюся. Але від тих обіймів мені стає легко і радісно на душі. Ніби дерево забрало всі мої турботи.

Прямую вздовж поля з пшеницею. Сонечко над головою починає припікати. Мрійливо дивлюся на чисте блакитне небо. Пам'ятаю як у дитинстві ми з подружками ходили в садок. Розстеляли там покривало й годинами лежали на траві та дивилися у небо. Вигадували всілякі історії, мріяли ким станемо, коли виростимо. Я хотіла бути акторкою. Марійка мріяла поїхати до великого міста та вийти заміж. І от тепер я менеджер проєктів. Те, чим я так пишалася раніше, зараз здається чимось штучним, несправжнім. Обходжу поле. Дивлюся на екран телефону. Друга дня. Непомітно для себе я вже кілька годин так гуляю. Підіймаю його вгору. Хочу зателефонувати Ларисі й вмовити завершити моє заслання. Проте мережі немає.