Розділ 1

Після п'яти годин їзди ми нарешті повільно проїжджаємо запиленими вулицями села Лісовичі. Я соваюся на сидінні, намагаючись простягнути свої занімілі кінцівки, й розглядаю у вікно зелені двори зі старими будинками, різноколірні паркани, дерев'яні лавочки. Все це нагадує дитинство, коли батьки відвозили мене до бабусі з дідусем на літні канікули. Згадуються подружки, з якими я босоніж бігала по траві, ліс, річка, шовковиця, на якій могла сидіти годинами, а потім кілька днів ходила з чорними пальцями й губами. 

Водночас відчуваю внутрішній супротив. Я стільки років пробивала собі дорогу в столицю не для того, щоб врешті решт опинитися в селі.

— Максиме, розвертай авто, — кажу водієві. — Поїхали назад до Києва.

Він не реагує. Навіть не зменшує швидкість.

— Лариса Петрівна наказала доставити вас до баби Ганни.

— Я передумала. Розвертайся.

— Ні. 

Від обурення навіть не знаходжу, що сказати. 

Нарешті ми зупиняємося біля двору, який знаходиться у самому кінці вулиці. Далі йде поле, а за ним ліс. Асфальту немає, лише вибита ямами дорога, на яку я несміливо ступаю. Дерев'яний паркан похилився від часу. За ним видно двір, вкритий зеленою травою, і цегляний акуратний будинок, який потопає у густо посаджених навколо нього кущах троянд. 

Назустріч нам виходить старенька бабуся: усміхнена, зморщена, неначе підсушена сливка, маленька на зріст. Вона поправляє великі круглі окуляри й відразу підходить до мене. Починає обіймати та цілувати в обидві щоки по черзі. 

— Ларисочка казала, що ти будеш, — каже, дивлячись знизу вгору. — Що ти сюди у відпустку приїдеш.

Я киваю й думаю, що у відпустку нормальні люди їздять за кордон, а не до чужої бабці у село.

— От і молодець. У нас тут все своє. Все свіже. Може вагу набереш, а то одні кістки й шкіра.

Бабуся спритно хапає двома пальцями мене за руку й щипає.

— Ой, та що ви робите?! 

— Нічого-нічого, — каже, не помічаючи мого обурення. — Відгодуємо. 

Сумнівна перспектива. 

— Я, мабуть, не зможу залишитися. — Повертаюся до Максима, але він вже сидить в авто, махає мені на прощання рукою і їде. На дорозі залишається лише моя жовта валіза з речами.

— То що, зістаєшся? — Бабуся знову поправляє окуляри й проводжає поглядом машину, яка вже майже зникла в кінці вулиці. Потім дивиться на мене з усмішкою. — Твій чоловік, здається, тебе тут покинув.

— Виходить, що залишаюся і він мені не чоловік.

— Ну і чудово, — бабуся потирає долоні. — Тоді хапай свою валізу і пішли обідати. І до речі — я баба Ганна.

— Ліда. Приємно познайомитися, — бурмочу собі під ніс.

Ми проходимо повз будинок, біля якого я з полегшенням залишаю свою важкезну валізу. Сама не розумію навіщо взяла стільки речей. Знала ж, що не на курорт їду й навряд чи мінятиму тут наряди. 

За будинком знаходиться ще одна невеличка дерев'яна будівля.

Бабуся заводить мене всередину.

— Це літня кухня, — каже з посмішкою. — Тут прохолодніше влітку і ближче до городу. Садок поруч. Тобі подобається?

Я невпевнено киваю. З одного боку мені до душі незвична тиша й спокій. Природа, про яку я так останнім часом мріяла. Чисте повітря, від якого після Києва паморочиться в голові, й аромат троянд. З іншого — те, що відбулося в офісі — не більше ніж просто зрив через утому. Зараз я виспалася, заспокоїлася і зрозуміла, що нікуди їхати зі свого любого Києва не треба було. Як і залишати на два тижні роботу. Там же конкуренція шалена. Серце охоплює паніка. Що я наробила? Всі запам'ятають ту мою істерику і при нагоді використають це проти мене.

Поки всі ці думки тісняться в моїй голові, баба Ганна вже наливає молоко з глечика у чашку й простягає мені.

— Пий, городська дитина, і заспокойся. Тепле коров'яче молоко добре для нервової системи. А то в тебе аж око сіпатися почало. — Вона хитає головою. 

Я підозріливо дивлюся на молоко, але п’ю, щоб не образити бабусю. Воно розливається теплою субстанцією мені у роті. Бабуся тим часом насипає у дві тарілки червоний борщ й виставляє на стіл тацю з рум'яними пиріжками.

— З капустою, — показує на них пальцем. — Їж, дитино.

Після п'яти годин в дорозі відчуваю сильний голод. Наминаю борщ, відкушую пиріжок. Здається ніколи в житті нічого кращого не їла. Оговтуюся, коли доїдаю вже третій чи четвертий. Бабуся задоволено спостерігає за мною й тихенько підсміюється. Сьорбає свій борщ. 

— Ну от, — каже, підморгуючи. — За два тижні такою пампушечкою будеш, що всі дівчата у місті тобі заздритимуть — кров з молоком.

Від її слів шматок ледь не застрягає мені в горлі. До всіх негараздів лише зайвої ваги не вистачає. Відкладаю недоїдений пиріжок назад у тацю. 

— Я наїлася, дякую.

— А чай, — бабуся сплескує у долоні. — Без чаю не можна.

Вона стає до плити й за хвилину ставить переді мною чашку в блакитний горошок. Я такі самі бачила в дитинстві у серванті моєї бабусі, коли та ще була жива. Тим часом баба Ганна дістає тканинний мішечок й кидає в чашку якісь трави.

— Це листя й гілочки малини. Такий чай ще мій батько робив. А до нього — його батько. 

Вона заливає все це кип'ятком і кухнею розносяться тонкі пахощі. Я нахиляюся ближче й глибоко вдихаю. Занурююся у дитячі спогади.

— Пий, дитино, пий, — баба Ганна усміхається. — Не поспішай. Це тобі не місто. Тут є час для життя. 

Її слова викликають у мене усмішку. Як я мріяла про час для життя. Як багато думала про це, спостерігаючи з вікна офісу за людьми, які просто прогулюються Києвом. Потихеньку сьорбаю чай. Відчуваю, що моє тіло розслабляється. Очі починають закриватися.

— Ходімо в хату, дитино, — каже бабуся теплим голосом й встає з-за столу.

Веде мене до будинку. Я підхоплюю валізу, яку залишила біля ганку. Поспішаю за нею. У веранді царює напівтемрява, від якої ще більше хочеться спати. Ми проходимо коридором до великого приміщення з пічкою.