Вступ

Я стою посеред опен спейсу, заповненого ошелешеними співробітниками, й голосно верещу. Кричу, ніби намагаюся виплюнути душу. Мене переповнює гнів і роздратування. Результати роботи всієї команди за місяць пішли коту під хвіст, бо замовник в черговий раз просить внести зміни. Він готовий заплатити додатково, але треба все переробити — вже вп'яте. Цієї миті я ненавиджу свою роботу та проклинаю той день коли погодилася на пропозицію працювати менеджером проєктів й переїхала до Києва.

Викричавшись, застигаю, бо лиш зараз усвідомлюю, що на мене перелякано дивляться кілька десятків пар очей. В тому числі моя директорка. Враз накриває усвідомлення, що скоріше за все мене тепер звільнять і, як не дивно, замість переляку, відчуваю полегшення. Повільно підходжу до вікна. Дивлюся вниз, де місцевий прибиральник незворушно мете вулицю. Мене накривають заздрощі. Вже кілька років я бачу навколишній світ лиш мигцем, коли біжу на роботу. Так іноді хочеться роззутися й походити босоніж по траві, обійняти дерево. Нікуди не поспішати й просто прогулятися алейкою, насолоджуючись промінчиками сонця…

— Лідо… Лідо ти мене чуєш? 

Від думок мене відриває голос директорки Лариси, а за сумісництвом доброї приятельки, яка і покликала мене на цю роботу.

— До мене в кабінет. Зараз же, —  шепоче мені на вухо й тягне за собою. Я слухняно слідую за нею.

Коли двері її кабінету зачиняються, вона всаджує мене на стілець й сідає за стіл навпроти. Дивиться зі співчуттям. Я б навіть сказала — з жалістю.

— Що з тобою? Ти налякала співробітників, нашу команду. Уявляєш, що буде, якщо це дійде до керівництва? — Вона показує пальцем наверх. 

— Я хочу звільнитися.

На мить директорка замовкає.

— Ти не гарячкуй, — каже нарешті. — З клієнтами працювати — це завжди стрес. Візьми кілька днів вихідних. Піди з подружками погуляй, випий гарненько, потанцюй. Й потім повертайся до роботи.

— Я хочу звільнитися, — вперто повторюю.

Лариса уважно дивиться на мене. Потім переводить погляд у вікно. Задумується. Раптом усміхається й повертається до мене.

— Лідочко, а в мене ідея. Ми оформимо тобі на два тижні відпустку й відправимо до бабусі в село.

— До якої бабусі? — Дивуюся. — В мене немає ні бабусі, ні села.

— Це не важливо, — Лариса безтурботно махає рукою. — Ми відправимо тебе до моєї бабусі у село під Черкасами. 

— Навіщо?

— Відпочивати, їсти свіжі, екологічно чисті овочі та фрукти й набиратися сил. 

— Це нічого не змінить. Я все одно потім звільнюся.

— А от це ми ще побачимо, — впевнено усміхається Лариса, дістає з ящичка аркуш паперу і ручку й простягає мені. — Пиши заяву на відпустку…