Розділ 3

Відкриття минає практично непомітно. Оскільки зараз канікули й дітей у школі немає, то з присутніх були вчителі та представники місцевої влади. Я навіть здивувався такому розвитку подій, адже зазвичай влаштовують помпезне свято з журналістами та купою непотрібних гостей. З кожним разом все більше і більше дивуюсь. 

— Час так швидко пролетів, — вдихаю на повні груди тепле літнє повітря, стоячи на порозі школи. Усі вже розійшлися, залишились ми з Інною та Іван Миколайович. Чоловік забув портфель у кабінеті, а ми вирішили зачекати на нього на вулиці. 

— Час завжди швидко біжить. До речі, телефонував тато, о шостій ранку тракторист витягне твій автомобіль. 

— Дякую тобі, Інно, — повертаюсь до неї корпусом і поглядом зустрічаюсь із блакитними очима. — Якби не ти, навіть і не знаю, з чого б розпочав надавати собі допомогу, — сміюсь.

— Перестань, — зашарілась. — До речі, а ти зараз куди? — веселість миттєво зникає з її обличчя. 

— Не знаю, — чесно відповідаю. — Напевно, в машині заночую.

А варіантів більше немає. Раніше ранку нічого не зробиться, тому доведеться цю ніч провести посеред дороги. 

— Як у машині? — здивовано вигукує. 

— Що таке, Інночко? — до нас повертається Іван Миколайович і стурбовано розглядає свою підлеглу. 

 — Та от, нашому гостю немає де ночувати, а автомобіль посеред дороги стоїть, — випалює Інна, а тоді різко замовкає. Мабуть, розуміє, що вийшло трохи емоційно. 

— А це погано, — чухає підборіддя директор. — Артеме Євгеновичу, не хвилюйтесь, на вулиці вас не залишимо, — заявляє директор, а я лише усміхаюсь. Хороший все ж таки чоловік. 

— Іване Миколайовичу, не хвилюйтесь, — кладу руку на його плече. — У вас же вдома точно є діти, онуки, — в очах старенького після згадки про сім’ю з’являється тепло, отже, я потрапив у ціль, — я не буду завдавати вам клопоту, тому йдіть додому, відпочивайте. Сьогоднішній забрав у всіх багато сил. Думаю, Інна Олександрівна люб’язно погодиться прийняти мене у себе. Правда, Інно? — дивлюсь на дівчину, яка завмерла і слова сказати не може. 

Навіщо я це сказав — сам не розумію. Мозок ніби вимкнувся, а язик жив своїм життям. 

— Т-так, звісно, — розгублено відповідає дівчина. — До побачення, Іване Миколайовичу, ми вже підемо. 

І першою прямує на вихід. Я ж прощаюсь з директором і йду слідом за дівчиною. Хапаю її за руку і міцно переплітаю наші пальці. 

— Що ти робиш? — шепоче. 

— Взяв тебе за руку, — з усмішкою відповідаю. — Прогуляємось? Мабуть, ночі тут тихі й теплі. Ніколи не гуляв під місяцем…