Розділ 2

— Гарно тут у вас, — кажу, коли ми з Інною прямуємо довгим коридором до комп’ютерного класу. Насправді усе не так погано, як я собі уявляв. Світлі стіни, пофарбована підлога, тюлі на вікнах. Помітно, що за чистотою слідкують. Та й так душевно тут, атмосферно. 

Я навіть забув, що десь там, без нагляду, стоїть мій автомобіль. Інна зателефонувала своєму батьку, і той домовився, що уже завтра зранку тракторист зможе витягнути Mercedes з ями.

— У нас батьки підтримують школу як можуть, — відповідає Інна. — Діток небагато, всього лиш дев’яносто, але хапаємось за останню ниточку, щоб нас не закрили. Я хоч і не працюю тут на постійній основі, але навіть уявити боюсь, що не буде чутно сміху дітей.

— Ти казала, що заміняєш маму, — ми зупиняємось перед якимись дверима, і я запитую те, що зараз цікавить найбільше: — а сама де працюєш?

— Працювала, — якось приречено зітхає. — Три тижні тому мене звільнили, і я повернулась до батьків. Я дизайнер, працювала у столиці, але, на жаль, обставини склались так, що залишилась без роботи, — відводить погляд. — Сам розумієш, у столиці без роботи немає що робити. 

— А чому звільнили?

— Не знаю, — знизує плечима. — Дівчата з відділу кадрів казали, що у начальника наречена ревнива, хоча мені до нього жодного діла не було. 

— Як банально, — хмикаю. — А тут що викладаєш?

— Малювання, — відповідає з якимось піднесеним настроєм. — Я просто обожнюю малювати, здається, ніби поринаю в абсолютно інший світ. Невідомий нікому. Мені мама прищепила цю любов, вона також навчає дітей малювати — вчитель образотворчого мистецтва.  

— А… — не встигаю рота відкрити, як позаду себе чую голос. 

— Артеме Євгеновичу, вітаю. Мене звати Іван Миколайович, я директор школи Радий, що прийняли наше запрошення, — поруч з Інною опиняється сивочолий чоловік років сімдесяти з лагідною усмішкою. Він так тепло усміхається, чим ламає всі мої стереотипи. Чесно кажучи, готувався зустріти пихатого сорокарічного дядька, який тільки те й буде робити, що в ноги мені кланятись, але усе виявляється зовсім не так. — Для мене честь вітати вас тут. Інна Олександрівна уже розповіла про наш заклад освіти? 

— Так, — відповідаю. — У вас мило і дуже затишно. Знаєте, відчувається приємна атмосфера. 

— Радий чути. Сподіваюсь, ви не проти перерізати червону стрічку нашого нового комп’ютерного класу. Будемо вдячні, якщо погодитесь, — дідусь пильно зазирає в мої очі, сподіваючись почути позитивну відповідь, а я не можу відвести погляду від Інни. 

Така сором’язлива, ховає погляд і покусує пухкі губки…

— Дякую за запрошення. Думаю, буде правильно, якщо це зробите ви, Іване Миколайовичу, — відповідаю і помічаю тепло в очах старенького. 

Невже у нашому світі ще існують такі чуйні люди, які настільки сильно віддаються своїй роботі?